Столичні туалети, погони, фраки й смокінги хильнули в залу. Створилося кілька кругів, що ворушилися вправо, вліво і на місці, а над всією тією рухливою масою загойдались барвисті балончики, завюрчали в різних напрямках смужки серпантину.
Морози прибули на годину пізніше. Заїжджали до Лоханських. Дівчата довго, уважно чепурилися. Всі чекали цього вечора чогось надзвичайного. Іван появився знов у фраку, Мар’яна — в препишній туалеті; Ольга сердилась на Андрія, одначе і вона цілі три години вбила на своє прибирання, і коли появилась перед людьми, Андрій мало не дістав заверту голови. Талія, бюст, ціла фігура, волосся над бровами стрішкою, очі вибушно жадібні, великі, циганські сережки.
Тільки Андрій досить звичайний, у своєму звичайному святочному одязі і, в порівнянні з іншими, зовсім буденний. До всього був байдужий і мовчазний. Ольга зустріла його блискавками, але це не порушило його олімпійського, дещо штучного маєстату.
Коли двома підводами під’їхали Морози, весь будинок горів огнями, з усіх вікон разом зі світлом виривалися звуки оркестри, спів циганських романсів, мигали голови і фігури. У вузькому коридорі тяжко протиснутись. Багато незнайомих, розсміяних облич обох статей. Всі курять, і їх поводження нічим не гамується. Молоді офіцери безцеремонно зазирають до очей панночок; один з таких зазирнув до очей Ольги, на що дістав негайно відповідь: — Нахаба!
— Нє тронь, Сєрьожа! Ето здєшняя! — почула вона репліку, але не оглянулась. Все це відразу вплинуло на настрій новоприбулих.
Шукали когось зі своїх і якогось місця. їм прийшов на допомогу Афоген Васильович, що запросив усіх до свого директорського кабінету, що вже встиг обернутися у невеликий, приємний салончик з м’якими меблями, столами і навіть буфетом. Тут уже царювала частина родини Морозів, а між ними також граф Демідов зі своєю родиною.
Присутність графа викликала у новоприбулих здивовання.
— А! Це і є Іван Григорович? Дуже, дуже приємно! Прошу знайомитись..
І граф представив свою дружину, сина н невістку. Вітаючися з Андрієм, граф уважно подивився в його очі.
— Дуже радий. Наймолодший Мороз? Браво!
Пляшки були розкорковані, і всі мали настрій. У центрі граф.
— Хоч як це дивно, — казав він, — а я ще не переживав такого веселого Нового року. Було. Багато було. Мені вже ось, хвалити Бога, шостий десяток… Доводилось дещо бачити. Мав нагоду проводити цей день у всіх столицях світу, навіть у Каїрі, але так тепло, щиро і хвилююче, як проводжу я цей рік тут, у вашому прекрасному Каневі, — так, повірте мені, ще ніде не було. Маю свої посілості на Ікві, на Волзі, на Онезі, однак тут, на нашому древньому Дніпрі, — неповторно! Чую, панове, себе молодим. А що ваш батько? — поставив нагло питання Іванові і висловив його по-українськи.
— Дякую, графе! — сказав швидко Іван. — Поки що все в найкращому порядку.
— Прекрасний ваш старий! — казав граф переконано. — Такі люди могли б щось зробити, коли б їм не перешкоджати. А ви давно дома?
— Ось третій місяць, графе, — казав досить офіційно Іван.
— І що ж? Глупо виглядає наша прекрасна Росія. Ні?
— В кожному разі я був неймовірно заскочений.
— Не тільки ви, Іване Григоровичу. Всі! Мільйони!
— Вибачте, графе і всі дами і панове, — вмішався Афоген Васильович. — Прошу по чарці.
Прохання було почуте, особливо певною частиною товариства, і біля буфету стало тісно. Граф казав: — Між іншим, я дуже прошу, особливо наших молодих приятелів, зовсім не зважати на мою тут присутність і використати час, як цього вимагає ваш заздрості гідний вік. Я не прийшов сюди вам перешкоджати, а щоб з вами й собі помолодіти, якщо нам це вдасться. — І він засміявся.
