Раптом вимовив:
— А? О! Най мене Перун спалить!
— Князю, хіба ти, син Ізяслава, онук великого Ярослава, не хрещений хрестом, а поганським обичаям навчений? — Нестор осудливо дивився на Святополка.
— Високо сорока літає, дак дома не ночує! — розштовхуючи плечима мужиків, вийшов наперед дебелий чолов'яга у боярській чузі[73] і чоботях. — Пощо говоришся, мніше? Бог гордих із неба спихає. Кажи князеві, яке діло маєш до нього, а повчати будеш інших.
Хтось штовхнув Нестора під лікоть. — Се ж таки Святополк, кажу тобі. А то — наш боярин.
Нестор упізнав голос свого приятеля.
— Коли князь, пощо з мужиками бальбається?
— А він не з мужиками… він з бабами. Га-га! — зареготали поруч.
Нестор міцно стиснув уста.
— Хай простить тебе бог… А діло таке, князю, — обізвався нарешті Нестор.
— Помер князь Всеволод. Значні люди Києва і обитель Печерська кличуть тебе на отчий стіл. Прийди, князю, боржій.
— Хто, хто кличе? — наставив долоню над вухом боярин Поток.
— Київські бояри й печерські ченці з ігуменом Іваном.
— З Іваном! Се той, котрий колись був у Новгороді і ворохбу супроть мене піднімав? — дихнув бражним духом Святополк в обличчя київському послу.
— Не відаю того, князю, — Нестор відступив крок назад.
— Сей ігумен ваш — із Торбпця? — доскіпувався Святополк.
— Не відаю. Сам спитаєш у нього,
— сумно похилив голову на груди Нестор. От якого князя має кликати нині золотоглавий Київ. — Князю, думай про Русь. Швидше сідай на стіл отця свого. Біда сунеться на нас — рушили половецькі вежі. Треба слати послів до них, ряд укладати з ними, ханів ублажати.
— А? О! Кияни хощуть, аби я свою
голову підставив під криві мечі
половецькі! Чув, боярине?
— Хто тримає в руках державне правило, завжди підставляє голову свою…
— А чому Мономах не спинить їх? Хай він боронить Руську землю від половців.
— Якщо відмовишся з власної своєї волі від отчого столу, покличємо Мономаха і накажемо йому землю нашу боронити. Його жадають усі простолюдини.
— А? О! Я не відмовлюсь. Але нехай спершу Мономах іде на половців. А я потім прийду на стіл отця свого, як замирить він Степ.
— Так не буде, князю. Хани хощуть мати ряд із великим київським князем.
Законно і по "Руській правді". Коли не жадаєш — скажи. Посадимо Мономаха.
— Навошто кличете Святополка, коли жадаєте Мономаха? — здивувався боярин Поток.
— Маємо блюсти закон землі руської. Володар приходить, боярине, і володар проходить, а земля пребуває вовіки. Наша земля має твердо стояти в законі і в благодаті — вовіки. Волостель має утишувати чвари, міжусобиці, коромолу. Влада його — освячена богом єдиним і законом єдиним, боярине.
— Тоді, князю, бери ту владу. І нас не забудь! — Боярин Поток погладив рукою рідку борідку.
— А що? Я князь великий по роду і з волі божої. А?.. О! — Святополк підняв угору палець і заокруглив очі. — Чули усі?.. А тепер — де моя царівна? Княгинею зроблю! Великою княгинею київською!..
Святополк рушив до хороводниць. Вони заверещали, застрибали вусебіч.
— Бери мене, князю. Хочу бути твоєю княгинею, — підійшла до Святополка дівчина-"царівна".
Великотіла, високогруда, вона злегка штовхнула боком сухого, вузькогрудого князя, що той аж захитався.
— Народжу тобі іще міцних синів… Візьми мене!
Враз між ними опинився боярин Поток.
— Ану відчепись од князя! Хе! Княги-и-ня! Синів має без твого старання.
