— Тепер можу поговорити з матір'ю. Одну неприємність я вже перебув, друга мене не так борзо стріне".
— Славку! Славку! Та де ти так заліз?! —кричав на нього Микольцьо. — Укінці, чекай! Не йди такий до хати. Гандзю, ходи, обчистиш панича.
Гандзя обтесувала Славкові штани з болота патиком. Але це не набагато придалося, таки треба було змінити спідню гардеробу зовсім.
Багатий на одну неприємність більше, приступив Славко відважно до розмови з матір'ю.
— Що ж ти, Славочку, навіть не цікавий довідатись, що чувати дома? — докоряла йому злегенька їмость.
Славко думав-думав і нарешті запитався:
— А Лорд що робить?
— А що ж би? Розгонить кури та й наносить блохи до хати.
Знов задумався Славко глибоко. Потім зігнув голову й глипнув на їмость переляканими очима.
— А Краньцовська? — запитався так хутко, що їмость не вирозуміла.
— Хто?
— Краньцовська, — повторив Славко з розпукою.
Їмості неначе прояснилося в голові. Отже не хотіла ще вірити свому здогадові.
— Не знаю, — відповіла, трохи вагаючись, і пильно вдивилася в обличчя Славка. Завважила по нім, що він осердився.
— Як то? Не приходила ані раз? Не питалася за мною?
Їмость вагувалася, чи сказати йому правду, чи ні. Ще таки не була певна, чи здогад її правдивий. Отже на всякий випадок Броня не здавалася їй уже такою злою, як перше, їмость постановила окрити правду перед Славком.
— Вона має свою грижу. Де їй тепер до відвідин? Краньцовський знов пішов блудом по селах.
Давно забута гризота приссалася знов до Славкового серця. "Отже-таки зрадниця! Підла зрадниця! — думав Славко. — Лиш дурила мене, та й годі". Почував ненависть до Краньцовської.
— А ти, Славочку, не поїхав би додому? Поїдь, поїдь! Таку справу, як ти задумав, та не можна робити так на галай на балай.
Він здвиг раптом плечима, віддув губи й пропустив поміж них оба дивні голоси: "бв!" і "уммб!" Ні за що в світі не поїхав би тепер додому. На те місце, де стільки мук зазнав? Тут йому дуже добре, навіть ямки не потребує порпати. Їсти — вволю, спати — до хороби тяжкої, відвідини Броні, тарахкотання Микольця, вечором — гра в карти. Які ж добра більше може дати людське життя? Адже це той ідеал, про який він мріяв тих безсонних ночей у Вороничах!
Їмость не силувала його, щоби їхав з нею. Вона так, як згодилася вже на нову Славкову долю, хоч не казала це нікому.
"Йому треба такої жінки, щоби опікувалась ним, як рідна мати, — думала їмость. — А Броня вже поважна та й дуже розумна. Що там людські поговори?"
З тим і від'їхала їмость, обіцяючи переконати панотця та написати дітям якнайборше про вислід намови. Але всі вже знали, який то вислід буде.
Тим-то ввечір при склянці пива поклонявся Микольцьо добрим здоров'ям новоженцям:
— Укінці, як лист на дереві, як квітки в городі, так ви любіться, молодята. Нехай, укінці, щастя вас ніколи не опустить. Бо, вкінці... перепрашаю, нарешті, бажання ваші сповнилися. Ми будемо приїздити до вас два-три рази на тиждень. А пам'ятай, Славку, та й ви, панно Броню, цілий Окоцім, ціле Пільзно. Вкінці... перепрошаю, нарешті, запросимо секретаря з ради повітової, чи трапить по півночі до дверей, як ми його напоїмо, запросимо...
Микольцьо став вичисляти всіх знакомих і про кождого розповідав, що він робитиме, як уп'ється.
— Єзус! Марія! Кінчи вже, Микольцю, бо мене вуха болять. Кажи "многая літа" та й досьць з них!
