Але я за інші методи, за чуйність! Товариші, давайте подумаємо, чи не помиляємося ми? Адже ми відповідаємо за Коробейник перед державою!
Учитель сів, дістав хусточку, швидко витер лоба.
Відразу попросили слова кілька присутніх.
— Заспокойтеся, товариші, заспокойтесь! — умовляв Олег Денисович.— Усі висловимося! Слово має Тетяна Максимівна.
— Так, відповідаємо! — почала говорити Тетяна Максимівна.— І не тільки за Коробейник, шановний Якове Тихоновичу! За кожного учня відповідаємо! І всі наші промови тут дихають справжньою глибокою турботою про долю нашої учениці Коробейник. Батьківською турботою! І треба відрізняти таку турботу і піклування від безпідставних і слинявих, пробачте мені, жалощів! Жалощів у лапках, Якове Тихоновичу. Бо такі "жалощі", як у вас, таке "вболівання" за ученицею нічого не принесе їй, крім шкоди. Не про кару в нас іде мова. Не так ви тлумачите тут наші слова. Мова йде про те, як допомогти учениці знову посісти своє місце в колективі, яке вона сама втратила! Саме про увагу і чуйність до неї ми й говоримо тут. Вірно, саме життя виправить її характер і вилікує її роздуте честолюбство. От воно, життя, вже й почало курс лікування. Ви ж чули, що розповідав Юрій Юрійович? Уже сьогодні, без нашого втручання, класний колектив одвернувся від Коробейник за її гидку, некомсомольську, не нашу рису в характері. І цей товариський осуд учениця повинна відчути якнайглибше. Це тільки швидше допоможе їй знову повернутися в колектив.
Один за одним схвильовано говорили педагоги про Ніну Коробейник. Усіх занепокоїла доля учениці, всі розуміли, що дівчина оступилась, і потрібна дуже тверда і обережна рука, щоб підтримати її, щоб учениця знову відчула себе в товариській шерензі.
Юрій Юрійович уважно слухав виступаючих. Гарячі промови товаришів надавали упевненості в силах, він думав, що коли любити своїх вихованців, можна легко розв’язати будь-яке педагогічне завдання.
Надія Пилипівна вийшла до столу останньою. Сиве пасмо над лобом блиснуло під електричною лампою, і здавалось, що жінка щойно була під зимовими деревами і впала їй на волосся сніжна грудка.
— Те, що говорив тут Юрій Юрійович про Ніну Коробейник,— сказала вчителька,— не очима побачиш, а тільки чуйним серцем. Нас і не дивує, що класний керівник підійняв кран завіси над ближчим майбутнім однієї з своїх учениць. Він правильно передбачає, що може статися з Коробейник. Самі здібності не допоможуть, якщо шкільний колектив не дасть учневі зарядки, творчої наснаги. Обов’язок школи — не тільки готування майбутніх студентів, але й виховання Людини з великої літери. От мені хочеться глянути ще далі. Як житиме Коробейник у радянському суспільстві з таким болісним честолюбством?
...Тієї ночі Юрій Юрійович довго не спав. Він усе ходив по кімнаті, намагаючись ступати по килиму, щоб не рипів паркет, і тінь з борідкою метлялась по стінах.
Насамперед треба було поговорити з Коробейник. Але як? Докоряти чи переконувати? Пожурити чи висміяти? Як підійти, які знайти слова? Адже він сам колись навчав Жукову знаходити точне, найвразливіше слово, щоб воно влучало в ціль.
Він пригадав Ніну в дев’ятому, у восьмому класах. Давно помітив її честолюбство, але досі воно ніколи не виявлялось так гостро, як останнім часом за якихось два місяці до випускних екзаменів. Зрозуміло — не було досі поштовху, такого глибокого приводу, щоб це гидке почуття враз розрослося, роздулося, набрало справжнього конфлікту не тільки між Коробейник і Поліщук, а й між нею та всім класним колективом.
