Загнали до льоху. Чи не так, Філарете Карловичу? Я можу з ним поговорити?
— Можете. Але я, перепрошую, дуже вас поважаю. Не надумайтесь допомогти йому втекти. Стрілятиму по обох. Перепрошую, і по вас, Сідалковський... Цей миршавий пес два тижні...
— Я знаю,— перебив його Сідалковський.— Відчиніть, будь ласка, льох і зачепіть за якусь іншу грушу Цербера. У мене святковий костюм, Філарете Карловичу.
У льоху було темно, як у бочці, накритій чорним рядном. Сідалковський повільно опускався, намацуючи ногами сходи. У тендітний ніс Сідалковського вдарив запах вогкості й торішніх квашених огірків. Очі поволі почали звикати до темряви.
— Грак, ви живі?
— Йди прямо, козаче. Можеш з гордо піднятою головою. Тобі не личить її так низько опускати. Тут усе високе.
— Ви ще здатні цитувати Сідалковського? Я вас радий побачити, Грак, але поки що не можу. Прийміть мої вітання з темряви. Де салютант! Я вас вітаю, мій непокірний друже!
— Я тебе також, Сідалковський. Вибач, але немає де посадити тебе. Поступаюсь своїм троном у вигляді кружків від діжки. Можеш не боятися. Я їх висушив і витер. Твоїм штанам нічого не загрожує. Ти, здається, слова "штани" не любиш. Пардон, Сідалковський, брукам...
— Як ви тут поживаєте, Грак? — перебив його Сідалковський.
— А як може поживати приймак, який одружився на дівчині заради прописки?
— Але ви, здається, відмовилися одружуватися. Ви, певно, вважаєте, що два штампи в паспорті — то зайва розкіш...
Грак мовчав, колупаючи ногою цемент.
— Що ви все життя там шукаєте, Грак?
— Така звичка,— буркнув той.
— Ви почали нечесну гру, Грак. Я вам радив викинути трохи совісті, але не всю. Ви перестарались. Цо занадто, то не здраво, як кажуть поляки.
— Слухайте, козаче, але я не можу. Я їй лише носом до грудей дістаю.
— Малі чоловіки завжди любили високих жінок. Не корчте з себе оригінала.
— Але я не можу. Розумієш, не можу...
— Для чого ж ви розпочали гру? Я ненавиджу найбільше тих людей, які підводять друзів... А моя честь? Ви про неї подумали, Грак? Як тепер на мене дивитимуться Зося, генерал, Королева Марго? А ви мені — груди... "Дістаю носом до грудей". Вам потрібні груди чи робота у "Фіндіпоші"?
Грак перетравлював думки, прилігши на купу соломи, на яку квадратиком падало сонячне проміння.
— Ковбик цікавився вами. Обіцяв піти у відпустку. А що це означає — гадаю, вам розшифровувати зайве. За нього залишається Нещадим. Профспілка при всій любові і приязні до вас, Грак, буде безсила.
У льоху повисла підвальна тиша. Грак мовчки сопів і цим порушував тишу у погребі Філарета Карловича Чудловського.
— Тесть, я дивлюсь, до вас почав позитивно ставитися: охороняє вас з рушницею і з псом. Такої честі не мав, здається, навіть Аль Капоне... Принаймні Цербера при цьому не було.
— Смієшся, Сідалковський. А як мені жити з нею.
— Ви, Грак, мені починаєте не подобатися. Ви хочете, щоб я вас розлюбив. Великі йшли на ще більші жертви...
— Я невеликий.
— Ви невисокий, але можете бути великим. Для цього у вас є всі дані. Я сказав усе,— Сідалковський підвівся і випростався.— Вибирайте з двох одне: красуню Цірцею чи пригоди Одіссея на шляху за золотим руном. У вас направлення куди, Грак? У Казахстан чи в таврійські степи? Там і там, між іншим, водяться вівці.
