При повсюдній розбещеності, при суцільному шахрайстві й авантюризмі, що процвітають в країні, американці – люди слова. Вони вірять на слово. Слово – закон джентльмена, його честі.
Американці – люди вільні. Кожен, якщо тільки має можливість, вільний жити, як йому хочеться, вільний і померти будь-коли і як йому заманеться. Американець може будь-кому сказати те, що він думає. Навіть президентові. Це за умови, якщо охорона його до того президента допустить. Та він може йому зателефонувати у так званий президентський день і висловити своє незадоволення урядом, порядками в країні. Це ж саме може сказати на розі авеню. Може прямо перед Білим домом. Може, вискочивши на бочку, перевернуту догори дном. Може... американець все може... Він живе у вільній країні, де конституцією йому гарантовано свободу слова і свободу друку. Може... Але за все це треба платити. Бо все це продається і купується за долари. Якщо в тебе їх немає, то ти нічого й не можеш.
Маючи гроші, ти можеш покричати на вулиці, у під'їзді, на площі. На будь-якому місці, яке ти собі вибереш. Аби мав гроші. Та коли вони в тебе з'являються, то все гаразд і тоді тобі кричати вже не хочеться. Протестувати не хочеться. Все це парадокси американського життя. Бо й сама Америка – парадокс.
Простий американець тверезо оцінює ситуацію, знаючи, що вона залежить від товстосумів, від тих, у кого гарантований успіх і ніякого банкротства – від корпорації по гонці озброєнь. Оміщанених американців політика не цікавить. Вони піклуються про гроші й здоров'я.
Кожен американець мріє стати мільйонером. Не генералом, не фельдмаршалом, не конгресменом і навіть не президентом – тільки мільйонером.
– Президентом у нас може стати й осел, – сказав мені один з американців. – Якби гроші і вуха трохи коротші, ніж в осла.
Звичайно, я не знаю американського життя так глибоко, як той американець, але вважаю, що він дещо гіперболізує. Одначе уявляю собі, що при всій своїй активності, діловитості, життєдіяльності американці дуже пасивні, навіть сонливі. Прокидаються вони тільки тоді, коли новий президент уже на троні. Спочатку в нього проходить "медовий місяць".
Що таке медовий місяць президента, я не знаю. Але догадуюсь: це дуже солодкий період. Він в Америці заведений для адаптації президентів. Як тільки президент прийме присягу і візьме в руки жезл (здалеку той жезл чимось нагадує поліцейську дубинку), то починається, як кажуть одесити, кошмар. Рядові американці буквально божеволіють. Зриваються з ліжок, зривають із себе чортові спальні мішки. Спросоння одні виходять (я не кажу "вилітають") прямо з вікон, які хтось прилаштував на сотому поверсі. Інші виносять на собі віконні рами. Вливаються в ряди Сентрал-авеню і починають галасувати: податки знімай, роботою забезпечуй, квартири давай дешевші, зарплату дай більшу... Всі хочуть грошей і роботи. А де її, ту роботу взяти, коли немає робочих місць.
Що тут робити президенту? Він хапається, як правило, за голову й мовить: "Все, що я казав на виборах, вам приснилось. Я ніколи ніде ні перед ким такого не говорив. Все то вигадки журналістів, які заради сенсацій можуть написати ще й не таке". Рядовим американцям після цього не залишається нічого іншого, як взятися за циганську голку й починати латати свої спальні мішки. Американці залазять у них і цілісінькі ночі крутяться-вертяться. Сон ніяк не йде. Перед очима миготять його величність долар і бізнес. Бізнес їм сниться й тоді, коли вони не сплять, – і вдень і вночі. Американці лежать і мріють: "Коли ж нарешті кінчиться правління цього президента і почнуться вибори наступного? Цікаво, що той скаже?"
Якщо тільки американці цю книжку видадуть в одному з нью-йоркських видавництв, то я їм можу сказати на сто років наперед, що буде на наступних виборах. Виступатиме найчесніший, найправедніший і найправдивіший, найосвіченіший і найдосвідченіший кандидат у президенти (хоч президентом ще не був), кандидат, якого кожний американець чекає усе своє многотрудне життя. Це перше й обов'язкове правило виборів. Бо чого б це за дурня, шахрая, шарлатана, хабарника, авантюриста й пройдисвіта голосувати?
Претендент на пост президента обіцятиме все, що вам снилося і не снилося. Тільки за його царювання (інше слово якось не спадає на думку) ви матимете роботу й гроші у вигляді доларів, і частіше не паперових, а золотих. Вам видаватимуть їх за вашими потребами. Але здебільшого платитимуть дзвінкою монетою. Можете не сумніватися і не брати на зуб. Гасло над ним висітиме, як свята заповідь:
"Американці, бережіть зуби! По ваших зубах іноземці судять про наш зростаючий добробут!"
Деякі американці (щоправда, не всі, а тільки найдовірливіші) навіть хліба не їдять. Бережуть зуби для кращих часів, А втім, я, здається, відхилився...
З певністю можна сказати, що пообіцяє усім роботу, а літнім людям пенсію і спеціальні центри для пенсіонерів, де дідусі, обійнявшись з бабусями, згадуватимуть (з жалем) про свою молодість, яку змарнували за попередніх президентів, й тихо наспівуватимуть веселу пісеньку "Моя мила мама-джама".
Я міг би визначити наперед й інші пункти президентської програми. Але для першого разу, та ще й безкоштовно (я за це й ламаного цента не беру), гадаю, досить.
