Проглядав аркуші паперу, списані чітким почерком, відсував од себе і знову перечитував.
– Теж мені науковці знайшлися? Що за самодіяльність, Степане Стратоновичу?
Каїтан розводив руками:
– Хіба я можу заборонити Запорожному писати, Семене Петровичу?
– Хай собі пише, але він вимагає, щоб ми заслухали його доповідь на вченій раді станції! Вигдаров приїздив до вас?
Каїтан хитнув головою:
– Два тижні у Вигонівському лісництві просиділи із Запорожний. Перекопали всі ділянки...
– Тепер все ясно, – сказав Мартинюк. – Вони хочуть взяти реванш. А я цим цифрам не вірю! Бачиш, як ловко все зроблено? Тільки на дванадцять процентів більше відходів на ділянках, посаджених за методом Вигдарова! Ви це можете підтвердити, товаришу Каїтан?
– Воно, звичайно, – зам'явся Степан Стратонович, – на перший погляд, але... Вони зробили контрольні перевірки з Вигдаровим і записали в акт...
– Знаємо, як пишуться ці акти, – перебив його Мартинюк. – Передай Запорожному, що ми заслухаємо його доповідь тоді, коли самі будемо вважати за потрібне, а з Вигдаровим я поговорю.
– Я передам... Набридло мені все, – підвівся Каїтан. – Я не можу працювати із Запорожним, він всюди суне свого носа, підриває мій авторитет...
– Напишіть у райком, – сказав Мартинюк.
– Вже писав про ті знищені вівцями посадки... Думаєте, його викликали? Навіть не сказали йому...
– Є вищі інстанції, – натякнув Мартинюк.
– Не хочу зв'язуватися, – махнув рукою Каїтан. – Хай іде на моє місце і...
– Це вже розмова інша, Степане Стратоновичу, – посміхнувся Мартинюк, – я знаю, що ви пішки пішли б з того лісгоспу...
– Пішов би, – признався Каїтан. – Дружина переїздити й не думає, гризе... Та й роки в мене...
– То відмовтеся...
– У мене один партквиток, Семене Петровичу...
– Тоді працюйте... А Запорожному передайте все, що я сказав.
Випровадивши Каїтана, Семен Петрович запросив до себе Вигдарова. Той увійшов до кабінету в накинутому на плечі білому халаті, видно, прямо з лабораторії.
– Слухаю вас, Семене Петровичу.
Мартинюк мовчки подав йому доповідь Запорожного, а сам думав, як йому почати розмову. Майже два роки минуло після того пам'ятного для них обох засідання бюро райкому партії, коли звільнили з роботи Запорожного. Не було в їхніх стосунках колишньої приязні, але і ворожість пригасив Семен Петрович. Зрештою, він не міг заборонити досліди, які проводив Вигдаров зі своїми науковцями, інша справа, що метод Вигдарова, який, на думку Мартинюка, був ще дуже недосконалий, – у виробництво не впроваджувався. З цим змушений був примиритися і Вигдаров: треба було чекати принаймні два роки, щоб переконатися, що ті сотні гектарів лісу, що їх самовільно посадив за його методом Запорожний, виживуть. Суддею мав бути тільки час.
Час працював на Вигдарова. Дослідні ділянки на станції давали хороші результати, хоч це не дуже брали до уваги Мартинюк і певне коло вчених з академії. Отже, все мало вирішитися на виробничих ділянках Степового лісгоспу. Кожного року, за будь-якої пори, Вигдаров зі своїми працівниками вів ретельне спостереження за ростом лісових масивів, посаджених без внесення в лунки торфової суміші.
Коли повернувся в Степовий Запорожний, вони зробили фронтальну перевірку стану трирічних посадок. Як археологи, розкопували грунт навколо живих і засохлих дерев, щоб знайти причину їх загибелі.
