Мати чула все: і як він запалював люльку, ходив по кімнаті, сідав до столу; вона не могла заснути, ніби і сама сиділа поруч з ним, ділила сумніви і тривоги, успіхи і невдачі, все-все — навпіл.
У нічній тиші, як звичайно, добре думалось. Пригадувались щасливі роки разом з Петром, коли вони, ще тоді зовсім молоді, схилялись над Івасевою колискою і мріяли про синове майбутнє, всією душею прагнули, щоб було воно щасливим, а якщо Івась буде щасливим, тоді і ім обом нічого іншого не треба. Давно вже нема Петра, одна лишилась з сином, не хотіла вітчима для Івася, хоч і знаходились люди — не стара ж ще була і, мабуть, непогана, а от не хотіла нікого — і край. Аби Івась був здоровий і щасливий, тільки він, її син, щастя і надія її... І зараз, в нічній тиші, молила бога не лишити єдиного її сина своїми милостями, влаштувати долю його, знайти йому ласкаву і вірну дружину, щоб любила, оберігала від зла і неправди, прощала і характер — іноді ж Івась і слово скаже не так і спалахне, то мати розуміє, а чи зрозуміє дружина? Їй, матері, більшого щастя, ніж бачити сина поруч у доброму здоров'ї і добрі, не треба. А ще б їй онучку, хоч би одну — тоді б і зовсім було добре. З цією думкою, замріяною усмішкою на вустах і задрімала.
А син все ще сидів за столом, не вкладався до сну, хоч і проспівали на тій же Мазурівці вже й треті півні, і лише тоді, коли на дзвіниці Успенського собору задзвонили до заутрені, відклав стосик паперів і підвівся з-за столу, розправив плечі.
День і ніч під рідною стріхою йому працювалось навдивовижу гарно, не пам'ятав, коли востаннє так почував себе, був захопленим, не помічав, як плине час, а втома і не торкалась.
Чи це не щастя?..
6
Другого дня пішов до міста. Навіть і не поснідав як слід, нашвидку одягся — із хати. Мати не затримувала: розуміла його нетерпіння.
Все хотілося побачити, почути, отож і поспішав, як на побачення з дорогою серцю людиною, і мимохідь з болем помічав, де з'явились перші зморшки, з радістю відзначав зміни на краще. Щоправда, мало було тих змін. Як п'ять і десять років тому, лишались величезні вибоїни на мостових, невсихаючі калюжі, на підгір'ї ліпились врослі в землю мазані халупи, ті самі були і Полтавка, і Рогізна, що пересікали місто, поспішали до багатоводної Ворскли вниз луками. І, здається, та ж сама карета — він бачив її літ п'ятнадцять тому і на тому самому місці — на розі Пробойної і Протопопівської, вона застряла, причому глибоко, по самі колодки. Мовчки, з одеревілим від старання обличчям, кучер невзамашку шмагав по черзі то корінника, то бив ліворуч по харапудистій в сірій піні кобилці, то праворуч — по чорній, лискучій від поту, хребтині коня, і все даремно: карета ані руш.
Якийсь молодий чиновник — у вузьких смугастих шта нях і сюртучині в обтяжку — раптом спинився, поглянув на кучера, на карету, здвигнув плечем і побіг дрібушасто далі. Духовна особа, виповнена внутрішнього спокою і благочестя, пройшла мимо, навіть не глянувши в той бік. Звична картина, як і колись, ні в кому не викликала і натяку на протест, навіть не дивувала.
Котляревський наддав кроку, готовий вже втрутитись, примусити фурмана, якщо вже не силою, то словом, зійти з козел і підштовхнути карету, це ж він міг, плечі мав круті і розлогі. Але тут корінник — вороний широкогрудий красень, — присівши на задні, рвонувся — вся збруя на ньому затріщала, — і важка карета зрушила з місця, ще трохи посунулась і викотилась на рівне. У віконці пропливло круглясте біле личко під шапкою-бояркою, кокетливо зиркнуло з-під тонких бровенят і щезло, карета гойднулась і м'яко покотила далі на Протопопівську...
Помітив, однак, дещо і нове. Ось ще один герберг [13], поруч з ним — кофейний будинок, помітно розрісся гостиний ряд, а на Круглій площі з риштовань вже визирав пам'ятник Слави. Фарбували дах на будинку присутствених місць. Зведено вже губернаторський палац, а у дворі оного і дім для віце-губернатора. Одержало нове приміщення і поліцейське управління, і під тим же дахом — нижній суд, казначейство, квартири городничого і поліцмейстера. Не забули воздвигнути і тюремний замок — як же без нього? Полтава — не гірша інших губернських міст імперії.
Йшов далі. Впізнаючи щось давнє, яке знав колись, ще в юності, переживав не зрівняне ні з чим душевне піднесення. Ось будинок духовної семінарії, він повністю зберігся, ніщо в ньому не змінилось, хіба що де-не-де облетіла фарба на вікнах та ґанки стали нижчими, неначе вросли в землю, а може, то так здається — адже він сам, мабуть, підріс, став вищим. Петрівська площа лишилась такою ж, як і в далекі ті роки, коли ходив до дяка, а онде і входи в підземелля — "міни", в них колись мало не заблукав, та щасливий випадок допоміг знайти хід на поверхню, а тоді настрахався, і зараз, хоч скільки минуло, в душі крижаніє від однієї згадки. Ті самі пустирі, зарослі споришем, дерев'яні, почорнілі від дощу і снігу, тротуари під парканами на Пробойній, калинові зарості по підгір'ю на Мазурівці, а за Ворсклою — зелені гаї послались до синього, щезакн чого в тумані обрію. Той же монастир на горі, як відлюдько, сумний і одинокий. І насипи навколо міста, що лишились від часу Полтавської битви. Подекуди вони обсипались, заросли бур'янами, та не важко уявити — високої уяви не потрібно, — що тут діялось сто літ тому: свистіли кулі над полем, лютував під стінами фортеці молодий король шведів...