До Вашінгтона я прибув 8 листопада. Президент Рейган був уже переобраний на другий чотирирічний строк. У ті дні він десь відпочивав після передвиборної кампанії і гарячих поєдинків із іншим кандидатом у президенти Мондейлом. Відпочивав десь на Майамі чи у Флоріді. Преса точно не знала, де він перебуває. Бо Рейган попросив до прийняття присяги не турбувати його. Він набирався сил і енергії на наступні чотири роки. Купався в океані (все ж президент) і їв тільки рибу. Кажуть навіть, що для нього замовили кілька бочок червоної і чорної ікри. Він спочатку категорично відмовився як від чорної так і від червоної. Не їв з принципу, Та коли йому сказали, що інших кольорів поки що навіть в Алабамі не вивели, почав їсти. Експерименти ведуться в Оборнському університеті, але безрезультатно. Хоча за своїми смаковими якостями й калоріями алабамська ікра адекватна (вчені ж виводять – не хто-небудь) паюсній і кетовій, а ось на колір – жовта. Цей колір асоціюється з В'єтнамом, а він – в печінках сидить. Вивели білу, але скидалась на рис, улюблений харч китайців. Президент вередував і вередував, доки не помітив, що енергія пригасає, та погодився на чорну.
Отже, на час мого прибуття до Вашінгтона президента Рейгана у столиці Америки не було. Мені боляче було підводити маму. Я відвідав Білий дім, хоч мені два юнаки з рекламами на грудях цього робити не радили. Кричали:
– Куди йдеш? Ця країна давно не вільна. Все це тільки обіцянки під час виборної кампанії. У Капітолії і Білому домі засіли самі фебеерівці. Телефонні розмови підслуховують, досьє на вільних громадян Сполучених Штатів Америки заводять. Навіть з жінкою в ліжку розмовляти ризиковано – запишуть.
Я слухав, дивився на тих молодих демонстрантів і не вірив ні своїм очам, ні своїм вухам. Поруч ходили чванькуваті полісмени й на все це тільки посміхалися своєю американською усмішечкою, вважаючи її найкращою в світі.
– Куди ти йдеш? – Один з тих юнаків буквально схопив мене за лацкан темно-синього блейзера. Я купив собі цей модний американський піджак, щоб не привертати уваги вітчизняним одягом, щоб американці приймали мене за свого.
– Розумієш, – сказав я тому запальному американцю, – я хочу зайти до Ронні. Мене мама про те просила, та заодно передати йому все те, що ти кажеш, Хай вони краще іншими проблемами займуться...
– Ронні нема, – сказав він. – У Ронні зараз "медовий місяць". Ронні у Майамі.
Я хотів було справді повернути назад, але ж мені не терпілося побувати в Білому домі. Я ж пообіцяв мамі. Може, хоч віце-президента Джорджа Буша побачу.
– Віце-президент поїхав на похорон Індіри Ганді в Делі.
– Я художник, – збрехав тому дивакові. – Хочу глянути на портрет Жаклін Кеннеді-Онасіс і подивитися, чи вона там справді така краля, як її малюють, чи тільки...
Коли я вийшов з Білого дому, несподівано побачив Рейгана. Це була уже третя зустріч. Друга відбулася у штаб-квартирі ООН, у Великому залі. Рейган виголошував промову, а я його слухав, сидячи перед трибуною. Виступав він чудово. Я б так ніколи не зміг. Совість мені б не дозволила. Та ще й перед представниками усього світу.
Він виступав, а я за нього переживав. І було чого. Виступає чоловік без папірця. Позує і посміхається. А я переживаю. Звідки я тоді, до поїздки в Америку, міг знати, що він свої промови виучує напам'ять. Що він, готуючись до виступу, позує одразу перед п'ятьма трюмо. Їх йому мільярдери на день народження подарували. Рональд дуже любить дзеркала. У нього нібито навіть у спальні перед ліжком чотири свічада. Коли дивитися на будь-яке з них, то складається враження, що Рональд не сам з дружиною, а з сотнями дружин одразу, хоч навіщо це йому потрібно – не зрозуміло. Адже він себе видає, як і кожен поліцейський Америки, за зразкового сім'янина.
Рейган промовляв. Я слухав його і переживав. Я боявся, що в мене раптом вирветься серце з грудей і понесеться на небо. Господи, як він гарно говорив! Як він хотів, щоб у світі не було ні смертної кари, ні жебрацтва, ні голоду, ні воєн.
У мене було таке враження, що то підставна особа говорить. Я боявся, що зараз трапиться неймовірне, раптом його почує бог (в ООН – я вже про це писав – кожен цілу хвилину молиться своєму богові, а цей говорив уже цілих п'ятнадцять). За одну хвилину інформація може не дійти до небесної канцелярії, але за п'ятнадцять… Я боявся, що це трапиться і господь бог його почує. А якщо почує, то негайно зробить його святим і забере до себе. А втратити для Америки такого президента – це означало б усім мільярдерам і мільйонерам Америки, а особливо військовим концернам, лишитися без своєї опори. У нього раптом почали пробиватися ангельські крильця. Але, на щастя, регламент вичерпався. Бог не міг чимось зарадити. Рейгана оточила ціла армія охоронців, журналістів і поліцейських. Тепер, подумав я, до нього навіть бог не доступиться.
І от Рейган переді мною. Моєму здивуванню не було меж. Президент Рейган стояв на голові недалечко від Білого дому і позував перед фотоапаратом.