— Многая літа! — закінчив Микольцьо, вволяючи Галину волю.
Бронця ж поїхала на другий день до міста сповістити інспектора, що все склалося гаразд.
А їмость приїхала додому з полудня. Застала панотця, що злагодився вийти в село.
— Знаєш? Із Славком не так зле, як здавалося.
Панотець стояв з капелюхом у руках і майже підніс одну ногу, аби зачати похід. Та як почув їмостині слова, то зупинився:
— Не відміняють штемплів, я вже розвідувався.
— Дай уже спокій з тими штемплями. Коби лиш стілько шкоди.
Панотець приступився ближче до їмості та й шептав до неї:
— Кажу тобі, стидаюся показати пастухові на очі. Бігме, стидаюся! Обходжу його, втікаю перед ним.
Нагадав собі, що має пильну орудку та й налякався.
— Ой! Та то тепер днина — година. А я так не маю часу, так не маю часу!
Таки вибіг із хати. Подріботав борзенько просто в поле. Там орав Неважук під жито. Припізнився, сльота не дала в пору зробити. А то ще й барабуля не викопана. Неважук підгонив коні: "Гайда! Нема коли спочивати, праця пропадає".
А панотець підбігав за плугом, як лошак! То з цього боку, то з того. Спотикався по борознах та розплугах, а все випитувався в Неважука про військові звичаї. Неважук кидав у відповідь по слову, не зупиняючись у роботі ані на хвильку. Нехай панотець вибачають, бо час уже пізній.
— Як? Як? — перепитував панотець. — Бога?
— Та так. Такий якийсь нарід поганий, серби, чи кровати, чи мара їх знає, то кленуть у господа бога так, як ми в матір. А з них найбільше при воську майорів та оберштів... В'йо, маленькі, нема коли спочивати.
Скоро панотець зміркував, що Неважук уже досить нарозповідався, а сонечко ще не заходить, то брався Неважукові віддячити. Розповідав йому, як давно били в школі. Кождий школяр мусив говорити в школі й поза школою по-німецьки. Як же котрого зловили на тім, що говорить інакше, зараз йому шпрахцайхен (таку табличку) в руки. Тепер бігай із тою табличкою доти, аж доки не пощаститься спіймати другого такого, що не хоче по-німецьки балакати. Приходиться на другий день у школі: ану, в котрого, хлопці, шпрахцайхен? Зараз його на лавку: лягай! Б'ють.
— Такий нарід битий! — дивується Неважук.
Але те оповідання не йшло панотцеві гладко. Він зупинявся, припочивав, віддихувався. А все через те, що не здужав так хутко скакати по борознах за плугом. Застарий уже на лошака.
Їмость знала, що їй прийдеться ще потішити панотця за його сором перед пастухом. Така вже її доля. Нагадала собі, як її перших двоє дітей умерло, то й тоді вона мусила панотця потішити, хоч один бог знає, як вона тоді сама потребувала потіхи. Та нічого було їй діяти. Панотець причепився й товк усе одної й тої самої, що йому жаль, він не може собі ради дати. Ані їсти, ані спати не годен. Доти товк, доти її ссав, аж доки вона його не потішила. Отаке ж саме буде тепер із тим соромом перед пастухом. Погане, дуже погане таке життя!
Їмость почулася одним одна на цілім широкім світі. Сама-самісінька. Бо й до Краньцовської їй тепер годі вказатися. Що ж вона Краньцовській скаже? Чи не ліпше було дійсно забрати Славка додому? Коли йому треба матері, то нехай буде під опікою рідної матері. Нехай їмості здається, що він каліка, що не годен на себе заробити, що треба його вдержувати до самої смерті. Як же ж воно можна так покинути сина на поталу невідомій долі?! Адже тут пустка, навкруги пустка. Є люди, але ані однісінької живої душі. Був одним один Славко та й не осталося по нім ані сліду! Що ж їй тепер діяти? Невже прийдеться сидіти заложивши руки, так дожидати смерті з косою? Нема ж і надії ні на що інше.
