Вже зранку ці наддніпрянці почали з’являтися коло нашого ешелону, зацікавлено попитувати за земляками й розповідати нам про місцеві умови та події. Є серед них, звичайно, й такі "ук-ці", що розмовляють виключно російською мовою й визнають себе тільки за росіян. Але більшість — це наші парубки, досить свідомі. Мріють про поворот на батьківщину, прагнуть до боротьби, тільки нарікають, що нема в ук-ців вождя (от як Власов у росіян), який під своєю твердою рукою всіх укр-ів об’єднав би й повів. То ж і доводиться записуватись до власів-ських загонів, — агенти Власова сильно натискують, переконують, заохочують. "Та зрештою, все одно, — кажуть деякі з них, — Власов теж річ непогана. Що ж з того, що він росіянин? Ми не з росіянами, а з большевиками та жидами маємо битись. Оце наш ворог". Почувши таке, я взявся з ними докладніше говорити, роз’яснювати, теж переконувати. Матеріал з них добрий, легко й швидко сприймають. Але ця горстка, що порозумнішала, протверезіла після розмови зі мною, — це ж тільки крапля в морі. Треба було б сюди підкинути з десяток досвідчених хлопців, і цей загін незабаром став би напевне теж достатньо свідомим та несхибним. А так... я дуже зажурився, не знаючи, що вдіяти, як тут зарадити. Головне, часу не прогаяти, не давати силі своїй одпливати до чужих берегів. Взагалі — яке ідіотське і... болюче яке наше становище! Хоч би об мур головою бийся.
О 12-й год. дня раптом повітряна тривога. Тікаю з Лесиком у гори, куди тікає чимало й місцевого марбурзького населення. Серед втікачів — німці, словенці, хорвати і... наші укр. дівчата, що працюють на тутешніх фабриках. По дорозі коротко розмовляю з двома. Вони із Сум. Вже два роки тут. Виглядають добре. Кажуть самі, що живеться їм, як на війну, непогано, тільки дуже додому тягне. Попитують, коли вже ця війна скінчиться, що там на світі чувати, хто я та звідки? Помітно зраділи, зустрівшись із своєю людиною. На перехресті доріжок у горах ми з ними розпрощались. Я спустився в глибоченьку улоговину, де біліло кілька хат. Хотів у першій же садибі купити яблук або грушок для малого. Не продали, бо хазяїна нема — в місті, — але Лесика жінка почастувала яблуками. Чую відклик тривоги і вертаю на високий перевал, з якого маю спуститись в бік двірця. На горі раптом знову тривога. Всі, хто вертав, як і я, кидаються тікати, ховатись. Це від двірця кілометрів 3—4, а проте інстиктивно хочеться десь притулитись. Йду до дальшої садиби, де також величезний фруктовий сад і дві хати. Одна замкнена, і під нею, під черепичним дашком, що над дверима, скупчилось з десяток людей. Вже летять літаки. Вже б’ють зенітки. І коли ми з Лесиком також притуляємось до стіни та до гурту, біля нас метрів за 2—3 з джмелиним дзижчанням починають падати скалки від набоїв. Навпроти в саду метрів 8—20 каплички з фігурою Мадонни, і по залізному даху каплички різкенько жорстко цокають оті ж скалки.
— Тату, що це? Скалки? — зацікавлено допитується малий, не бачивши цього ніколи так близько.
— Так, так. Притиснись-но краще до стіни.