Але все-таки Андрій чув себе негаразд. Ще неусвідомлене, нове почуття перешкоджає йому бути безпосереднім. Ціле те барвисте, розлепетане і безжурне товариство робить на нього дуже своєрідне, тривожне і одночасно не зовсім добре враження. Почувається ніби відколупленим від цілості. Всі знайшли своє місце. Ольгу запросив до танцю молодий граф, вона згодилась, і ось вони довший час не вертаються. Старші брати зайняті буфетом, Іван графом, навіть Таня знайшла товариство, і був ним, розуміється, капітан Водяний, що все-таки з’явився, незважаючи на погоду. Один Андрій якось не вкладається у цілість і має вигляд ображеного Аполлона.
— Ви щось, Андрію, не в настрої, — звернулась до нього по часі Мар’яна.
Він знизав плечима.
— Як вам, Мар’яно Миколаївно. сказати. Так і ні. Мені, зрештою, все одно, — злукавив Андрій.
— Вас цей вечір не цікавить?
— Навпаки. Це досить виразний шматочок незаперечної драми.
— О! Аж так?
— Даруйте. Я, здається, не той взяв тон.
— Ні, ви маєте рацію. Я тут, уявіть, також не чуюсь добре. Не хотіли б ви проїхатись? — несподівано запропонувала Мар’яна. — Я зараз скажу Іванові.
— З приємністю, Мар’яно Миколаївно. Коні наші все одно стоять. Мар’яна підійшла до Івана, що вже був втягнутий у розмову з графом. Відкликала його і сказала:
— Хочеш, Іване, проїхатись?
— Мар’яночко! Мила! Мені ніяково лишати графа, їдь з Андрієм.
Це вирвалось майже спонтанно, Мар’яна нічого не сказала і, одійшовши, на одну коротку хвилинку вичула якесь вдоволення.
— Андрію! Їдемо! — сказала вона вголос.
В Андрія було одно бажання: далі від цього натовпу, і тому він негайно погодився. Він накинув на плечі Мар’яни її хутро, поволі одягнувся сам, і вони вийшли. В коридорі зустріли Наталю Петрівну, що танцювала з Петром і верталась до товариства.
— Ви куди?
— Проїдемось. Тут така тіснота, — казала Мар’яна.
— Так, нам зіпсули вечір, — докірливо казала Наталя Петрівна. — Але мусимо їх розуміти, їх вигнали з дому.
В коридорі стало ще тісніше, ще більше п’яних. Андрій і Мар’яна з намагою пробиваються до виходу. Андрій дивиться понад головами. Йому все-таки хотілось би побачити Ольгу і, може б, узяти її з собою. Але її не видно.
— Ой! Не так наполегливо, молодий пане!
— Даруйте — прошу люб’язно!
— Нічого, нічого! Топчіться. Новий рік.
— Мадмуазель? Не зволите піти зо мною на вальс? — звертається один до Мар’яни, що також у шинелі.
— Мерсі! Зайнята! — дістає відповідь.
— Какая пишная бронза, — чує Мар’яна за собою.
— Мар’яно! Гляньте! — захоплено сказав Андрій.
Падав густий, лапатий сніг.
— Чудово! Андрію! Це те справжнє! — вирвалось у Мар’яни. З вікон стовпами падало світло і освічувало метушню сніжинок.
Входили і виходили люди. Збоку під деревами стояли візники і приватні підводи. Коні вкриті дергами, час від часу десь заворушаться балабони.
Морозівські сани стояли також тут.
— Дмитре! Де ти? — покликав Андрій, бо все вкрите білою верствою і не можна нічого розпізнати.
— Я тут, Андрію, — чути голос Дмитра, що півлежить на санях, прикритий бараницею.
Андрій бере пару коней, стрясає бараницю, поправляє кінську збрую. Мар’яна сідає, Андрій старанно загортає її ноги, сідає сам і їдуть.
— Куди? — питає Андрій.
— До лісу, — підказує Мар’яна.
