А болото велике, кілометрів зо два буде. Дивишся: то там, то там падає поранений, стогне, просить допомоги. Страшна картина...
Перед нами Велика Березань. її треба взяти з боєм, бо там уже засіли німці. Піднялося сонце. З'явився німецький корегувальник. Німці відкрили по болоту мінометний вогонь, а ми пішли на них в атаку. Куля пробила мені пілотку й поранила бійця, що біг слідом за мною. Я кинувся до нього, а він мені каже: "Побережись, браток",— і на моїх очах добив себе з нагана.
Ми ввірвались до села. Звичайна вулиця. Бачу, спереду мене проти хати зупинився боєць і одразу впав. У нього, виявляється, стріляли німці з вікон. Ми кинули в них гранату, зав'язався бій. Тут мене поранили в ногу. Я відповз до конопель, скинув чобіт. А вже хата горить, хліви горять. Почався сильний мінометний обстріл. Недалеко від мене канава. Я доповз туди, а там лежить поранений в обидві ноги лейтенант Кирило. Прізвища його не знаю й досі. Сидимо вже ми вдвох. Чуєм далекі крики: "Ура! Ура-а!"
Ми закурили. Коли ось з'являється над канавою могутня постать нашого майора Бондаренка з протитанковою рушницею, а з ним щось чоловік з двадцять бійців. Побачив мене, питає: "Ти поранений?"
"Поранений",— кажу.
"Хоч на коровах, а я тебе звідси вивезу".
Десь дістав він підводу, поклали нас з лейтенантом на воза й повезли. Від утрати крові я ослаб. Захотілося спати. Оце очі розплющу, гляну — хати горять. Стрілянина не припиняється.
Я знову їх заплющую. Потім ми спинилися на вулиці. Підійшла до нас дівчина-лікарка, принесла нам груш. Не встиг я й покуштувати їх, як влітає до села німецький танк. Наш їздовий швидко завернув коней у провулок — та понад річкою мерщій у лози. Там уже було кілька підвід. Німці, помітивши нас в лозняку, відкрили мінометний вогонь. Я звалився з воза, Кирило теж. Недалеко, від нас розірвалась міна. Коні сполохались і помчали хтозна-куди. Мені дуже захотілося пити. Недалечко від мене річка. Підповз я до неї, а там лежить чоловік з вісім наших бійців. Є серед них убиті, а є й поранені.
Я припав до води і п'ю, п'ю... . Зайшло сонце. Почало сутеніти, і тільки тоді припинився обстріл. Стали з'являтися бійці поодинці і групками. Помітив я кавалерійського коня. Іде дорогою, обротька по землі волочиться. "Ну,— думаю,— піймаю зараз, сяду верхи". Піймати-то я піймав того коня, а вилізти на нього ніяк не можу. З півгодини мучився, поки нарешті сів. Нога в мене розпухає, болить нестерпно. Під'їхав я до лозняку. Чиясь підвода стоїть, а біля підводи бійці. Я прошу їх: "Товариші, допоможіть. Ось там, в кущах, лежить поранений лейтенант з перебитими ногами, покладіть його на воза".
Поклали вони. Я теж ліг біля нього, а свого коня віддав. Заїхали ми в село, спитали в людей: "Німці є?"
"Ні,— кажуть,— нема. Наші стоять".
Заснули ми з Кирилом на возі, а вранці, бачу, до цього села вже німці заходять.
Поповз тоді я до болота, вибрав купину там, ліг на ній і лежав сім днів, їв лише осоку. Допікали комарі, але я не мав сили від них одбиватися і думав: "Отут, у болоті, буде моя смерть".
А на восьмий день мене підібрали українські жінки. Коли повернулася до мене свідомість, я побачив, що знаходжуся в хаті, увесь мокрий. Питаю: "Хто в селі?"
"Були німці, а зараз немає нікого".
Три дні я пробув у людей, а на четвертий — до хати увійшли німецькі солдати. "Рус? Поранений?"
