Знаменитий і гордовитий "Щенський" Потоцький, у почту якого було 150 кінних жолнерів і улан і 12 колясок, незважаючи на такі царські обставини, повзав у ногах великого візиря, і простягався перед ним на землі, як раб перед паном, "цілував полу його одягу і у дуже приниженій формі пояснював потреби співбратів своїх (конфедератів), що хоч гордині і величавості їхній зовсім не личить, але невимовна їхня проти Росії злість, незадоволена ніякою помстою, схиляла їхнє чоло до самого праху, сущого під ногами турків: "Коли ж Потоцьким було думати про польську Україну і свої маєтки, якими розпоряджалися гайдамаки? Потоцькі у той час рабськи доповідали великому візирю, що конфедерати "кидають себе під захист осяйного, непереможного і святішого магометанства прапора, якому хай пошле Бог цілковиту перемогу над росіянами". Потоцькі чекали, що візир "зволить" дати їм війська, і тому мали вислуховувати "гнівні" вислови гордого турка, який, не соромлячись, кидав в обличчя Щенському таку зневагу всій польській нації, що "він, візир, ніколи не зможе і не повинен довіряти мусульманське військо таким невірним, якими є поляки, а якщо султану захочеться послати їм допомогу, то він доручить начальство над військом своїм гідним пашам". Потоцький мав все це вислуховувати і не ображатися і "безмірно несміливо впавши візирю в ноги, рабськи просити в нього пробачення у зухвалості своїй", віддаватись у всьому його волі і "тільки молити про допомогу, сподіваючись на великодушність його султанської величності і його світлішої особи".
У такому ось жалюгідному і принизливому стані були володарі польської України, а їхнє військо розганяли російські загони і витісняли з одного місця на інше, коли Залізняк побачив себе главою південних польських провінцій. Друга частина польського війська залишалася при уряді і королі, однак розкидана була по різних місцях чи "оберігала Варшаву від поляків" же, чи у Варшаві утримувала караули. Отже, ця частина також не могла покинути Варшаву, віддавши на волю поляків (дивний і образливий стан країни) і йти рятувати польську Україну від Залізняка, Гонти, Шила, Швачки та ін. Хоч потім третя, мізерна частина польського війська і знаходилась поблизу гайдамацького заколоту, на Поділлі, однак вона була надто безсилою для того, щоб подолати гайдамаччину і упокорити селянські заворушення.
Отже, не було надії ні на свої війська, ні на допомогу Турції: залишалася одна надія — на росіян, які й повинні були втихомирити російський же заколот на польській землі.
Яким чином поляки виклопотали собі допомогу російських військ — звертались прямо до петербурзького кабінету чи до когось з представників російського уряду у Польщі, про це польські письменники говорять невизначено і у загальних рисах, а саме — що польський уряд звернувся по допомогу до російського двору і отримав її. Без сумніву, обійти імператрицю було у клопотаннях про допомогу, це було б всупереч принципам міжнародних відносин якому б не було війську втрутитися без дозволу вищого уряду у внутрішні справи іншої держави, і особливо дивно було російським військам, які воювали проти конфедератів, без дозволу імператриці раптом повернути свою зброю на захист тих самих конфедератів, маєтки і піддані яких жорстоко переслідувались з боку не тільки російських гайдамаків, а й таких людей, як Залізняк, котрі заявляли, що діють від імені імператриці, так само, як діяли зі своїми військами граф Рум’янцев, Кречетников і граф Апраксій. У п. Скальковського ми знаходимо тільки, що цю допомогу випросив у Кречетникова граф Ксаверій Браницький. П. Скальковський говорить, що в епоху цих жахливих подій граф Браницький, головний ворог короля, за звичаєм польських вельмож, які займалися або бенкетами, або політичними інтригами, пригощав у своєму маєтку у Шаргороді (в Галиції) російських генералів — Кречетникова та графа Апраксіна, переможців барських конфедератів (яких Браницький на той час вже покинув), — коли до нього дійшла звістка про те, що гайдамаки заволоділи усією польською Україною і лютують в Умані. Не сміючи послати проти гайдамаків свою дивізію польської народної кавалерії, тому що гайдамаки через слуг і "цюрів" (фурлейтів) відразу дізналися б про наближення польського війська і легко могли б сховатися в Турції і на Запорожжі, Браницький просив російських генералів взяти на себе цю делікатну справу. Ми думаємо, що Браницький не міг послати свою кавалерію тому, що сили гайдамаків були неабиякі і військо Браницького було надто малим, аби зуміти придушити бунт у всій Україні, для чого, видимо, навряд чи вистачило б і усіх воєнних сил Польщі.
Коли Кречетников дізнався, якими мотивами керувався народний рух у польській Україні і які поширювалися чутки про участь російського уряду у піднятті польських селян, він зважився діяти і без прямого дозволу вищої влади, оскільки обставини були такого характеру, що зволікати було неможливо, і тільки поспішив донести про все як у Петербург, так і в Київ тамтешньому генерал-губернаторові. Він узяв з собою один полк донських козаків і загін гусарів і поскакав до Умані. Разом з тим, як запевняють поляки, він наказав везти разом із своїм загоном кілька візків кайданів і вірьовок, якими можна було б перев’язати усіх полонених гайдамаків.