Андрій мовчки міркує по-своєму. У лісі тепер зовсім темно. Їдуть. Спочатку поволі й обережно. Місцями сани роблять затоки. Виплутуються догори хвилястими, вузькими вуличками. У вікнах скрізь огні, горять ялинки, чути співи. Вузькими хідниками проходять натовпи веселих людей. Відчувається сила й розмах свята.
Ідуть поволі під гору. Глибока, засипана снігом дорога, справа й зліва городи, паркани, великі, старі дерева. Далі на узгір’ї поля, одна дорога вправо, одна вліво. Беруть управо. Сніг ліпить в обличчя, і відчувається опір вітру. Довкруги ватово м’яко. Чисте, майже тепле повітря, зосереджено пружна тиша — небо й земля, а між ними своєрідне анданте великої симфонії вічності.
Густа і чорна порожнеча оповиває ледве помітні обриси саней і коней, що все кудись у глибину тікають і не можна їх догнати. Андрій має дивний, чадний настрій. В голові біжать уривки недобрих, часом тривожних, часом зухвалих думок. Спереду тьма, ззаду чад і непевність, до всього Ольга з її дивним настроєм — і це разом впливає на настрій Андрія. А до всього та тривога. І що це має бути? На душу налягає тяжкий невидимий тягар.
— Мар’яно Миколаївно? Чи їдемо далі? — питає Андрій, і голос його у цій сніговійній тиші звучить, як крик.
— Далі, Андрію! — каже весело Мар’яна. — Я щойно входжу в смак.
— Вичуваєте, який тут інший світ?
— І як тут краще!
— На самому дні ночі, у царстві Кощея.
— У вас тривожний настрій?
— Так, Мар’яно. Але це пройде. Зол глагол на ви лжучі…
— Що це значить?
— Нічого, тільки моя зухвалість. Мені здається, Мар’яно, що я маю право нарікати.
— На кого?
— На все довкруги. І навіть на Бога.
— О!
— Нас ліплено з не зовсім доброї глини.
— Коли ми це знаємо, то вже це є багато.
Андрій на хвилинку замовк. Мар’яна чекала. Коні тікали у тьму. Падали клапті снігу.
— Коли я була малою, — почала Мар’яна, — мені не раз хотілося якраз так, як тепер, кудись і з кимсь тікати.
— У казку?
— Можливо.
— І люди завжди це роблять. Революція наша — це втеча в казку. І ви, напевно, вже тоді, малою, помітили: щодалі ви зайшли в казку, то більше було розчарування.
Перекидалися думками, і від цього робилось добре. Андрій має намір доїхати до лісу і вернутися. Мар’яна міркувала, що їдуть вони до лісничівки. І раптом Андрій затримав коні й замовк.
— Що сталось, Андрію? — спитала Мар’яна і ближче до нього притиснулась.
— Нічого не чуєте?
— Тільки ваш голос.
— Вслухайтесь у простір. Хвилина глибокої тиші.
— Здається, стріляють, — вирвалось у Мар’яни. — Що це може бути?
— Дев’ятнадцятий рік, Мар’яно. Люди бавляться, як можуть і як уміють.
— Кажуть, що на хуторах завелись бандити, — тривожним тоном казала Мар’яна. — А куди ми їдемо?
— Просто на ліс.
— О!
— Там, Мар’яно, на семи дубах сидить Соловей Розбійник.
— А що це за вогні зліва?
— Це Костянець.
— Андрію, не жартуйте. А що це знов?
— Це вже строчать з кулемета.
І, дійсно, в цей час з долини почулось кілька коротких серій.
Андрій мовчки, повільно почав повертати коні. Мар’яна затихла. І раптом сани почали нахилятись, Андрій натиснув управо, але коні кудись загрузли, і почувся викрик Мар’яни: — Ой!
Андрій опинився в глибокому снігу.
— Мар’яно! — викрикнув він і швидко зірвався на ноги.
— Я тут, — почув він голос з темноти.
Андрій ступив на голос, наткнувся на сани, що лежали догори полозками; внизу в снігу щось чорно борхалось.
— Нічого не сталось?
Андрій кинувся помагати Мар’яні, його ноги грузли в снігу, скрізь однаково біло, не можна розібрати, де вони знаходяться.