Анч облишив двері рубки, наблизився до пірата-командира і про щось з ним заговорив. Розмовляли вони тихо, хоч тут ніхто їх не розумів. Очевидно, їх стурбували зачинені двері.
Марко сподівався, що загарбники негайно почнуть стріляти по рубці. Це могло призвести-таки до смерті не лише Андрія, а й пораненого шкіпера. Але ніхто не стріляв. Пірат-командир підійшов до дверей, щоб і собі впевнитись, що вони замкнені зсередини, пошарпав, а потім узяв тоненький металевий трос і почав міцно зав'язувати двері зовні. Левко в цей час озирнувся і, не розуміючи, що вони роблять біля дверей рубки, крикнув:
— Скоро ви пустите мене до пораненого?
— Ваш поранений не в такому вже важкому стані, — знову відповів Анч. — Він замкнувся в рубці й не пускає до себе.
Юнга не розумів, чому пірати не стріляють. А пірати не стріляли тому, що після завзятого обстрілу Ясі Знайди у їх револьверах залишалося лише по одному заряду. Вони берегли патрони.
V. ВІДРО НА ХВИЛЯХ
Захоплена піратами шхуна швидко пішла на південь. На тому місці, де сталась ця подія, залишилося тільки відро. Воно плавало на воді догори дном, легенько погойдуючись на хвилях. Навряд чи було воно помітне далі, ніж на двісті метрів, та загарбники взагалі не звернули на нього уваги. Тим часом уважний спостерігач напевне ним зацікавився б. Велике, чорне, трохи іржаве, воно не один рік відслужило рибалкам і від інших відер нічим особливим не відрізнялося. Проте, уважно придивившись до нього, можна було помітити дещо цікаве. Воно вгрузло у воду значно глибше, ніж могло б угрузнути звичайне відро в такому положенні. Погойдувалось воно менше, ніж повинно б, наче якась сила примушувала його зберігати точне вертикальне положення. Коли на морі тиха погода, то по різних поплавках спостерігають наявність течії, її швидкість і напрям. Уважне око помітило б, що, поки "Колумб" стояв на місці, воно теж не рухалось, а як тільки відплив, відро теж попливло, але в протилежний бік, немов течія одразу підхопила його й понесла на північ. Та ось відро задрижало, і з-під води, прикриваючись ним від шхуни, показалась голова. Вона визирала з-за відра в той бік, куди пішов "Колумб", і, очевидно, заспокоївшись тим, що шхуна вже далеко, несподіваний плавець виринув на поверхню. Тим плавцем була Яся Знайда.
Стоячи на палубі поруч Марка з закладеними за потилицю руками, дівчинка не збиралася тікати з шхуни. Але коли Анч звернувся до неї, вона глянула йому в вічі і прочитала в них вирок собі — смерть. Це штовхнуло її на рішучий вчинок. Вона кинулась у воду з лівого борту, де вони стояли, сама ще не знаючи напевне, що робитиме далі. Уже під водою вирішила одпливти від шхуни, показатися, а потім під водою вернутися назад. Спливши, щоб передихнути, Яся негайно пірнула назад, бо почула, що її обстрілюють. Вона пішла просто вглиб на тому самому місці, сподіваючись, що захватники виглядатимуть її далі, а вона на тому ж місці спливе і знову передихне. Розрахунок цей справдився, тому вона і уникла куль, пущених по ній хвилиною пізніше. Пірнувши втрете, вона повернула назад і мусила пропливти під водою вже пройдену віддаль, заглибитись під кіль "Колумба", пройти під ним і аж тоді висунути голову на повітря. Навіть для такого плавця й нирця, як вона, це було забагато. Коли побачила мутний обрис кіля шхуни, то вже відчула, що задихається. Її охопило непереможне бажання відкрити рот і потягти в себе будь-що, але знала, — досить їй ковтнути води, і вона вже не зможе спливти на поверхню. Останнє напруження, і вона йде вгору, майже торкаючись головою пологого днища шхуни. Обережно спливла під самим бортом і майже хвилину відсапувалась. Довго так залишатись на воді боялась, бо кожну мить котрийсь з піратів міг зазирнути через борт і помітити її. За два метри далі на воді погойдувалось відро. Мусила пірнути до нього, просунути голову і тоді три-п'ять хвилин могла не показуватися, лише намагаючись триматися у вертикальному положенні. Яся так і зробила. Протягом кількох років вона робила вправи з відром і без відра, плавала на воді і під водою.
Відро служило їй водолазним дзвоном. Яся розуміла, що повітря у відрі їй надовго не вистачить і доведеться його поповнювати. Це було небезпечно, бо загарбники могли б помітити її. Тому намагалась якнайнепорушніше стояти під відром. Хвилини через три вона залишила його, пропливла під водою до похилої корми, висунула голову, пила свіже повітря і слухала на шхуні розмову, з якої догадалась, що там її вважають утоплою. Потім повернулася назад, під своє відро. Тепер вона скоренько перевернула його, набрала в нього чистого повітря і знов сховалась, дожидаючись, коли, нарешті, шхуна рушить.
Цього моменту вона і ждала, й боялась. Її могло вдарити гвинтом або зачепити бортом шхуни відро й перевернути його, нарешті, одному з піратів могло спасти на думку витягти його з води. Але, на Ясине щастя, нічого такого не трапилось, шхуна відпливла, не торкнувшись її. Вона ж не визирала з-під води, міцно тримаючи відро за дужку і тим самим зберігаючи його в неприродній непорушності на хвилях. Нарешті, коли дихати стало зовсім нічим, вона вирішила визирнути на повітря. Так і зробила, прикрилася відром од шхуни і помаленьку попливла. Скоро шхуна зникла з очей, чулось лише торохтіння мотора.