Наші сусіди, серед яких є й жінка з нашого ешелону, поспішно накривають голови пальтами. Лесик і собі це робить, просить мене так само зробити. Видко, дитина вже трохи злякалась. Я заспокоюю його, закриваю надійніше власним тілом. Бачу серед присутніх полонених англійців і французів. Чую поруч французьку мову. І коли небезпека проминула, виходжу з-під ґаночка та наближаюсь до двох французів, щоб прикурити. Вони приємно вражені, почувши, що звертаюсь французькою мовою. Розмовляємо хвилин десять. Вони вже тут чотири роки, останніми часами їм стало краще, а найбільше вони задоволені, що мають тепер відносну волю, працюють тут в горах. Розпитують і мене: хто, звідки, чому тут? Молодший, худорлявий, зачувши від мене про Україну, зраділо закивав головою, так, наче сам він з України, і почав мені розповідати, яка це багата й гарна країна, як... Франція! Про Україну він, мовляв, чимало й читав і чував, мав знайомих українців. І видко було, що йому дуже приємно робити мені приємність — француз!
Із сусідньої хати виходить хазяїн, прямує до мене, але завагався серед подвір’я, бо знову летить нова хвиля літаків. Проте вона швидко десь віддалюється, і хазяїн поспішає до нашого гурту, звертається майже незрозумілою словенською мовою (дарма, що слов’янська!), відчиняє цю другу хату й запрошує нас усіх досередини. Входимо. Це — винарня. Стоять діжки, височить прес, а у великих спеціальних ночвах купа свіжого винограду. І пахне спокусливо вином. Ще й додає апетиту чималий кольоровий малюнок на стіні, де двоє карикатурних бюргерів залюбки частуються з бочки, а під ними нім. мовою напис: "Увійшовши сюди, забудь турботи, а вийшовши, будь веселим". І знову літаки. Ближче й ближче. Ой, щось занадто близько! Тут же, в горах, нема чого їм робити, — тільки перелетіти. Б’ють зенітки. І враз чуємо близенько: сее-фю-ю-ю-юст! Бух! Бу-бух! Ще раз бу-бух! Здригається земля. Хитається, тремтить, тріщить хата. Це — секунда. Під час неймовірного грюкоту, коли здавалось, що небо раптом розкололось і ми всі летимо в безодню, — всі інстинктивно присіли або попадали. Просто на цегляну долівку й одне на одного. А наступної секунди я зрозумів, що один лише стою скам’янілий, і мені блискає думка: живий я ще! тікати звідси! де ж Лесик? Лесик теж присів коло бочки, але вже зривається на ноги й кидається до мене: "Тату, що це? Бомба чи набій?" Хапаю його за руку. Інші, більшість, вже також випростуються. І в цю хвилинку починає тріщати дах над нами, вламується одним боком і на нас шумним грядовинням сипляться уламки черепиці й тинку. В просторій хаті стає геть темно. Я розумію тоді, що люди кричать, особливо жінки. Кличуть Бога, на порятунок, кличуть когось ззовні, одні спонукують тікати, інші стримують, — неймовірний панічний розгардіяш і галас. Характерно, що оті полонені англійці й французи теж частково поводяться в той самий спосіб. Я кричу тоді: "Ruhig!", але це має дуже короткий вплив. Одним з перших опиняюсь із дитиною коло дверей, на мене навалюється осатаніла юрба, притискає мене так, що не можу відчинити і боюсь, щоб дитини не придушили. Останніми зусиллями з раменами назад і трохи відбиваю найближчих. Відчиняю — і сам вражено одхи-туюсь, одхитуються й задні: на дворі темно, як пізнього вечора, весь сад в чорному димі, що смердить різко, специфічно-ядуче. І якраз сипляться густо, бринять, як джмелі, й цокають по деревах та дахах скалки від розірваних набоїв. Виходити не можна. Затримуємося, тим більше, що дах над нашими головами, зламавшись навпіл, зачепивсь якось і далі не падає, лишень легенько погойдується. Всю хату й виноград геть засипано уламками