д. Не було б не лише на сході Европи тих станиць європейської культури, але можна з непомильною певністю твердити, що ціла європейська культура у її сьогоднішньому цивілізашй-ному вияві мала б безліч втрат, безліч захованого в надрах землі. Бо під руїнами Києва, чи то за часів навали Андрія Боголюб-ського, чи подвійних навал монлогів, були поховані здобутки лише і лише того народу, що його репрезентував Київ. Під руїнами золотоверхого Києва були поховані не тільки вияви матеріяльної культури, не лише мури, церкви, замки... Не лише палати князів та бояр, а передусім під його руїнами поховано серце цієї землі, яке іноді, здавалося, переставало битися.
"Були і такі часи, коли ролю Києва перебирали звичайні ліси. Замість київського замка, замість св. Софії, — дикі праліси і печери. І в них хоронилося все те, що лягло трупом на полі брані з азіатською навалою. Цілі століття ліси і печери відогравали свою нищівну ролю, і цілі століття Київ кривавився, відживав, щоб піднятися та стати на власні ноги.
"І коли це сталося, коли у київських печерах горіли воскові свічі наших Несторів, наших Іларіонів чи Петрів Могил, коли крутилися вальці київських друкарень, коли ставала на ноги Київська Академія, тоді Київ та його земля знов починали промінювати своєрідним сяйвом неповторної його культури. Десь там у далекому полі дзвеніли шаблі, тупотіли копита коней, але у Києві гули дзвони оновленої Софії, росли димарі заводів і лопотіли вітрильники торговельних кораблів.
"Серце України билося у Києві. Серце, повне невгасимого огню і живої гарячої крови. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього. Жив без огляду на те, чи в Петербурзі був Петро, Катерина, Микола II чи Ленін. Жив тим якраз глибинним життям, яке в середині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: "Встане Україна і розіб'є тьму неволі".
"Безперечно в цьому не було і немає найменшого сумніву".
Феноменальний виклик! Що я за статтю не поплатився, треба дякувати лише Вайсові. Пізніше, за райхскомісаріяту, за таке не минув би концентраку. Це ж пряма відповідь "фюрерові" про неісторичність слов'ян, одверте заперечення його поглядів на ці проблеми. Але "за Вайса" на таке можна було ще дозволити, якщо б там, на горі, не дістали інформацій поза його відомом.
Зрештою, всі мої тодішні статті звучали гостро, виключно, ризиковано, але така вже була моя вдача. Інших я вчив обереж-ности, сам таким не був, а коли вже заходив так далеко, що починав боятися, — намагався маскуватися компліментами на адресу "переможної армії", "великого вождя", можливо, це помагало, але як довго? Я вже відчував виразно, що медовий місяць нашої свободи кінчається і над нами завис Дамоклів меч повного поневолення. Тоді вже почала діяти в Рівному німецька пресова служба "Дойчер Нахріхтен Дінст" під керівництвом Карла Apio, який говорив нашою мовою. Пригадую, він мене попереджав: "Ви но там прикусіть язичка, бо може бути погано".
Але покищо ми жили, екзальтовані хвилевим проблеском непевної свободи, використовуючи кожний її момент, і ні про яку обережність не думали. Ми робили демонстрації, писали, проповідували, організували, будували.
В середині вересня Степан Скрипник виїхав на чотири тижні до Берліну, і на мене залишилася також Рада довір'я, яка все ще діяла, дармащо вигляди її на майбутнє були дуже невиразні. Приходило багато відвідувачів, життя країни буяло, по містах і селах, як гриби після теплого дощу, виростали нові школи, нові організації, нові підприємства. Наша газета, не зупиняючися, била саме в цю точку, і успіхи були очевидні. Ось лише один звіт однієї організації на цей час:
"Звіт Жіночої служби Україні за півроку 1941. 1) Жіноча служба Україні перебрала на себе Червоний хрест і урухомила шеститижневий курс медсестер; 2) урухомила двотижневий курс садівничок; 3) урухомила 13 дитячих садків у селах; 4) улаштувала гуртожиток і кухню для курсантів; 5) скликала жіночий з'їзд з цілої Волині; 6) улаштувала безплатну амбуляторію для бідних м. Рівного; 7) відкрила два комісові склепи, щоб з їх прибутків підтримувати культурно-освітню роботу ЖСУ; 8) відкрила "Українську гостинницю" з каварнею, призначену для переїзних наших людей; 9) урухомила курс крою і шиття; 10) перебрала від міської міліції курс машинописання; 11) видала бідним курсанткам, подорожнім і полоненим протягом місяця вересня 720 безплатних і 118 знижкових обідів; 12) улаштувала вечірку з ціллю об'єднання громадянства; 13) урухомила дитячий садок у Рівному; 14) улаштувала три академії для членів і курсанток; 15) улаштувала ялинку для бідних дітей; 16) на всіх курсах влаштувала навчання української і німецької мов, української літератури, історії і географії; 17) заложила філії ЖСУ у всіх округах і районах, і на цей час має 39 таких філій .. "
Такою ж діяльністю міг похвалитися і Червоний хрест, аж поки його не ліквідували німці і "Просвіта", і кооперативи, і шкільні уряди, і молочарські союзи, і хліборобські організації. Були пущені в рух всі розбиті або спалені цукроварні, ґуральні, цегельні, млини, пожежні сторожі... Організовано нові або відновлено старі шпиталі, відновлено судівництво, постали банки. Було зібрано багато тонн харчових продуктів для Києва, для кухонь полоненим і подорожуючим. Проведено величезну пропаґан-дивну роботу національного і політичного значення.