— Ти блазень, Сідалковський. Замість того, щоб щось порадити, ти насильно примушуєш мене одружуватися! Ти розумієш це чи ні? — Грак зірвався з місця і широко розставив ноги у великих черевиках.
— Тільки без жестів, Грак,— запропонував Сідалковський.— Істерик я теж не люблю. Чого ви конкретно хочете від мене?
— Я хочу знати, як би ти вчинив на моєму місці, а ти...
— Я вибрав би Зосю. Вона миле й покірне створіннячко. Вона буде вам вірною дружиною. Такі на зраду нездатні. Вона — не ви. Правда, трохи довгувата, але Модерніст же вмирає за нею, як Гойя за Махою.
— У художників свої смаки. Я не художник...
— Я знаю. Ви ветеринар. Але будьте, Грак, скромніші. Не підкреслюйте мені це постійно. Стратон Стратонович мав рацію, коли казав: "Грак від скромності не помре. Це йому не загрожує". У вас її справді мало, як і фантазії. Ідеалізуйте, Грак. Дружину треба обожнювати. Хоча б в уяві. І ви побачите: вона стане кращою, ніж є. У вас убога уява. Я сказав би, ветеринарна, хоч ви цим і пишаєтесь...
— Йди ти до біса!
— Грак, ви постійно лаєтесь. Лайка — це невихованість. Лайка — це аргументи переможених. Між іншим, я вас повинен попередити, якщо ви не викинете білий прапор у вигляді заяви до загсу, з цього котла вам неушкодженим не вирватися. Сили далеко не рівні. Генерал настроєний досить агресивно. Сьогодні вранці ви одержали останню краплю води. На розсолові довго не протягнете. Прорвати оборону вам не вдасться. Цербер вдруге обдурити себе не дасть. Собаки — не люди, вони таких штучок не прощають,— Сідалковський глянув на стелю і поморщився.— Пробачте, Грак, але я тут довго не можу. Кажуть, радикуліт скручує навіть такі гарні фігури, як у мене. Окрім цього, я не можу витримувати такого сусідства,— він показав на стелю, по якій повзли слизькі слимаки.— Як ви з ними співіснуєте, Грак?
Грак мовчав, дивлячись на стелю, ніби тільки тепер помітив, що вона не вимощена метласькими плитками.
— Де салютант, Грак! До завтра,— Сідалковський подав йому руку.— Завтра хотілося б побачити вас на роботі — поголеним і вмитим. Не раджу робити дурниць. Як приятеля попереджаю: генерал без амулетів у вигляді шроту вас не відпустить.
— А ясніше?
— Ясніше? Він зробить з вас решето. Принаймні з одного місця вашого благородного тіла, яке французи називають недільним лицем...
Рівно через дві години після відвідин Сідалковського Грак капітулював — здався на милість генерала і попросив помилування, як людина, котра склала зброю добровільно. Дізнавшись про капітуляцію, Євграф був глибоко переконаний, що все це завдяки йому, але помилився...
Грак почав робити підкоп і несподівано для себе наткнувся на загадковий ящик, замурований у стіні льоху. Коли він його розкрив, то ледь не знепритомнів. Йому захотілося в ту ж мить на волю, в пампаси. Він негайно замурував усе назад, витягнувши з ящика лише єдиний предмет, який там був, і кинувся по східцях угору до дверей.
— Я згоден. Випустіть! — бив кулаками в двері Грак і аж налякав Філарета Карловича, що якраз задрімав над військовим довідником.
Через день заяву відвезли на старе місце. Завдяки респектабельності Сідалковського і знайомству генерала Чудловського, Грака і Зосю розписали того ж дня, у п'ятницю. Щасливий Грак щебетав, крутився навколо Філарета Карловича і нахабно називав його "татом", що не дуже подобалося старому Чудловському. Але іншого виходу в цій обстановці Філарет Карлович не бачив, а загострювати відносини із зятьком не хотів чи втомився.