— Князю… До Києва треба їхати, — підійшов до Святополка і Нестор, узяв його за руки. — Втратиш стіл дідівський.
Скімлило серце. Скільки перебачив тих князів, а такого ще не було межи ними. Пощо бог владу віддає в руки недолугих або криводушних? Може, задля того, аби мудрі цуралися владарювання, бо воно нищить і душу, і людинність, і мудрість?.. Коли б мудрі пнулися до влади, хто творив би скарб душі нетлінний? Хто остерігав би німий рід людський від суєтного оскоплення серця і розуму?
— А?.. О!.. — захоплено вигукував Святополк, п'яно випинаючи впалі груди, ніби їх розпирала нова його велич.
Боярин Чудин м'яко походжав по княжій гридниці й потирав долоні. Як все добре обернулося для них, київських можців. На столі київському опинився Святополк Ізяславич. Щоправда, боярам ледве вдалося перехопити його із рук лукавих печерських ченців. Запаморочили новому князеві голову. Такі дзвони влаштували йому в усіх київських храмах, що аж земля гуділа, такі піснеспіви велеречиві сотворили, що небо, здавалося, спустилося на землю послухати їх. Мужі значні, чорноризці й владики в золотих ризах, з корогвами, з хлібом-сіллю на вишиваних рушниках стрічали законного князя Святополка. Хай знає сіє Володимир Мономах і не рипається зі свого Чернігова. Руська земля стоїть за закон і вітцівські, заповіді. А вони, бояри старі, вже приголублять нового князя, пригріють біля себе. Стануть потрібними, незамінимими радцями і помічниками. І ченці печерські, хоч і ображені на бояр, нікуди не дінуться. Мусять стояти за закон. Отже, будуть і їх підпирати. А прийшов би сюди Мономах — гойдалися б київські бояри на осиках. Загули б їхні вольності. Тепер вони житимуть за спиною Святополка, як і за старого Всеволода.
Ось тільки половці. Найперше треба управитись з ними. Орда Тугоркана повністю обложила Торчеськ і Воїнь. До Києва прибули його посли. Жадають говорити з князем. Що хочуть — нових жон, золота, пасовищ?
Святополку потрібно піти з ними на угоду. Вдовольнити вимоги ненаситців. Звичайно, коли б у нього була сила, дав би їм по зубах. Але з новим князем із Турова прийшла невеличка дружина — всього сім сотень отроків. На орду з ними не підеш. А стара дружина князева — київська — не піде у Степ. Бо знає, що потім нова дружина буде домагатися у князя посадничих градів, тіунства, земель. І князь відбере у старої те благодатьство, яким обдаровував її старий Всеволод, і буде наділяти ним нову, туровську. На те вони не згодні. Сидітимуть дома, берегтимуть своє добро.
У дверях тихо постав воєвода Янь Вишатич. Слідом за ним просунувся його братець, череватець-кремезняк Путята. Чого б це?
— До тебе, Чудине, за порадою…
Чудинове обличчя не ворухнулось. Не кліпнули повіки. Горді Вишатичі щось пронюхали, щось умислили.
Доки чоломкались і всаджувались по лавицях, Чудин губився у здогадах. Святополк — і Вишатичі? Що може зв'язувати їх? Здається, новий князь ні в чому не винен сьому гордовитому боярському роду. Хай відступляться — їхній час минув разом ще із князем Ізяславом. Чудин не жадає ділити з ними ні владу, ні князеву прихильність, яку здобув великими і хитрісними трудами своїми.
— Яка ж біда стряслась у вас? — нижня повіка на правому оці боярина Чудина боляче тіпнулася.
— Половецькі вежі треба спинити. Горить земля руська. Наші погости і двори на Пороссі гинуть, Скажи князеві: підемо зі своїми воями в Степ. Стара дружина Ізяслава, отця Святополка, зуміє спинити орду.
Чудин хмикнув. Зап'ястям руки провів попід широкою бородою, по-котячому примружив очі.
— Волі князевої не відаю.