"Виходить, що я все ж таки прогавив,— з сумом думав учитель.— Треба було раніше виривати цього... як висловилась Зінаїда Федорівна? Павука!"
І знову метлялась по стінах тінь з борідкою.
34
Весна почалась несподівано. Вночі Марійка чула крізь сон, як дощ тарабанив по підвіконню. На якусь хвилину вона зовсім проснулась, прислухаючись. У вікно було видно клаптик чорного неба. На ньому інколи відсвічували сині спалахи від дуг трамваїв. Мелодійний дощовий дріб заколисував, і дівчина знову заснула.
Вранці, просто з ліжка, вона підбігла босоніж до вікна, і незрозумілою тривогою йокнуло серце. Скрізь на вулиці виблискували калюжі, вітер спішно здував з неба клапті розірваних хмар, а місцями вже сяяла така блакить, що в ній утопав зір. Стіна сусіднього будинку забарвилась теплою позолотою, і Марійка догадалась — сходить сонце.
А на вулиці, коли вона вийшла з дому, все було пронизано вологим березневим вітром, запахом талого снігу, калюж. З дерев зривалися важкі краплини, веселі малюки пускали кораблики.
Сьогодні — неділя, навчання немає, і дівчина вирішила піти на ринок купити для матері фруктів.
Проходячи через майданчик, де збиралася "товкучка" — продавці й покупці ношених речей,— Марійка раптом побачила Варю Лукашевич. Дівчина стояла з перекинутим через плече платтям, у руках держала хустку й калоші.
Це було так несподівано, що Марійка застигла на місці. Варя її не бачила. Аж ось вона повернула обличчя, і руки в неї мимохіть опустились. Хотіла повернутись, зникнути між людьми, та Марійка вже підійшла до неї:
— Варенько, ти що?
Лукашевич збентежено дивилась на подругу.
— Що ж я? Тітка попросила продати.
— Твоє плаття? Найкраще?
— Тісне воно на мене...
Щось таке було у Вариних очах, у всій її постаті, що Марійка не могла повірити її словам.
— Ось що, Варю, мені треба купити яблук і мандарин для мами. А ти чекай тут, і ми підемо до мене. Плаття ж своє заховай. Чуєш? Заховай зараз же!
За сніданком у Марійки Варя розповіла всю правду. Після того як її тітка побачила, що племінниця заміж не вийде і продовжуватиме вчитись, Варі не було від неї життя. Тітка почала вимагати платню за куток, а останнім часом заявила, що годувати Варю більше не буде. Тепер дівчина змушена була продавати щось із своїх речей і вирішила влаштуватися на вечірню роботу.
— А поступлю на роботу, коли тоді вчитися? — зажурено говорила Варя.— Скоро остання чверть року почнеться, а там — екзамени, треба посилено готуватись.
Марійка заспокоювала подругу:
— Варюшо, чи ти в Америці живеш? На роботу вона поступить! Наша робота зараз — відмінно вчитись! Згодна? Закінчиш і школу, і консерваторію, про це вже, будь певна, потурбується держава. Даремно ти досі мовчала.
Марійка стала ходити по кімнаті, щось обмірковуючи, насупилася. Варя мовчки стежила за нею, і їй навіть здалося, що подруга чомусь раптом розсердилась. А коли Марійка зупинилась, вона вже була колишньою Марійкою — з ясною усмішкою і гарячими очима.
— А в тітки тобі взагалі жити не можна! Вона, мабуть, пригнічує тебе одним своїм виглядом. Правда ж? Не тітка, а жаба!
— Де ж знайдеш куток? — зітхнула Варя.— Та й платити...
— Куток я вже знайшла! — зовсім зраділа Марійка.— Навіть цілу кімнату. Житимеш у мене! Зі мною, Варюшо! Та це просто чудесно! Ти ж сама подумай: у мене окрема кімната, і я сама. Зовсім сама. Повернеться з лікарні мама, вона теж дуже, дуже зрадіє! Я ж її добре знаю, мамочку. Житимеш у мене! Ти й не думай, усе буде гаразд!