Стали мене обшукувати, забрали годинник, гроші, гребінець. А документи свої я заховав на болоті.
"Комісар?" — допитуються в мене, а я кручу головою: мовляв, ні, боєць, і показую їм на свою стрижену голову.
Всіх поранених німці наказали звезти до школи, а через кілька днів відправили в Жуківку, потім до табору в Гоголів. Перед входом ми побачили велику яму з живими людьми. Той в самій білизні, а той в якомусь дранті, натягнутому на голе тіло. На них падає осінній дощ, перемішаний з мокрим снігом. Це смертники, їх розстріляють німці, може, сьогодні, а може, завтра. , Минули цю страшну яму, зайшли на територію табору.
Всі ми були голодні. Дошкуляв холод. Поруч зі мною лежав просто на землі молоденький боєць з Чернігова. З рани в нього лилася кров, а зав'язати не було чим. Він згадував матір, сестру, дівчину. Якась хороша дівчина лишилася в нього. Про неї найбільше говорив. Помер він на моїх очах.
Три дні нам не давали нічого, а на четвертий зварили суп з немитого картопляного лушпиння та кормових буряків.
Почався холод, пішли дощі. Люди не лягали на землю, бо знали, що коли ляжеш, то вже не встанеш більше. І ось, можете уявити собі, ходять і ходять цілу ніч. Чути тільки, як хлюпає під ногами в них болото.
А потім нас перевели до Києва на Керосинну вулицю. Загнали в колишній гараж.
Борода в мене тоді виросла. Шапка бараняча. На шинелі жодного ґудзика. Спирався на палицю, бо ще боліла нога. Допоміг мені вибратися звідти старий лікар, що перев'язував нам рани. Ніколи не забуду того дня. Вийшов я за ворота, а там у два ряди жінки стоять. Стиснуло мені серце. І кріплюся, а сльози самі течуть з очей. Пройшов метрів з двісті і впав. Полежав, відпочив, тоді думаю: "Куди ж мені йти?" Починаю пригадувати вулиці, бо я до війни днів з двадцять жив у Києві. Робив тоді зі мною в установі один інженер-архітектор. Він був комсомолець, хороший хлопець. Ми якось у нього святкували іменини його дружини. Я це пригадав, але не пам'ятав номера будинку, знав тільки, що жив на вулиці Чкалова. Іду я шукати цю вулицю. Якась дівчинка до мене підбігає: "Дядечку, нате вам",— дала мені махорки і шматок газетки. Потім спинила мене одна бабуся.
."Візьми, сину,— і всунула в руки три варені картоплини і малесенький шматочок хліба.— Я,— каже, була в подруги, дала вона мені на вечерю, та я перебуду й так, а ти, сину, їж. Бач, який ти слабий!"
А я таки добре втомився. Дійшов до вулиці Чкалова, сів на приступцях якогось будинку. Оточили мене жінки, дають сухарики, гроші, а одна молодиця принесла мені тарілку супу і тарілочку з компотом. Вірите, з'їв той компот разом з кісточками. Жінки вболівають: "Куди ж ви дінетесь. Вже смеркає, ходити по місту можна тільки до шостої години вечора. Вас же німці заб'ють".
"А я десь під ворітьми заночую".
Тоді одна жінка мені й каже: "Я запитаю домоуправа. Може, дозволять вам у нас переночувати".
Не знаю вже, як дістали вони дозвіл. Пішов я в будинок. Жило тут три сім'ї, і в кожній чоловік або син — в армії.
Обмили мене тут добрі люди, дали білизну, напоїли чаєм з сухарями. І коли ліг я чистий, вимитий в ліжко, цих блаженних хвилин ніколи в житті не забуду. Перебув я там днів сім. Бачу, починає старенька хвилюватися. Думаю, не накликати б
657
22 А. Шиян, т. 2
часом на них біди. Подякував їм і пішов на вулицю. І тут знову пригадались мені іменини. Оглядаю я будинки. Ось наче ті ворота. Чорний хід. Йду сходами, а назустріч мені біжить дівчинка. Я питаюся в неї: "Де Володя живе?"