Тепер, коли дівчинка опинилась сама серед моря, не маючи під рукою нічого, крім незручного й ненадійного відра, вона розгубилася. Сталося з нею це не тому, що вона, плигаючи за борт, сподівалася на якусь гумову подушку чи на човен, а їх не було. Плигаючи за борт, вона знала, що на це сподіватись їй треба найменше. Але, збираючись пливти до берега, вона не знала, де саме той берег. Навіть стоячи на шхуні, не помітила його на обрії, хоч і пам'ятала, як Левко казав, що берег близько. Вона могла дуже приблизно орієнтуватися лише по сонцю та по шхуні. Шхуна, безперечно, пішла геть від острова, а сонце показувало їй, де захід. Отже, мусила пливти на північ, але визначити з абсолютною певністю, де та північ, не могла. Можна було взяти напрям трохи на північний схід, і тоді їй довелося б пливти до берега сімдесят — вісімдесят кілометрів, а коли на північний захід — то сорок — п'ятдесят. Точно Яся цього не знала, але ситуацію, в якій опинилась, розуміла. Зрештою попливла, тримаючи напрям так, щоб сонце на заході було по лівий бік. Коли б вона знала, що в цьому напрямі доведеться пливти сто двадцять кілометрів до берега! А це ж неможливо, навіть для найкращого в світі плавця. Пливла, насправді залишаючи Лебединий острів трохи ліворуч від себе, але на такій віддалі обов'язково проминула б його, не помітивши.
Сонце торкнулось обрію, коли Яся перевернулась на спину, щоб відпочити. Втома від попередніх пригод ще давала себе почувати, і дівчинка знала, що сили в неї тепер менше, ніж три дні тому, через те мусила її берегти. Лежачи на спині, дивилася вгору, в темну синяву неба, і раптом помітила двох білих чайок. Птиці після денного полювання поверталися з моря на берег. Вони летіли рівно, не знижуючись, не піднімаючись, нікуди не повертаючи, мабуть, поспішали до своїх гнізд. Найімовірніше, то були чайки з Лебединого острова. З тієї висоти, де вони летіли, мабуть, бачили острів і прямували до нього навпростець. Дівчинка провела птиць поглядом, вона заздрила їм, бо вони швидко її випереджали. Стежачи за їх льотом, звернула увагу, що вони летять не в тому напрямі, в якому пливла вона. Яся одразу повернула за чайками і так пливла, поки вони не зникли з очей. Аж коли на небі висипали зірки і серед них вона впізнала маленьку Полярну зірку, тоді попливла з певністю, що тепер має точний орієнтир і не зіб'ється з прямої лінії. Час од часу підводила голову й поглядала на маленьку зірку, що завжди світить на одному місці і навколо якої пересувається весь небозвід. "Моя провідна зіронька", — прошепотіла дівчинка з почуттям ніжності, поглядаючи на цю скромну, неблискучу зірку, що протягом тисячоліть правила і править морякам вірніше компасів. До речі, небо було чисте і не видно, щоб мало хмаритись. На жаль, це так тільки здавалося, бо коли б Яся розумілася на різних ознаках погоди, як, скажімо, розумівся на тому Стах Очерет, то, глянувши на небо після заходу сонця, могла б передбачити короткочасний, але сильний вітер. Дівчинка пливла "по-жаб'ячому", тобто майже тим самим способом, що носить назву стилю "брас", пливла повільно, щоб не стомитися.
Зайшла ніч. Ясно горіли над морем зорі і радісно-задерикувато переходив від зірки до зірки молодик. Напівтемрява й тиша панували у морі. Проте почала здійматися хвиля. Яся пливла й пливла, нічого не бачачи, крім своєї Полярної зірки, наче намірялась до неї допливти. Коли лягала на спину, щоб відпочити, не дивилась на зоряне небо, а заплющувала очі й прислухалася, чи не почує шуму пароплава або голосів з рибальської команди. Але ніякі звуки до неї не долітали, крім шепотіння хвиль, що плюскотіли в вуха, і тоді дівчинці здавалося, що нічого на світі не існує, крім неї і моря, що безконечно тягтиметься, а хвилі все шепотітимуть їй свою незрозумілу розповідь. Потім переверталася і пливла далі. Та ось скоро її наче наздогнав вітер, і голосніше захлюпали хвилі, а на небі прослалась якась димка й почала туманити зорі та місяць. А далі навздогін за Ясею з моря повзло чорне покривало, затуляло зорі, згущало темряву.
VI. ШКВАЛ
Літні місяці — місяці гроз. На суходолі грози найбільше бувають наприкінці дня, десь між третьою і шостою годинами вечора. Але на морях вони бувають частіше вночі. Метеорологи пояснюють це тим, що в цей час водна поверхня тепліша, ніж суходіл. Повітря над морем охолоджується швидше, ніж вода, це викликає посилений вертикальний рух в атмосфері і призводить до швидкої концентрації водяної пари вгорі та повернення її назад зливою. Навряд чи вже докладно вивчено механізм утворення грози, але моряки знають, що грози — це шквал з дощем, блискавкою, громом. А шквал — повітряний вихор, що налітає майже несподівано, збурює воду, рве паруси, робить багато неприємностей і швидко зникає. Шквал з грозою — це небезпека для маленьких парусних суден, але, зрештою, все ж він загрожує меншими неприємностями, ніж шторм.