Повторювалося дивне явище: перший рік сосонки росли дуже інтенсивно, не гірше, ніж з внесеними добривами, але пізніше значна частина гинула. В чому справа? Ця проблема хвилювала вчених усього світу, які працювали над залісенням пісків у нашій країні, в Азії, Африці. Розв'язати її поставив собі за мету свого життя Вигдаров. Минали роки, тисячі експериментів провів він, але відповіді не було...
Власне, вона вже була, тільки Вигдаров ще не вигукнув: "Еврика!" Він скаже про своє відкриття друзям, коли зробить хімічний аналіз грунту, в якому було висаджено тисячі сосонок...
Усі великі відкриття, в принципі, завжди були простими. Не тішив себе цим крилатим висловом Вигдаров, коли вони з ранку до ночі ретельно обкопували стовбури сосонок, інколи на триметрову глибину, дбаючи тільки про одне – не пошкодити коріння.
Вигдаров помітив, що є певна фатальна закономірність в розташуванні кореневої системи загиблих дерев. Він підкликав до себе Запорожного і Валю Дорошенко:
– Здається, мої друзі, ми з вами розкриємо таємницю...
– Василю Олександровичу, плюньте через ліве плече! – просяяла Валя.
– Кажіть, Василю Олександровичу! – просив Запорожний.
Вигдаров водив їх за собою від одної розкопаної лунки до іншої, обережно підіймав дерева:
– Дивіться. Тільки уважно. Куди йде коріння цієї сосонки? Вглибину. Суворо перпендикулярно. Сосна живе. А тут? На глибині півметра коренева система почала розростатися під кутом. Ця сосна загинула...
– Їй не вистачило вологи, – промовила Валя.
– Так, – підтвердив Вигдаров. – Бо посаджена була мілко.
За останні дні вони перевірили сотні дерев. Сумніву не було: саджанці, коріння яких входило в грунт глибоко, досягали вологоносних шарів і росли, їм не страшна була засуха; гинули ті, чиє коріння лягало в лунки мілко. Воно впиралося в піщаний грунт і засихало без води...
Тепер для підтвердження своєї гіпотези Вигдаров робив хімічний аналіз грунтового середовища, в якому розвивалися саджанці, щоб довести, що їх розвиток залежав виключно від глибини лунок. Якщо і це підтвердиться, то таємниця буде розгадана. Це стане відкриттям століття, як пізніше визнають вчені усього світу. А поки що Вигдаров зі своїми товаришами проводив дні і ночі в лабораторії...
– Що ви про це скажете, Василю Олександровичу? – запитав Мартинюк, коли Вигдаров закінчив читати.
– Я думаю, що спостереження Запорожного заслуговують на увагу, – відповів Вигдаров.
– Але ці спостереження не мають ніякого відношення до науки, – знизав плечима Мартинюк.
– Ні, мають, – загадково посміхнувся Вигдаров.
– Просто Запорожний хоче довести, що був покараний несправедливо. Мовляв, прийнялася певна частина посадок без внесення добрив. У природі все може бути.
– Я погоджуюсь з вами, Семене Петровичу: Запорожний хоче довести, що не вчинив ніякого злочину... І він це доведе. У вас ще є до мене запитання? Тоді пробачте, на мене чекають, – вклонившись, Вигдаров вийшов.
Каїтан не зайшов у чайну і тепер шкодував: смоктало під грудьми і нудило. Запалив цигарку – стало трохи легше. Обігрівач не працював, і в кабіні було холодно. Степан Стратонович підняв коміра й заглибився в свої невеселі думки. Ось уже два роки минуло, як він опинився в цьому степу. Два роки. Для його віку – це багато... Хоч би Юля була, то доглянула б, а то набридла вже їдальня і взагалі, що це за життя? Приїдеш раз на місяць чи два додому, побудеш кілька днів, на вулицю не виходиш, щоб начальство не побачило, та й назад. Л Юля вже й відвикла, то хоч писала раніше, а зараз... Видно, не дуже журиться... Може, й підгулює потроху – жінка ще молода... Від цієї думки аж кольнуло в серці. Пі, Юля не така, заспокоював себе Степан Стратонович.