Перед початком уроків наступного дня до Варі підійшли Юля і Софа Базилевська, по-дружньому розпитували, як їй живеться.
Зворушена Варя щиро дякувала подругам за увагу.
— Дякую! — повторювала вона.— Як я вам вдячна! За все! І вам, і взагалі всім...
Ніхто з них і не помітив, що все це чула Ніна Коробейник, яка нагодилася на той час.
— Я дуже, дуже за тебе рада,— сказала вона Варі.— Тільки навіщо ти так себе принижуєш?
Варя аж нестямилась:
— Чим? Може, я й справді... Але я так, як серце підказує.
— Чим же вона принижує себе? — здивувалась Юля.— Що за дурниці!
Ніна знизала плечима. З якогось часу у неї з’явилася ця звичка.
— Всі говорять дурниці, крім Жукової! — сказала вона Юлі.
— Та ти що, Ніно? — вихопилось у Юлі.— Ти — справді?
— Я сказала, що Лукашевич себе принижує. Навіщо це: "дякую, дякую"? Дякувати — це принижувати людську гідність. Взагалі, подяку приємніше чути собі, ніж дякувати комусь.
І Марійка, і Юля слухали вкрай здивовані. Навіть Варя заперечливо похитала головою.
— Знаєш, Ніночко,— сказала Жукова,— це в тебе панська риса!
Тон, яким Юля промовила "це" і "Ніночко", обеззброїв Коробейник. Вона нічого не відповіла.
На великій перерві Марійку зустрів у коридорі Мечик.
— Я вже все знаю! — вигукнув він.— Молодець ти, слово честі!
— Та ти про що?
— Про кого, а не про що! Про Лукашевич! Не могла вона, справді, жити далі в одній кімнаті з такою тіткою! Вона пригнічувала б Варину психологію, людську гідність!
— І ти про гідність? І знову — про незалежність?
— У даному разі я — за повну незалежність Лукашевич від так званої її тітки!
— Ну, Мечику, це — квартирне питання...
— Ти ж його вже розв’язала! Але у мого тата є родичка — старенька, добряча душа, живе самотньо, в хорошій кімнаті і шукає, щоб хтось... І якщо в тебе, може, Варі незручно...
Марійка із сміхом перебила:
— Спізнився ти, хлопче, добряча душа! З учорашнього дня Варя вже перебралась до мене. І їй дуже зручно...
Вона враз замовкла і чомусь пильно подивилась в обличчя Мечикові. Хлопець був щиро захоплений бажанням допомогти Варі.
— Чому ти так дивишся на мене? — спитав він.
— Тобі здається. Не дивлюсь. А взагалі — спасибі тобі, Мечику!
Останнім часом Марійка стала уважно придивлятись до своїх подруг і товаришів, кожного разу відкриваючи в них щось нове, якісь риси, котрі ще недавно були немов заховані від неї. Інколи вона глибоко замислювалася над вчинком когось з її товаришів, робила часом дуже цікаві для себе висновки.
Дівчину почала хвилювати поведінка Ніни Коробейник. Щоразу пригадувала Марійка випадок на лижній прогулянці, обличчя подруги, на якому можна було прочитати і біль, і ненависть. Ненависть до кого? До неї, Марійки... Чітко згадувалися слова Ніни, сповнені злоби.
Чому ж раніше Ніна була іншою? А може, й тоді була такою? Може, Марійка просто не бачила тоді того, що так виразно виявилось у подруги тепер?
Незабаром учениця переконалась, що це були не випадкові вибухи ображеного самолюбства. Ніна стала схожою на колючого їжака, до якого не можна доторкнутися. Все, що стосувалось Марійки, наїжувало Ніну. Вже не було й мови про колишні дружні, сердечні стосунки між ними. З болем Марійка все більше переконувалась, що втрачає подругу.
Вона щиро розповіла про це Юлі.
— Сама знаю,— сказала Жукова.— Не ти одна її втрачаєш, а так само і я.