Передовиці нашої газети мали весь час такі наголовки: "Більше ініціятиви", "Свідомо жити", "Наше село", "Наша школа", "Настрої і завдання", "Господарство і праця" . .. Все це розходилося два рази кожного тижня тиражем на сорок тисяч і робило своє діло. Це було виразно помітне на кожному кроці. Наша країна починала жити органічним, самостійним і самодіяльним життям, появилася ініціятива і підприємство.
Але вже з кінцем вересня у Рівному появилися перші ластівки майбутнього райхскомісаріяту — головного уряду для України, шституції, завданням якої було поневолити наш народ і обернути його у повне рабство. Емісари того уряду вже розпочали свою нищівну діяльність, конфіскували все, що можна було конфіскувати, забрали готелі, громадські будинки, кращі приватні будови, а в тому числі також мешканевий бльок, у якому містилася наша редакція. За два тижні наперед ми дістали з ґебітскомісаріяту розпорядження залишити наше теперішнє приміщення і перейти на головну вулицю, яка тепер звалася Ґерінґа. Весь той бльок, у якому ми містилися, мав перейти в розпорядження райхскомісаріяту для мешкань його службовців. Я пробував було протестувати, але це вже не мало ніякого значення.
Хоча нове наше приміщення було вигідніше, ніж старе . .. Нам належав весь досить просторий, на два поверхи, з великою залею будинок, трохи пошкоджений бомбардуванням, але в основному цілком, як ми казали, придатний для вжитку. Ми мали досить місця для редакції й адміністрації, як також порядне приміщення для редакційної кухні і їдальні. Кожний з чотирьох редакторів мав окреме приміщення, головний редактор мав свій кабінет, се-кретаріят мав простору канцелярію, головна велика заля служила для сходин, конференцій і навіть малих редакційних імпрез.
Знову збільшився штат редакції, співробітників і кореспондентів. До редакції були прийняті О. Дав єн, Андрій Мисечко, Л. Чаплей, М. Корж. Кореспондентами були Петро Олійник, який дописував з Києва, Євген Лазор, який подавав львівське життя, з Берліну дописував Богдан Осадчук, з Холмщини Петро Олена, з Луччини Микола Книш. Було багато аматорів-дописувачів з різних кінців України, друкувалися такі наші автори, як Євген Маланюк, Федір Дудко, Юрій Горліс-Горський, Євген Яворсь-кий, і багато менше знані молоді, як Герась Соколенко, Микола Болкун, Григорій Нищий. Розуміється, багато містили свого ма-теріялу співробітники редакції: Роман Бжеський (Дажбожич, Млиновецький, Характерник), Олег Штуль, Василь ІПтуль, Аве-нір Коломиєць, О. Давен, Л. Чаплей. Олена Теліга помістила чо-три есеї: "Розсипаються мури", "Братерство в народі", "Прапори духа" і "Наростіж вікна". Цікаві репортажі, статті й есеї містив графік Ніл Хасевич, Ю. Голинський (Віталій Юрченко) писав на теми адміністрації, о. Юрій Шумовський — про археологію і старовину, о. Михайло Носаль — про цілющі рослини, інж. Павло Шадурський, інж. К. Сірик, Петро Колісник — про господарство, техніку, будівництво, Василь Мороз і Юрій Личик — про кооперацію і торгівлю, Надія Шульгін-Іщук, Петро Зінченко, Неофіт Кибалюк — про шкільництво, дитяче виховання, просвіту, інж. В. Стежко, інж. Ярмолович — про міське господарство, електрів-ню, водогін, пожежну сторожу, Володимир Лучкань — про пасічництво. З Здолбунова дописували — Лев Маслов про старовинну архітектуру, Карпо Перебийте — писав шкільні і побутові фейлетони. З Луцького дописував Олександер Миколайський про кооперацію і господарство. Писали статті Петро Остатгчук, І. Тала-щук і багато інших, яких імена забулися.
Адміністрацією, як сказано, керували Олександер Петлюра, Єфрем Скрипнюк з цілим штатом співробітників (від середини листопада цю справу перебрав Іван Тиктор). Кухнею, постачанням і взагалі майном відав Протас Тимощук з своїм штабом куховарок і господинь.
Нас відвідувала безконечна кількість відвідувачів і гостей — зі сходу і заходу. Майже всі, що подорожували через Рівне, не минали нашої редакції, а то й моєї приватної хати. Доводилося часто приймати емісарів конкуруючих церковних ієрархів — митрополита Дениса Варшавського, митрополита Іларіона Холмсь-кого, архиєпископа луцького Полікарпа, які вели свою політику і мобілізували для цього нашу оггінію. Бували також емісари політичних середовищ — уенерівців, гетьманців, які зондували настрої, інформували нас про свою діяльність і, розуміється, сперечалися. Часто відвідували нас такі військовики, як генерал Бі-лецький, Микола Капустянський, Омелянович-Павленко молодший, полковник Ступницький. Тема організації української військової сили не сходила з уст, дармащо ця проблема у цих умовах виглядала майже безнадійно... Для організації українського війська було багато даних і можливостей, населення масово цього домагалося, переважаюча більшість совєтських полонених для цього тільки здалися в полон, але політика Гітлера від самого початку і до самого кінця засадничо і послідовно була проти якого-будь натяку на українське військо.