"Який Володя?"
"Архітектор".
"його вдома нема. Він на війні".
"А хтось з родичів є?"
"Є".
Стало мені трохи веселіше. Знайшов я квартиру, стукаю в двері. Відчиняє їх Володина дружина. Довго дивиться, нарешті впізнає: "Коля?! Та заходь же!"
Жив я у неї місяців з півтора, лікував ногу. І ось до всіх бід прибавилась ще одна. Я занедужав на тиф. У квартирі сім градусів морозу. Дров нема. їсти нема чого. Я лежу хворий. А в місті почалась паспортизація. Лишатися тут мені не можна. На моє щастя, до Києва прибув Володин батько, інженер. Він мені каже: "Я повертатимусь до Малина, то і ви ходіть зі мною. Будемо там якось жити".
З високою температурою я встав з ліжка, і ми пішли. Вже був січень місяць. Дорогою нас затримували, але інженер видавав мене за свого родича, і мене скрізь пропускали.
В Малині я задумав організувати партизанський загін, шукав для цього надійних людей. Та одного дня ми довідались, що в Словечні був бій партизанів з німцями. Дізнався я також, що в колишньому радгоспі є група людей, яка теж збирається йти до партизанів. Вирішив зв'язатися з цією групою. Ми вже мали на той час ручний кулемет і кілька гвинтівок.
Добрались до хутора Дубового. Там жила Уляна Гасило з дочками. Одну звали Катерина, другу — Ганна. Катерина говорила того вечора: "Мамо, на нашій хаті або прапор партизанський маятиме, або візьме її вогонь і дим".
Пробули ми тут днів сім, а потім домовились: група, яка робить у радгоспі і яку очолює Петро Орешич, теперішній командир третьої роти, запасається продуктами, виводить коней, а ми, зібравшись в умовленому місці, вирушаємо до старого лісу.
Днів з п'ять ми блукали, а потім натрапили на загін Селивоненка, який повертався з рейду по Житомирщині. Влилися до цього загону та оце і досі тут. Я особисто пустив під укіс два ешелони.
В Ленінграді в мене лишились дружина й дитина. Що з ними — не знаю. Батько і мати теж були в Ленінграді. Думаю, що вони померли з голоду під час блокади міста. Оце і все,— закінчив свою розповідь начальник штабу.— Як бачите, звичайна історія.
ГАВРИЛО МОХОІД
Перед нами сидів високий літній чоловік у селянській одежі. Лагідні очі його повито сумом.
— Чув я,— сказав Гаврило Гнатович,— що ви у газетці будете пропечатувать за наших партизанів, то оце і я вам розкажу притчу, як ми жили і що ми робили, коли німець наш район заступив. На шостий десяток літа мої повернули, а доброго життя зазнав я тільки за колгоспного ладу. Змалку наймитував. Кривдили хазяїни. Не вчили. Так і лишився я малописьменним. На війну германську не брали, був я негодящий, бо мене коні хазяйські потоптали. Ну, а в громадянську війну воював. Ми тоді вбили бандита Струка, тютюнниківців громили. Потім я був головою КНС, розкулачку робив. А як стали в нас колгоспи,— я теж записався. І орачем був, і молочарем, і завгоспом.
Коли це — війна. Вирішив я партизанам допомагати. Думаю: "Не може бути, щоб тепер їх не було. У громадянську вони були, з'являться й тепер". До мене дочка приїхала перед війною з Сталінграда. Вона грамотніша була, допомагала мені людей розшукувати підходящих. Отож зв'язався я тоді з Петром Оре-шичем. Зараз він у нас командиром, а тоді робив у радгоспі. Зустрівся з ним, а він мене й просить: "Гаврило Гнатович, походи межи людей, може, де об'явились партизани".
Ходив я по навколишніх селах.