Мене покинули всі, я зробився жидівським слугою, сторожем, і живу в такій кучці, в такім барлозі, що ти й песика свойого боялася би заперти там на ніч. Так, моє серденько, перебідували ми обоє той час. Ну, але тепер усьому конець. Ти вернешся, я заслужив великі гроші, найму у Вагмана гарне помешкання з трьох покоїв і кухні – на першім поверсі, аякже! Накуплю гарних меблів, диванів, дзеркал – усе для моєї бідної Зосеньки, щоб вона знала, як я люблю її.
І в веселім настрої, балакаючи ось так і перебираючи подрібно всі меблі, все урядження будущого помешкання, він ішов до міста, щасливий, як ніколи, не звертаючи уваги ні на що і ні на кого.
Було вже геть з полудня, коли він дійшов до ринку. Чалапкаючи в глибокім, м’якім снігу, він утомився, був увесь мокрий від поту і почув сильний голод. Якось не думаючи про се, вступив до знайомого шинку. Шинкар, якому він часто робив різні прислуги: носив воду, рубав дрова, двигав бочки або направляв різну посуду, поздоровив його приязно і, не чекаючи замовлення, поставив перед ним добрий келишок горілки і булку.
Баран пильно, уважно глянув на нього і всміхнувся.
– Ага, ага, знаю вас. Ви Мошко. Ви добрий чоловік. Моя Зося также говорила, що ви добрий чоловік. Вона вас знає. О, будете бачити, вона пізнає вас від першого разу. Добрих людей не годиться забувати.
Мошко знав про Баранів хоробливий стан, що в остатніх днях значно погіршився, і, кладучи йому руку на плече, мовив:
– Візьміть, Баране, випийте й закусіть! Ви голодні.
– Е, що там голоден! – мовив радісно Баран. – Се тілько сьогодні ще. Остатній день. Сьогодні вона верне, і всій біді конець буде. Адже знаєте, Мошку, – додав він пошептом, схиляючи голову до шинкаря, – у мене є великі гроші! Зложені, сховані... Се я навмисно нікому не говорив про них. Навмисно чинив себе таким бідним. А ось побачите від завтра. Коли моя Зося верне! Ну, ну, та я наперед не хочу говорити. Ваше здоровля, Мошку!
І він випив горілку, а потім почав їсти хліб, ламаючи по крихітці, жвучи його і ковтаючи, очевидно, без ніякого апетиту. А тим часом говорив, говорив ненастанно. Думка про сховані гроші опанувала тепер його уяву, і він почав оповідати якусь нечувану історію про те, як він разом з дванадцятьма розбійниками забив багатого пана, забрав у нього гроші, одурив своїх товаришів і сам забрав усі гроші та сховав їх у безпечне місце. Ті колишні товариші чатують на нього за містом, лагодяться вбити його, записали себе антихристові, щоб тільки при його помочі дістати його в свої руки, але він не боїться їх. Доки був сам, то боявся. Але сьогодні вертає його Зося, а у неї є така сила, що віджене всі ворожі стріли. Адже вона недарма жила в Клекоті, служила там, бідувала, щоб навчитися чарів і обгородити його від усякої біди.
В шинку було пусто. Рідко коли який робітник або міщанин заходив, випивав настоячки чарку горілки, платив і йшов далі. Баран сидів у куті, опертий на лікті, похиливши голову, і балакав – тихіше, чимраз тихіше. Перед ним лежав пощипаний, недоїджений шматок булки – він не бачив його. Мошко давно не слухав його бесіди – він не завважував сього і говорив, говорив, поки вкінці його голова зовсім не спочила на столі. Він заснув.
Коли прокинувся, була вже сьома година. Вікно перед його очима було темне, в шинку над шинквасом горіла лампа, а за столом сиділи деякі звичайні вечірні гості, пили пиво, балакали і сміялися. Баран схопився з місця і почув якийсь страх. Що се він робить? Адже він мав іти до Вагмана наймати помешкання, купувати меблі! А тут уже ніч. І, не кажучи нічого, він прожогом кинувся з шинку і вибіг на вулицю.