Над містом пливли, хвиля за хвилею, уповільнені звуки церковних дзвонів, звали молільників у свої приходи; і вони йшли: одні — пов'язані чорними шалями, прикажчики — у каптанах і високих чоботях, ремісничий люд — в потертих піддьовках, чиновна братія — в легких шинельках.
А він — додому: мати, мабуть, прогледіла очі, видивляючись, дожидаючи з обідом, за давньою звичкою, сама до столу не піде, чекатиме годину, дві, хоч до самого вечора.
Ходив до міста і на третій день. День той вийшов більш тривалий, і не без причини: зустрів старого знайомого.
На Сампсоніївській площі ще здалеку помітив невисоку окоренкувату постать Амбросимова і поспішив назустріч. Зовні Михайло Васильович скидався на звичайного собі прикажчика з гостиного ряду — у такому ж каптані, в чоботях з високими халявами, та варто було йому вимовити слово — і враження розсіювалось, перед співрозмовником ставала людина у всіх відношеннях цікава.
Побачивши офіцера, що йшов, поспішав назустріч, Амбросимов спочатку не звернув уваги — в Полтаві нині воєнні чини — не рідкість, але, поглянувши пильніше, — щось у цьому на диво стрункому офіцерові звертало увагу, — спинився, хвилю якусь стояв мовчки і раптом широко розвів руки, худе смагляве обличчя освітила по-дитячому радісна усмішка:
— Ба-ба!.. Іване Петровичу! Рідний мій! Обійняв, розцілував, змахнув непрохану сльозу:
— Безмірно радий!..
— І я... Скільки років І..
Вони — зодчий і піїт — зустрічались порівняно не часто — у кожного були свої турботи, — та коли траплялась така зустріч, вона лишала у них відчуття свята, яке довго не минало.
Амбросимов належав до тих людей, які могли б зробити честь кожному місту, однаково — великому чи малому, губернському чи повітовому. Від того, що такі люди мешкають далеко від столиць, вони не стають гірші, душа їх не тьмяніє, не слабне зір і смак, розум лишається гострим; вони у постійних трудах і турботах, інтереси їх широкі, значно ширші і змістовніші, ніж у інших столичних "світил", а цікавить їх буквально все: життя простолюдина і його повсякденний побут, як будує він своє житло і як живе в ньому, їм вкрай необхідно знати, що з'явилось нового у світовій архітектурі, де і ким побудовані нові палаци і храми. Ці люди уважно стежать за всіма новинами, життя їх до краю наповнене, нудитися чи вдаватися в сум їм ніколи, вони ж бо у безперервному русі; їх кревно турбує доля міста, в якому вони живуть, вони вміють зазирнути і далеко наперед, роздивитися за нечіткими обрисами справжню перспективу, і тому-то декому із сучасників вони, як кістка у горлі; зрозуміло, завжди знаходяться такі, яким не подобається незалежність суджень губернського зодчого, при нагоді дехто із можновладців дозволить собі і висловитися приблизно так: "Нехай пан головний архітектор не вважає, що він у нас головний..." Ці погрози ніколи не лякали Амбросимова, під гарячу руку він говорив, не примушуючи себе надто обирати вирази, що в першу-ліпшу хвилину готовий розпрощатися з кріслом, вони аж ніскільки не спокушає його, службу він знайде, аби шия — ярмо одягнуть. Одначе їхати не поспішав, лишалась сила-силенна нерозв'язаних справ саме тут, у Полтаві, обивательській, сонній, байдужій до його переживань, з неї іншим разом хотілося тікати світ за очі, лише б подалі, і разом з тим безкінечно дорогій його серцю. Треба б оце побудувати приміщення для гімназії, відкрити пам'ятник Слави, ради цього і багатьох інших справ він жив і трудився, твердо знаючи: інший не зробить того, що може тільки він, Михайло Амбросимов, тому-то думати про майбутнє Полтави, бачити її обличчя вже зараз слід тільки йому, а не комусь іншому.
Не вперше, виведений із рівноваги, кидав в обличчя якомусь градоначальнику, а траплялось, і самому генерал-губернаторові, що й ноги його більше не буде в губернській креслярській майстерні, нехай хто завгодно займається всіма тими проектами і підрядами, а з нього досить. І все-таки втручався, говорив, де і що потрібно будувати, і все це безкорисливо, навіть не помишляючи про законне винагородження за свою працю. Єдина свята мета, заради якої він нехтував відпочинком і самим здоров'ям — було місто, куди він одного разу приїхав на день чи два в гості до приятеля та й лишився на все життя.
Він прагнув єдиного: нехай вона, Полтава, стане кращою, вулиці просторіші, рівніші, а люди в ній живуть зручно, чисто, і нехай всі, у кого є очі, не перестаючи, милуються кожним будинком, храмом, пам'ятником, навіть лавкою у гостиному ряду, гербергом, кофейнею.
Губернатори, починаючи з Солнцева, і генерал-губернатори з ним рахувались, а він з ними — ніколи, сперечався, забуваючи, що розмовляє з "його сіятельством", а не купцем чи розбагатілим козаком, що вирішили побудуватися в місті і відкупили для цього сотню-другу саженів землі у губернського правління.