— Клич князя на бесіду, — засопів Путята нетерпляче.
— Не можу кликати. Великий князь опочиває. — Крізь ще не зниклу м'якість у голосі боярина Чудина витикалися терняки.
Янь Вишатич зизооко блиснув спідлоба.
— Розбуди. Знатні київські боярове хощуть балакати з князем.
— Не можу. — Голос боярина Чудина уже відверто знущався над домаганнями зухвалих Вишатичів. Авжеж, недарма брати помирились між собою, умислили взяти князя в свої руки. Сіє він спостеріг відразу. Як давно колись Янь стояв поряд з Ізяславом, так і нині хочуть стати коло його сина.
— Тоді ми самі… — Путята рішуче підхопився й підскочив до дверей князевої ложниці. Розгонисто вдарив у них плечем.
— Князю! — заволав густим жрелом Путята. Але раптом розгублено озирнувся: — Де ж він? Чуєш, обаднику лукавий, тут немає князя! Де ж він опочиває?
Чудин подріботів до ложниці, заглянув у середину хоромини, насмішкувато зиркнув у лице Путяти.
— А князь… не жадає із вами бесідувати.
— Брешеш, яко пес! — Путята підхопив на свої дужі руки важку дубову лавицю, на якій вони щойно сиділи, і розмахнувся на Чудина. Янь з переляку затулив обличчя руками. Страшенний гуркіт, хряск, зойк здригнули гридницю. Коли він розплющив очі, побачив, що Путята виштовхував ногою з-під ліжка Чудина, верещав:
— Ану вилазь, дроб'язь вошива, все одно дістану, блощиця підстінная!
— Чудине, що тут коїться? А?.. О! Де ж ті половецькі посли? — Князь Святополк здивовано поглядав на погром у хоромині — на перевернутий ослін, прочинені двері до своєї ложниці, на вовтузню навколо свого ложа.
— Князю… я зараз… покличу… — белькотів з-під ліжка боярин Чудин. — Лишень прожени отсих татей. Убити хощуть мене!.. Не дають вилізти.
— Убити? Н-і-і! — заволав Путята. — Ми тебе, обаднику зрадливий, повісимо догори ногами, щоби князя нашого не дурив. Ми тебе по шматочках будемо різати і псів голодних годувати, аби лукавством своїм нашому князю очі не затуляв! Ми тебе догори ногами!..
— Догори ногами? О!.. — зареготав Святополк. — Сіє достойна кара лукавцю. А він що, брехав щось на мене?
— Ану вилазь, розкажи князеві! — нагнувся Путята до Чудина.
Боярин Чудин ніяково вибрався з-під ложа, став обтрушувати свою білу свиту, розчісувати пом'яту бороду. Лисина його блищала рожевістю, як повновидий місяць.
— Не пущає до тебе, князю, — вклонився боярин Янь. — А ми, Вишатичі, отцю твоєму Ізяславу вірно служили і тобі послужити бажаємо. Яко і весь древній рід наш, що від Добрині пішов.
— Читав про сіє, — погодився Святополк.
— Маєш обіпертися, князю, на великі роди боярські. Вірніших за Вишатичів тобі не знайти! Знай сіє, — високим голосом вів далі воєвода Янь. — А сії нові люди, котрі вештаються коло тебе, лиш про свою пельку дбають. Добриничі ж завжди служили задля честі князя.
— Та й себе не забували! — з-за князевої спини вихопився боярин Чудин. — Землі нагребли по всіх князівствах — і в Новгороді, і на Білоозері, тепер уже й на Пороссі погости ставлять…
— Дід мій Остромир мав подяку від князя за "євангеліє", то й надбав землі. І батій наш Вишата…
— Колись отець подарував мені Остромирове "євангеліє".
— Де ж воно? — в один голос скинулися обидва Вишатичі.
— Лишив у Новгороді, коли ворохба там піднялася і я до Турова пішов. То кознивий Мономах усе теє зробив, абись свого сина старшого — Мстислава — посадити в Новгороді.