черепиці, від якої в хаті стоїть червоняста, ніби полум’ям пройнята курява. Людські постаті в ній бовваніють, як обвуглені. А знадвору буквально падає через поріг якась жінка з дівчинкою, мало не звалює нас з ніг і просто по-звірячому верещить: "Рятун-ку! Рятунку!" Заспокоюю її, у неї божевільні очі, вона нічого не хоче чути й розуміти, тільки спазматично вхопилась за мої коліна й верещить, лементує. Придивляюся краще — ні, не поранена. Дівчинка також ціла. Це — лише тваринний переляк. Тоді грубо одштовхую її (інакше вплинути неможливо) кричу на неї й лаю. Вона тверезіє. Я вихоплююсь з Лесиком надвір. За мною всі інші. Знову наближаються літаки. Ми біжимо в сад. Бігти тяжко, бо на гору. Задихались. В критичну хвилину припадаємо до підніжжя яблуні, притискаю дитину до грудей і вкриваюсь з головою пальтом. Що буде, то буде. Іншого виходу нема. Завмираємо. Тільки стукіт серць і суша в роті. Але літаки, хоч і низько летять, пролітають далі — там десь, уже за горами, над містом, бухають вибухи. Коли заспокоюється, вилазимо з-під дерева і деремось ген на гору. Тут дорога. Зупиняємось. Бачу коло себе й ту жінку з дівчинкою. Інтелігентка з вигляду, галичанка. Соромлю її, висміюю. Пробує виправдатись, різко огризається. Безнадійно махнув на неї рукою і йду собі геть, але вона не відстає, прилипла до мене, дарма що неприязно з нею поводжусь. Бачу звідси, згори страшну картину, від якої аж дрож проймає: поруч з будинком, у якому ми допіру були, метрів щонайбільше за 15 зяють у саду величезні чорні свіжі ями й горби свіжої землі, лежить чимало повалених дерев. Все це обширом загальним на 200—250 м. Коли б ці бомби (їх тут не одна!) впали метрів на п’ять ближче до нас, ми напевне були б покалічені або й убиті. Яке щастя! Який химерний випадок! І де? В горах, на значній віддалі від міста. Тут жодного військового об’єкта. Хіба що десь в горах приховано якусь фабрику. Але якраз надходять троє наших козаків із місцевого гарнізону. Кажуть, що в горах деякі об’єкти є справді, тільки в зовсім іншому напрямкові. Або летун погано був поінформований, або підбитий був і мусів негайно розвантажитись. Останнє найправдоподібні-ше: він скинув в одне місце весь запас бомб. Як виявилось потім — 10 бомб, і треба ж такого випадку! По правді, я ще маю щастя, не забуває про мене мій Дажбог!
Між іншим, добре порівняно поводився в цьому жаху мій малий. Коли в момент вибуху присів і припав він до тієї жінки, я помітив разючу зблідлість на його обличчі, але в очах було більше здивування, ніж переляку. Потім, коли я одчинив двері і перед нами повстало страшне видовище саду в чорному димі та жовтого за димом неба, я мимоволі вигукнув: "Оце здорово!", бо картина справді була вражаюча. А він, малий, засміявся і тремтливо-зде-нервованим голосом і собі підхопив: "Оце здорово!" Бачивши, що я нарікаю на збожеволілу від страху пані галичанку, він також взявся глузувати з неї, аж вона врешті не витримала, цикнула на нього: "А-но, видиш, який зух! Закрий писка!" Коли ж вилізли з-під яблуні, він, користаючи з того, що нема хазяйського догляду, почав хутенько збирати яблука. Я вже й не зупиняв його. Три десятки добірних яблук ми принесли "додому".
Мстислав із своїм секретарем Ю. Витковицьким виїхав до Берліна розв’язувати нашу долю. Я зокрема просив його поговорити там у "Вінеті" або з Симоненком, щоб мене викликали на працю до Берліна. Принаймні, буду в центрі, а там уже якось дам собі раду. Зокрема ще просив його сина Ярослава, щоб нагадав батькові за мою справу у Берліні — Ярко теж поїхав із М-вом.
21/Х — 44 р.
Вчора, пізно ввечері, коли вже обляглись, залунали уривчасто сирени.