Зося з одруженням втратила рожеві мрії про стародавніх лицарів середньовіччя і, здається, примирилася з реальністю двадцятого віку. Грак знайшов постійну прописку в Кобилятині-Турбінному й загадковий предмет у льоху генерала Чудловського.
РОЗДІЛ XIII,
в якому розповідається про лицаря XX віку, дисертацію, мушкетерів Франції, згадку про фотокартки, хрестики, торгашів, целофан для любительської ковбаси та італійську мафію
Сонце весело й легко піднімалося над фасадом "Фіндіпошу". Воно перестрибувало своїми ніжками-промінцями з однієї літери на іншу і грало ними, наче музики на цимбалах. Сідалковський потис Гракові руку, перекинув через плече двобортний японський плащ і з словами "де салютант" залишив приміщення філіалу. У Київ він прибув рівно через півгодини.
Місто, напоєне за ніч каштановим цвітом і липами, було свіже, як дитя після купелі. Де-не-де, немов розірвані фотокартки Єви, виблискували своїм сріблястим глянцем калюжі. Свідомий свого службового обов'язку, Сідалковський ішов розмашисто й швидко, як землемір, котрий, забувши метр, вимірював землю кроками.
Адам, припавши обличчям до шибки, дивився услід Єві і повторював лише два слова: "Сідалковський зможе..."
Єва не вийшла, а ніби випурхнула з-під порталу "Фактуса", вискочила на вулицю і несподівано зупинилася. Хтось звечора перекопав асфальт, і глина, схожа на учнівський пластилін, прилипала до бруківки, до стін, до взуття. Дощ, що, певно, пройшов уночі, замісив її на квітах пахучого бузку й жасмину, але від того ні калюжі, ні глина не стали кращими.
— Там, де кінчається асфальт,— промовив Сідалковський, — починається кохання. Доброго ранку!
— Доброго ранку,— відповіла машинально Єва, навіть не глянувши на Сідалковського.
Вона дивилася то на свої лаковані черевички, то на калюжу і думала Сідалковський знав, про що Єва думає, але не знав, як вона будує свої фрази. Він на деяку мить, але тільки на деяку, затримав на ній свій погляд і сам собі сказав: "Мда-а! З такою зовнішністю можна захищати будь-яку дисертацію".
— Ну, що ж ви! — гукнула Сідалковському молодиця з переповненими сітками в руках, яка скидалася на молочницю пізнього Відродження.— Теж мені лицар... Сам перестрибнув, а дівчину по той бік калюжі залишив. Ох, і молодь пішла! Колись нас хлопці на руках носили...
Сідалковському стало ніяково: безплатних кіноглядачів він не любив. Люди, що поверталися з ранкового базару, оточили їх кільцем у чеканні маленької вуличної сенсації.
— Давайте руку,— запропонував Сідалковський.
— Тут я не перейду? Черевички замащу? — відповіла чи запитала Єва.
Сідалковському це стало набридати. Він раптом зірвав з плеча плащ і кинув його до ніг з таким жестом, якому позаздрили б усі королівські мушкетери Франції. Натовп ахнув, як маса на стадіоні під час удару по м'ячу, що пролетів у двох метрах над перекладиною. Єва не наважувалась. Вона підвела очі, глянула на Сідалковського і простягнула йому вдячну руку.
— Сміливіше!..
Єва була зачарована. Сідалковський ступив два кроки і підхопив її на руки. Єва мліла, як весь базар, що несподівано перенісся сюди, на площу.
— Боже, який ви! — промовила ледь чутно Єва, звівши погляд до неба.— Гляньте, скільки народу зібралось! Яка я щаслива! Такою я ще не була! Ви справжній лицар! Мені від щастя хочеться плакати, боже!
— До кого ви звертаєтесь? — запитав Сідалковський і поставив її на тротуар, хоч вона туди й не дуже поспішала.
— Я хотіла б, щоб ви мене так несли через усе місто...