Надворі падав сніг, тихо, ненастанно. Небо насунулось важкими хмарами, а нафтові ліхтарні на вулицях видно було, мов крізь сито. Баранові недалеко було до Вагманового дому. Він застукав до дверей, які звичайно були замкнені. По хвилі Вагман вийшов сам і відімкнув йому. Він не держав слуги, а тільки послугачку, що тепер, прилагодивши вечерю, пішла собі додому. Вагманова жінка виїхала ще рано до сусіднього місточка на весілля якоїсь своячки. Побачивши Барана, Вагман впустив його до свого покою, що був разом і його спальнею, й канцелярією і де обік ліжка стояла здорова вертгеймова каса. Сівши на своїм старомоднім фотелі, оббитім шкірою, Вагман обернувся до Барана, що своїм звичаєм стояв край порога.
– Ну, що там чувати, Баране?
– Добре, прошу пана, – мовив радісно Баран.
– Що ж там таке добре?
– Вона вертає сьогодні.
– Що за вона?
– Ну, та моя Зося. Я тілько недавно довідався. І про гроші нагадав собі – знають пан, ті мої, сховані. Відколи вона покинула мене, то я й про гроші забув – так, як би замануло. А тепер відразу все ясно стало перед очима. Там тих грошей буде – здається сорок чи п’ятдесять тисяч дукатів – саме золото – ну, так, бо папери погнили б. Правда, будемо мати чим жити обоє до старості. Ну, хіба ми не заслужили собі? Хіба не перебідували стількі роки? А я то все говорив, що Господь Бог поки шле біду, то шле, а потому, як побачить, що чоловік собі з біди нічого не робить, то він зачинає слати добро.
Вагман зрозумів, що Баран хорий, і бажав відвести його думку на інші шляхи.
– Там сьогодні з прачкарні допитувалися за вами. Казали, що ви як рано вийшли з дому, то й на обід не приходили.
– І не прийду! – мовив весело Баран. – Що то мені за обід у прачкарні! У мене від завтра не те буде. Слухайте, пане Вагман, я хотів просити вас, щоб ви винаймили мені яке гарне помешкання. Адже розумієте, як вона верне, то мені неможливо жити з нею там, де жию тепер. Я гадаю… Адже те помешкання, де живе Рафалович, на поверсі, воно від завтра вільне? Правда?
– Хіба він виповів? – запитав Вагман, не хотячи виразно заперечувати.
– О, адже він від завтра буде жити в ратуші. Він буде у нас бурмістром, буде печатати всіх людей, а хто не схоче приняти його печать, того на муки, на смерть!
– Слухайте, Баране, – мовив Вагман, ще раз силкуючись звернути Баранову думку на інший шлях, – я би мав до вас маленьку просьбу. Не могли б ви занести мені отсей лист на пошту? Тепер доходить пів до осьмої. Підіть зараз, бо за півгодини замкнуть. Надасте за рецепісом. Ось вам гроші. Кілько тут маєте?
– П’ятнадцять крейцарів, – мовив Баран, беручи гроші.
– А лист як маєте надати?
– За рецепісом. Що пан мене питають, так би я був дитина? Чи, може, пан думають, що я одурів? О, я зараз!
І він ухопив лист і гроші і рушив із покою.
– А зараз вертайте і принесіть рецепіс! – крикнув йому наздогін Вагман.
– Зараз буду! – відгукнув уже знадвору Баран. Але коли вийшов за хвіртку і опинився на вулиці, йому стрітилась перешкода, яка відвернула його кроки і його думки відразу в інший бік. Він зіткнувся майже лицем у лице з Регіною, пізнав її і в тій же хвилі почав пригадувати собі, що хтось колись велів йому слідити за нею. Надармо силкуючись пригадати собі, хто й коли, він пішов за нею назирці. Аж коли побачив, як вона ввійшла в сіни "його" дому і піднялась на сходи, що вели до помешкання Рафаловича, він пригадав собі наказ Стальського і, зареготавшися несамовито, побіг щодуху до реставраційки, де Стальський звичайно проводив вечірні години. Він і сим разом застав його тут. При однім столі в відгородженій нижі сиділи Стальський, Шварц, Шнадельський і ще два якісь панки за повними гальбами пива. Баран став у дверцях нижі і, витріщивши на Стальського свої несамовито блискучі очі та розтягши широко уста до усміху, покивав пальцем, не кажучи ані слова.
