Про радянських героїв розповідали.
— Як жаль, що нагородження партизанів не оголошують,— мовив Лужінський.
— Групу льотчиків знов нагородили. А це про якусь бойову групу "Кленовий лист" передавали. Ми всі захоплювались.
— "Кленовий лист"? — вигукнув Лужінський.— Стривайте, друзі. А чи далеко той ваш радист? "Кленовий лист" цікавить і мене.
Радист був теж на цих конспіративних зборах патріотів. Лужінський розпитав його, що саме передавали про "Кленовий лист". У ворожому тилу воюють... В розповіді про їх героїчні вчинки згадувались імена Віктор... Вадим... І жінка якась — Маруся.
— Маруся... Віктор... Вадим... "Кленовий лист"! — голосно міркував Лужінський.— Які можуть бути сумніви!.. Товариші, ці імена мені добре відомі. Це видатні бійці народної помсти!.. Для них... для них теж потрібне наше повідомлення про тих радянських дітей. І особливо про долю дівчинки!..
— Отже, мусимо передати! Тільки відкрита радіограма всім доступна. А шифровка... Яка ж тут шифровка, коли ніхто не знає їхнього коду! — з сумом бідкався льотчик.
— Так, у цьому й найбільша складність. Можна б сповістити лише про сам факт: скажімо, діти живі, але в небезпеці. І домовитися про якийсь код. Словом, це таки складність, а сповістити треба.
Льотчик зустрівся поглядом з радистом, озирнувся на ніч, немов шукав у темряві найпростіших шляхів допомоги цим людям. Нарешті, Лаверні тихо звернувся до Лужінського:
— Складіть ваш найлаконічніший текст, ми передамо. Тільки ж якою мовою?
— Очевидячки, німецькою. Але це не основна перешкода...
— Краще французькою. Складайте текст.
І пішов з радистом у гурт людей. Горн шепотівся з кількома молодими солдатами, домовлявся про те, як урятувати з-під арешту лікаря, сестру вбитого капітана пароплавної компанії. Адже вона сиділа не в тюрмі, а в управі коменданта міста.
Ганс Горн глибоко пережив свій арешт в Авіньйоні. Він досі ще палав жагою помсти отим тиловим "воякам", як презирливо взивав тепер комендантські гарнізони.
Але в тих теперішніх настроях льотчика вчувалося вже і щось більш стале, аніж тільки помста за образу. Його захоплювала і переконувала щирість і самопожертва комуніста Лужінського. Від того все навколо ставало значно яснішим, ближчим і його людській гідності. Та нещасна жінка-лікар, сестра скараного капітана, чомусь ставала вже і його сестрою!...
Збивши набік берет, Горн запально заперечував або схвалював найрадикальніші пропозиції.
Лужінський вийшов з Лаверні надвір. Його трохи непокоїло те, що про справу тепер знає близько десятка людей. Чи не пробалакається якийсь?
— Будьте спокійні, товаришу. Тут були тільки такі люди, яких попереджати про обережність у розмовах не доводиться.
— Дякую. Це дуже важливо...
І замислився, йдучи по подвір'ю, як він замислювався кожен раз, вирішуючи складні проблеми. По селу вже розпочинали свій передранковий переспів півні. Віддалено шуміли морські хвилі, та зрідка чулося гудіння нічного літака.
— Маю передати текст радіограми. Власне, в мене їх аж два. Коли справді той радист надійна людина, можна б порадитися і з ним.
— Абсолютно наш чоловік! Усі ми тут свої... Давайте ваш текст.
— Стривайте. Поміркуємо разом. Уявімо собі, що ми посилаємо в ефір телеграму, де вкажемо точну адресу дітей. Що можна чекати далі?— І зачепив п'ятірнею й без того скуйовдженого чуба.
— Важко щось уявити. Напевне там захочуть перевірити. Цілком можливо, що зашлють дипломатичні листи, а може, і... літаки.
— Вірно, товаришу Лаверні. Можуть послати літаки і забрати дітей. Тепер постає питання складніше: яка держава може послати літаки?
Льотчик мовчав, замислений. Справді, припускати в цих умовах можна що завгодно. Та він не бачив якоїсь причини боятися того.
— Уявімо собі, що прибули літаки іншої держави. Якої саме? Коли це літаки союзників Росії — то дуже добре! Можливо, звичайно, що полетять і ворожі.
— Оце нас і турбує, щоб не поспішили ворожі літаки,— теж замислено мовив Лужінський.
Лаверні відразу ж і заперечив.
— Ворожі, це треба розуміти,— німецькі, італійські, бо японських тут бути не може.
— Саме німецькі, гітлерівські.
— Можу вас заспокоїти, я ж льотчик. Тільки на власній території вони досить вільні і активні. Поза тим панує авіація союзників. Не знаю, де ті діти, але...
— Діти на острові в океані. Вам я цілком довіряю.
— Там панує авіація союзників, в основному англій ці, запевняю вас.
Лужінський знов узяв за руку льотчика, притяг його ближче до себе, щоб тільки прошепотіти:
— Благаю вас, нікому про це ні слова. Справді, маєте рацію. На тих островах гітлерівцям не видне око літати. То, значить, наважимося?
— Давайте ваш повний текст.
Лужінський ткнув у руку льотчика текст радіограми німецькою мовою. Рука тремтіла, він глибоко переживав, неначе видавав на риск великої ваги державну таємницю. Льотчик присвітив ліхтариком під полою, вголос, але тихо прочитав текст радіограми:
— "SOS! Четверо радянських піонерів і дівчинка Ніна перебувають на острові в океані. Координати... Посадка літака можлива на косі південний захід острова. Коса — пісок, галька, Лужінський".