З такими думками лягла їмость спати. Отже не вснула ані на волос. Утік сон за ліси, за гори. Збудив натомість у думках їмості всі спомини пережитого й перебутого. Не зазнала спочинку, але напитала собі тою неспаною нічкою болю голови.
На другий день рано вийшла їмость на свіже повітря, — чи не перестане від того боліти голова. Надворі стояла тиха, осіння погода. Небо чисте, ані однісінької хмарки. Сонце зійшло ясне, наче викупалося в росі. Та й роси ж тої, роси! Немов проїдала їмостині черевики та гризла ноги. Аж холодом проймало.
Попри вузькі загінці мужицького жита пішла їмость аж до лісу. Чатиння встелило пісок густо-густо. Отже на соснах ані знаку від того; вони зеленіють так, як зеленіли літом. Аж ось в однім місці встелена земля пожовклим листям. Відки його тільки? Їмость підглядала, перебирала очима дерево за деревом. Он-он стоїть берізка. Сама-одна поміж стільки соснами. Тоненька вона та марна, але висока, як і всі дерева навкруги неї. Зняла вгору безлисті гіллячки, бідна сирітка поміж чужим народом. Доки зеленіла широким листям, то ніхто її не назирав. Аж тепер її побачили, як постелила свій лист кругом себе по землі, а сама заціпеніла на довгий мертвецький сон зимовий. Їмості здавалося, що ця берізка — її Славко.
Свіже повітря помогло їмості: вертаючи назад додому, вона вже позбулася болю голови. Але думки її нічого веселого їй не віщували. Таки треба дожидатися смерті з косою. Життя її закінчене до самого верху: нічого проти долі бунтуватися. Правда, не такі вона надії мала на Славка. Та що діяти?
"Не знати, чи є така душа на світі, якій поводиться так, як вона собі цього бажає?" — думала їмость, а легенький сум обгортав її душу.
Постановила таки сьогодні написати до дітей, що батько згоджується, нехай означають час шлюбу, коли новоженцям буде догідно.
"Пропало; іди, Славку, межи люди! Чому ти маєш бути ліпший як другі? Ах, які ж ті мужчини всі ні до чого!"
Так роздумувала їмость і нараз побачила перед собою Дибка, молодого, в тих літах, що Славко.
Виділа докладно лишень його обличчя, решта ж його статі ховалася в тумані. А обличчя неначе в святця: кругом нього горить проміння веселкою. Їмость протерла очі рукою.
— Ах, це ти, небого?
Стерла з повіків сльозу, що мінилася проти сонця красками веселки. З нею разом стерла їмость із свого серця всі спомини про Дибка. Знала, що він їй уже ніколи не нагадається. Чи він досі жив — про це байдуже, сьогодні ж він умер для їмості. Старе її серце не потребуватиме ні від кого ніякої розради.
Стояла біля тих вузьких загонів мужицького жита. Густе воно, як щітка, їмость дивувалася дивним дивом. І як вона цього перше не помітила? Адже це мужицьке жито та зродило через ніч ягоди. На кождім листочку, але що називається на кождім, на кождісінькім, на самім кінчику, по ягідці. Та ще й які ягоди? Голубі-голубі, одна в одну. Голубі, як небо, ще кращі від неба. Бо та голуба краска жиє, світить голубими вогниками. Аж за очі ловить, аж скобоче в очі. Не таке яскраве небо, не такі яскраві зірки нічної пори на нім.
А ось одна ягідка горить. Горить полумінню. Червоним світлом, рожевим, жовтим, синім, голубим. Розлилася в тім світлі, не пізнаєш, де кінчиться ягідка, де починається полумінь.
За нею займилася друга, а там третя.