– Се ти, Баране? – мовив Стальський. – А що там? Маєш що сказати мені?
Баран, не кажучи нічого, засміявся значущо і кивнув головою в той бік, де було помешкання Рафаловича.
– Що? – скрикнув Стальський, зараз догадавшися, в чім діло. – Те, що я казав тобі?
Баран потакнув головою і знов засміявся.
– Тепер?
Баран знов потакнув головою і зробив жест обіймання та цілування.
Стальський зірвався з місця.
– Панове! Прошу вас за свідків. Не розпитуйте нічого, лиш ходіть. На хвилечку. Пиво нехай лишається. Прошу за мною. Побачите щось цікавого.
І всі мовчки посунули лавою з реставрації і під проводом Стальського подались до Євгенієвого помешкання. По довгій стуканині, коли галас у сінях наробив розруху в цілій камениці, Євгеній відчинив. Усі панове під проводом Стальського втовпилися в комнату. Крізь двері, що лишилися відчинені, валила знадвору до покою студена пара.
– Пане! – крикнув патетично Стальський, спинившися якраз против Євгенія, – де моя жінка?
– Не знаю, пане Стальський, – бліднучи на лиці, але рівним, спокійним голосом відповів Євгеній. – У мене її нема.
– Ні, пане, вона у вас! – підносячи голос, мовив Стальський. – І я прошу вас не скривати її, а зараз видати в мої руки.
– Запевняю вас, що її тут нема, – змагався Євгеній.
– Брешете, пане! – ревнув Стальський і, прискочивши до бюрка, вхопив Регінин саквояжик, який вона лишила. – Бачите, ось доказ! Її саквояжик! О, тут на замку її підпис вигравіруваний. Прошу, панове, подивіться.
– Помиляєтесь, пане Стальський, – мовив Євгеній, не тратячи супокою. – Вашої пані тут нема.
– Corpus delicti, панцю! Corpus delicti!1 – з тріумфом кричав Стальський, потрясаючи саквояжиком. – Отсе само не прилетіло з мойого дому і не впало на ваше бюрко! Де вона? Покажіть її!
– Пане, вспокійтеся! Я вам виясню все!
– Де моя жінка, злодію! – кричав Стальський, наступаючи до Євгенія. Сей цофнувся кроком взад.
– Пане Стальський, – мовив він остро. – Не забувайтеся! Ви в моїм домі, вдерлися насильно, з компанією, нападом... ображаєте мене... пам’ятайте, що я сього плазом не пущу.
– Де моя жінка? – репетував Стальський. – Віддай мені жінку, а тоді говори і роби собі, що хочеш.
– Кажу вам ще раз, її нема тут. Була перед тим у канцелярії, не застала мене, ждала і пішла, забувши отсей саквояжик.
– Неправда! Неправда! Вона перед хвилею була тут і мусить бути тут. Ану, панове! – мовив він, обертаючись до свойого товариства. – Перешукаємо се гніздечко.
– Не смійте рушитися з місця! – крикнув Євгеній.
– Що, ти мені заборониш? Ти, смаркачу! – крикнув Стальський і рушив до дверей спальні. В тій хвилі Євгеній скочив до нього, одною рукою вхопив його за горло і здушив так, що Стальський тільки зіпнув і вибалушив очі, а другою пхнув його в груди так міцно, що Стальський, мов з пращі, вилетів за двері через вузенький коридорчик і з гуркотом покотився долі сходами.
– За ним! – крикнув Євгеній до інших, що стояли, не знаючи, що робити.