Червоно заходило сонце. Вітер гнав по небу сірі хмарини, які все одно не віщували снігу. Аж дзвенів під колесами машини степ, вистуджений морозами. Хоча б розсадник не прихопило, журився Каїтан, треба було видати Марині Гомон очеретяних мат, щоб прикрила посіп. Про все треба думати. Запорожний і Сторожук знають свої лісництва – їм і горя мало, а тут за все хапайся... за все відповідай. Написав якусь дурну доповідь Запорожний, а Мартинюк тобі вичитує... Зустрінешся з Вигдаровим – теж не догодив... Треба, мабуть, писати заяву, що хворий, бо довго не протягну... А якщо не повірять?
А це вже при мені посаджено, поглядає Каїтан на лісові ділянки, що тягнуться обабіч дороги. Щось і я зробив у цьому степу...
Добре оце б зайти в теплу хату, випити чарку, думає Каїтан, щоб якась (лізе всяке в голову) молодичка біля тебе крутилася... До Марини заїхати б... Парамона вигнала, а той Джусуєв ще не покликаний, розказували люди. Сам біля кошар живе. Гордий чоловік цей казах. А до Марини можна було б зайти. Видно, не дуже гнівалася б... На очах людських трьох чоловіків у постіль вкладала, а подивишся – свята та божа,.. Гарна жінка. Красива, якщо вже правду казати... Відзігорна молодичка.
– Слухай, – сказав Каїтан шоферу, – зупинися біля Марининої хати, скажу, щоб розсадник прикрила матами.
– О, це ви, Степане Стратоновичу, – здивувалася Марина, побачивши Каїтана.
– Та я... Прийшов сказати, щоб розсадник прикрити, бо морози.
– Іван Трифонович уже зробив, – відповіла Марина. – Сідайте.
– Таки сяду, Марино, бо щойно з району, змерз та, правду кажучи, і їсти хочу.
– То я вас почастую, Степане Стратоновичу, – кинулася Марина до печі.
Каїтан роздягнувся, сів на лаву, не зводячи погляду з Марини. Вона щось там смажила та готувала, мелькали перед Каїтаном її білі руки, тугі литки...
– Що ви так дивитеся на мене, Степане Стратоновичу? – всміхнулася грайливо Марина.
– Моторна ти, – Каїтан завісив фіранку.
– Яка вже є...
Марина засвітила лампу, поставила посуд і принесла пляшку горілки.
– Ціни тобі нема, – похвалив Каїтан Марину, легенько вщипнувши за підборіддя. Марина почервоніла, але нічого не сказала.
Випили по чарці, потім Каїтан уже підливав собі сам – для хоробрості. Відчував, як розливалося по всьому тілі тепло, і так стало добре Каїтану, що він обняв Марину, перекинувши чарку, і поцілував просто в губи.
Марина й не відвернулася од несподіванки, але, відчувши на своїх грудях здерев'янілі пальці Каїтана, вирвалася й вибігла з-за столу.
– Ви що, Степане Стратоновичу? Як вам не соромно, – палахкотіли її очі.
– Ш-ша, – Каїтан, похитуючись, наближався до Марини, – ш-ша... Я тебе... люблю. Тільки ш-ша...
Марина забилася в суточки біля печі і злякано стежила за Каїтаном. Він, широко розставивши руки, посміхаючись, насувався на неї. Марина чомусь прикрила руками очі. Він схопив її, притиснув до себе і вп'явся губами в її шию.
– Тільки ш-ша, не з'їм... Стели, поспимо... тільки ш-ша, – Тріснула кофтина на грудях, Марина зойкнула і відштовхнула Каїтана.
– Ідіть звідси! – стояла на порозі, тримаючись за клямку.