— Єсть, товаришу! Радіограма буде передана о двадцять першій нуль-нуль московського часу. Будьте певні!
На цьому і попрощалися. В дворі Лужінського наджидав Горн. Побачивши, швидко підійшов. Був радісно схвильований, дух йому займало від захоплення.
— Домовилися, друже! Через півгодини на світанку операція... Лікар буде врятована і доставлена десь сюди, в гори, в безпечне місце! — Горн схопив руку приятеля і міцно потиснув її.— Подяка за добру школу! Я, здається, знайшов ту надійну стежку, якої довго шукав для зближення з батьком!.. А лікар сьогодні ж буде в цілковитій безпеці.— І Ганс побіг доганяти своїх товаришів по майбутній операції.
Традиції Ніцци як курортного міста значно порушилися з приходом гітлерівських військ. Майже цілу добу не вщухав гамір, стрілянина на широкому дворищі і в будинках комендатури. Та поступово гестапівці вдовольнили свою першу жадобу "діяльності": було розстріляно чимало громадян міста. Зрештою, впливало й те, що справи Гітлера на фронтах катастрофічно гіршали. Після дванадцятої години ночі будинок комендатури завмирав, як саме і в цей день. У дворі стояли тільки нічні вартові.
В ту передранкову пору в комендатурі Ніцци ще було спокійно і тихо. До парадного сходу, де дрімаючи сидів вартовий, підійшли двоє есесівців, тримаючи під руки третього — зовсім слабого капітана-льотчика. Голова його звисала на груди, ноги вклякли.
Один з есесівців звернувся до вартового:
— Старшого!
Вартовий підхопився, відкозиряв. Перед ним був молодий офіцер з численними орденами на грудях і з пістолетом в руці. Другою рукою він підтримував слабого льотчика. Вартовий тільки обернувся, щоб натиснути кнопку. Кнопка, очевидно, була на доброму пильнуванні. Негайно ж загупотіло кілька ніг, ляснув замок, і на дверях стали двоє озброєних есесівців. Вартовий тільки вказав головою на офіцерів з хворим чи пораненим льотчиком.
— Капітанові терміново потрібна лікарська допомога,— відрубав офіцер, підтримуючи Горна.
Ні форма в усіх трьох, ні зброя, ані поведінка чи мова не викликали жодних підозр. — Я зараз подзвоню в роту...
— То буде пізно. Йому потрібна негайна допомога! — сказав офіцер з орденами.
— То, може, допомогла б та арештована лікарка? — нагадав есесівець-вартовий.
— Давайте її сюди! — наказав офіцер.
У клопоті й поспіху жоден з трьох вартових навіть не подумав про якусь-то перевірку документів.
— Лейтенанте, ви лишаєтесь тут, а ми з вартовими й без вас упораємося. Ходімо мерщій.
Вартовий пішов по коридорах попереду, за ним один з прибулих повів "ледве живого" капітана Горна, ще один вартовий замикав цей кортеж. Передній заскочив у якісь двері і швидко вийшов з ключем. Його пропустили знову наперед, і, доки дійшли, він уже встиг відімкнути двері арештантської, увімкнув світло.
Кімната яскраво освітилася великою лампою. Майже в ту ж мить на дивані підвелася літня, посивіла жінка.
— Ви лікар? — запитав той, що ввів хворого капітана.
— Я арештант, а не лікар,— тихо відповіла жінка, зітхнувши. Але встала з дивана, бо на нього вже садовили хворого. Він впав головою на зім'яту подушку.
— Капітане! Капітане Горн! Ось лікар. Зараз вона огляне... Негайно огляньте хворого! — розпоряджався есесівець. І ще раз звернувся до ледве живого капітана: — Капітане, можете сказати лікареві, що там у вас?
Хворий відкрив очі і виразно скліпив повіками. Він може говорити з лікарем. Есесівець відійшов геть. Повернувшись, жестом вирядив обох есесівців і сам вийшов за ними, щільно причинивши двері. Лікар зітхнула, взяла стілець і підсіла до хворого.
— Що з вами, хворий? Я ж арештований і, здається, засуджений вашими... лікар.
— Ми знаємо про це,— прошепотів хворий, підводячи голову.— Пробачте, з вами говорили не зовсім чемно. Це маневр...
Лікар аж відсахнулася з несподіванки. Навіть на двері обернулася — машинальний жест, бо на якусь допомогу чи роз'яснення не сподівалася звідти. До того ж там, за дверима, в коридорі, щось сталося страшніше. Ойкнув і впав на підлогу чоловік, незграбно гекнувши. А хворий уже сидів, навіть посміхався:
— Пробачте, пані лікарко... У ваших же інтересах ні на що не зважати! Ви мусите коритися нам: вас звільняють звідси друзі. Коріться найменшому рухові руки. Ніякий я не хворий. Як тільки відчиняться двері, негайно ж виходьте звідси. Вам покажуть, куди йти. На стрілянину і ні на що не зважайте. За рогом праворуч, у провулку, буде наше авто. Слухайте уважно: ми знаємо, що ви вмієте керувати авто. Сідайте і — повний газ! Виїздіть на набережне шосе. Там теж ні на що не зважайте. Виїздіть на тридцять шостий кілометр, біля шляху праворуч у ліс, і спиніть машину. Негайно ж виходьте на той бічний лісовий шлях. Вам допоможуть ваші хороші друзі. Ви готові?
— Просто не збагну. Коли це той самий жарт, що й з братом...
— Пані лікарко, з такими справами нам не до жартів! Отже, повний газ і на тридцять шостому, не забудьте, на тридцять шостому кілометрі.
Рвучко розчинилися двері. Капітан Горн схопився з дивана, в руках уже був кольт. Лікарка теж підвелася з стільця і, помітивши кивок голови капітана, пішла в двері.