Загони, які слідували з Кречетниковим, по всьому шляху бачили ознаки незвичайної тривоги населення, яке, мабуть, не знало вже, кого вважати ворогом, а кого рятівником. Вони постійно зустрічали обози, навантажені різним майном, як польським, так і єврейським, і всі ці обози посувалися у найближчі, а іноді і віддалені польські фортеці, не знаючи, де шукати порятунку. Коли донці питали євреїв, куди вони мають намір йти із своїм майном, ті відповідали, що через велике "гоніння, що наступило на них", вони дійшли до "крайнього відчаю", і якщо їх не приймуть у "німецьких країнах", то вони будуть шукати засобу, як би їм, "усім єврейським народом, у Єрусалим переселитися і, діставши від кого слід дозвіл, там навічно залишитися". Чутки ходили і серед євреїв, що гайдамаки вислані у Польщу "за указом", і що мета Росії у такому разі полягала в тому, щоб, очистивши Польщу від Євреїв, заселити її "великоросійськими людьми".
Само собою зрозуміло, що такі дивні чутки могли народитися у Польщі, особливо серед єврейського населення, коли гайдамаки скрізь оповіщали про свою солідарність з російським урядом, який вирішив нібито остаточно знищити Польщу, особливо ту частину, де переважає український елемент, а разом з тим, знищити усі сліди і єврейського елемента, що сильно там переважав. Ось ці чутки, підтверджені знищенням польського та єврейського елемента у Черкасах, Смілій, Лисянці, Умані та в усіх тих областях, змусили євреїв подумати про переселення до Єрусалиму, щоб хоч там прихилити свою голову. Чутки ці підтверджувались і появою донських козаків, хоч ці останні досить мирно ставилися до євреїв, яких вони зустрічали у дорозі, і навіть радили їм не робити "даремної порухи (тривоги)", а залишатися на місцях, оскільки — додавали донські козаки — "від великоросійських людей, а також і від донських козаків їм ніякого катування і розорення не буде". В одному містечку, до якого, як видно, ще не встигла докотитися українська пожежа, а між тим найстрашніші чутки тримали населення у постійній тривозі, донський полк зустрічали з усіма ознаками надзвичайного збентеження, але коли місцеві мешканці дізналися, що донці поводяться з ними, як з людьми "однакового закону", то полк, який планував у цьому місці зробити короткочасний "маршовий перепочинок", був буквально завалений харчами, які притаскала звідусюди "зраділа від свого спасіння жидова", як висловлюється у своєму щоденнику Калмиков. "Нанесла нам ця жидова, — говорить Калмиков, — вин угорських і сантуринських, усім козакам нав’язали у торока (ремінці) курятини і гусятини, і коней наших вони з своїх рук напували, ніби ми до рідної матері на постій прибули". Коли Кречетников після перепочинку звелів знятися загону і йти далі, єврейки, боючись, що після їхнього відбуття на них зваляться "хохли", з воланнями бігли за генералом, благаючи його залишитися, і кидалися цілувати його ноги, хватали за стремена і за "чумбур (черезсідельник)" утримували його коня.
Чим далі посувалися загони Кречетникова, тим більш вражало їх запустіння деяких сіл, або незвичайний рух, який віщував і там близький спалах заколоту. "В одному місці вони зустріли величезний чумацький обоз, а при наближенні до нього побачили, що усі чумаки скупчилися біля самої дороги, стали на коліна і земно кланялися". Виявилося, що обоз прийняв козаків за гайдамацький загін, і, побоюючись, щоб гайдамаки не пограбували чумацького добра, не відняли волів і грошей, чумаки наперед повалились на землю, благаючи пощади. Другого дня козаки зустріли в степу, на перехресті двох доріг "латинський голубець" (вірогідно, каплиця), на хресті якого був повішений єврей, "чиє обличчя вже добряче подзьобали птахи". Це була вірна ознака того, що на околицях або вже розігрується гайдамаччина, або тільки готується. Козаки, знявши труп єврея з хреста, "по-людськи його поховали", викопавши неглибоку могилу взятими в обозі лопатами та козацькими шаблями.
Та далі трупи вбитих траплялися вже частіше, тому загони Кречетникова, які поспішали до Умані, вже не мали часу прибирати ці тіла і ховати їх. На якомусь самотньому хуторі, що трапився їм на дорозі, вони не знайшли жодної живої душі, тільки біля криниці під хутором, побачили кілька трупів, які пожирали собаки і хижі птахи. "Побачивши нас, — говорить Калмиков, — вороння розлетілося, а собаки, відбігши від криниці, жалібно скиглили, мабуть годувалися вони тілами своїх господарів, які при житті їх любили і годували". В одній хатці (у куріні), до якої зайшли козаки на цьому хуторі, вони нічого не знайшли крім мертвої дитини у люльці, а підлога була уся поламана і підвал поритий.
За кілька переїздів до Умані, козаки проїжджали через одне поселення, селяни якого усі були озброєні чим попало. На питання козаків куди вони збираються і чому, озброєні селяни відповіли:
— Посилає до нас государиня ваша грамоти і дарує усім нам вільність, щоб далі козаками називались.
— Грамоти ті ви справді бачили? — питав їх Калмиков.
— Справді бачили, і на грамоті печатку царську.
При тому селяни говорили, що грамоту привозили до них запорозькі козаки і наказали негайно озброїтись і йти під Умань, щоб "царським послам присягу дати на вірність російському престолу".
Загони Кречетникова врешті прибули до самої Умані, але з перестороги не під’їхали до міста, а зупинилися на невеликій відстані від нього, у сільці Соколівочці.