Націоналізм

Дмитро Донцов

Сторінка 50 з 55

Це значить, що ми повинні покінчити з тим, що німці звуть Verfassungkultus, не робити з ідеї незалежности справу "тактичну", а з форми правління принципіяльну (як наші праві й ліві "державники"); урядити всі внутрішні відносини так, щоб вони служили приказу самоутвердження нації, але не "щастю" її членів, те що Ранке називає "приматом заграничної політики".

Власновладність це значить, що коли одна кляса в ім'я своїх клясовоекономічних ("рентарських") ідеалів підносить руку на власну державу, то це не "боротьба за визволення трудящого люду", лише національна зрада. Конкретно, власновладність значить, що кожна кляса, яка хоче представляти націю, повинна стреміти не лише до клясовосоціяльних, але насамперед до політичних цілей, до закріплення політичного й економічного панування нації в себе дома, а не до віддання його в руки чужої, хоч би "братньої" кляси за ціну ніколи не додержуваних обіцянок "соціяльного визволення" народних мас.

Те саме відношення, як до атомістичних, повинно бути й до всесвітянських доктрин. Національна воля є щось інше від суми одиночних воль, вона вище "волі народу", його часових потреб, завдань і обставин моменту. В стремлінні нації до розросту грає ролю не її чисельна сила в даний момент, ні географічне положення, лиш той суб'єктивний момент, що зветься волею до розросту. Оттоманська імперія в XIX віці, сильна числом людности й традиціями, не могла використати чудового географічного становища (на чотирьох морях) і впала. Мала Англія в кінці XVIII віку мала заледви половину людности Франції, але це не завадило їй розпочати й довести до побідного кінця смертельну боротьбу з потужною противницею. Польща Ягайлонів мала такі самі невигідні границі з Москвою як і за Катерини II, але в XVII віці Польща була в Москві, а в кінці XVIIIв. Москва у Варшаві. Національна воля повинна стояти понад "природні границі", як і понад "даний стан національної свідомости". Вона не повинна числитися з ворожими суґестіями, що "ідея суверенности пережила свій вік", ні з всесвітянськими доктринами "сходу Европи" і проче. Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію. Мети нації не обмежуються завданнями дня, ані тим станом, який застала дана ґенерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретроспективно і перспективно, не нехтуючи традиціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім'я "завдань дня".

Мусимо змести з дороги всі доктрини, що заваджають консолідації нації довколо одного ідеалу: – демократизм, соціялізм, всесвітянство, пацифізм. Кожна з цих ідей має відповісти на питання, чи вона скріплює націю, чи спричинюється до її могутньости, чи навпаки її ослаблює. Не ідеал самостійности маємо оцінювати з точки погляду "свободи" одиниці, "демократичности", форми правління або "визволення пролетаріяту", чи щастя "плохої гречкосійської породи", чи "мирного життя" країни, лише на те все треба глядіти з точки погляду власновладства і могутности нації.

Всю дотеперішню науку провансальства треба перевернути! Нас учили, що на національний ідеал треба "поглянути без усяких упереджень, вільно від усяких споминів історії"... Якраз навпаки! Мусимо усвідомити собі криваві зусилля минулих поколінь, щоби знати як іти дальше до тієї самої мети. Нас учили, що ідеал нації це "земля", "кусень чорного хліба" та спокій... Якраз навпаки! Тим ідеалом є експансія, організованість, власновладство.

Нас учили "завжди стреміти до згоди" з противною ідеєю, "не углиблювати національні антагонізми", не віддаватися "безглуздій ворожнечі"... Якраз навпаки! Нація передусім мусить плекати в собі ті почування та ідеї, які помагають скорше дійти до мети.

Нас учили шукати чогось, "щоб стояло вище над усіми націоналізмами", "всіх людей всіх вір признати братами", шукати "інтернаціональної загальнолюдської правди", виступати "під більш людським прапором, аніж релігійний та національний фанатизм", "без зараннього рішення справ дальшої будуччини"... Якраз навпаки! Нісенітницею є "інтернаціональна правда", бо це лише плащик для заборчої чужої ідеї, як російське слов'янофільство або большевизм. Нісенітницею є "загальнолюдська точка погляду" в політиці, бо точок погляду є стільки, скільки націй. Інтернаціоналізм, слушно зауважив провідник фашизму, як любов – до цього належать двоє. Коли ж цей інтернаціоналізм "без взаїмности" засвоює собі нація підбита, це політичний онанізм, негідний нації, що хоче стати вільною. Нас учили – "Коли волю народу забезпечує окремішність, треба змагати до окремішности, коли її краще забезпечує спілка (федерація) з другою нацією, треба використати федерацію"... Нісенітниця! Треба сказати: Коли "воля народу" не суперечить підлеглості нації, треба цю волю дати, коли ця "воля" веде до страти "непідлеглости", треба цю волю обмежити. Нас учили ідей "гуманности", але нам найліпше пам'ятати слова Макіявеллі: "Коли йде про роздумування над щасттям рідного краю, громадянин не повинен затримуватися жадною розвагою справедливости чи несправедливости, людяности чи жорстокости. Істотна точка, яку треба поставити над усіма, це забезпечити нації свободу й незалежність".

Така повинна бути наша національна ідея: всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окруженням, над обставинами", над усім часовим і поодиноким. Лише та ідея виведе нас зі стану провінції, лише вона сполучиться з тим патосом, без якого мертва всяка ідея.

РОЗДІЛ III

"МІСТИКА" І "РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ"

Розуміння української ідеї як ідеї всеобіймаючої означує й ролю її в щоденнім житті. Дві противні ідеї можна погодити в подвійний спосіб: або підпорядкувати їх одній сильній "вищій" ідеї на підставі обопільного порозуміння, або на підставі взаємовідношення сил. Перший спосіб стремить до угоди, другий до повалення ворожої ідеї. Фр. В. Ферстер зве перший спосіб "федералістичною політикою", назва, яка об'єднує собою і програму, і тактику нашого провансальства. Виходячи з цієї точки погляду, українство все протиставляло одне другому: "містику" і "реальне життя", програму максимум і мінімум; відхрещувалось від "далеких ідей", стремлячи до "досить благополучного життя", застерігалося проти "висовування чисто маніфестаційних гасел", які відвертали увагу від "реальних щоденних справ"; все пристосовувалось до "сили народу", до моментального стану національної свідомости, до існуючих політичних границь; протестувало проти "зараннього рішення справ дальшої будуччини", радило годитися "з людьми інших максим", "оминати великі програми", щоб осягнути "малі реальні здобутки". Розгортати "шумні гасла" могли лише "схолястики" і "теоретики, хоробливо перейняті національним почуванням". В нас усе висували сучасне, відпихаючи на задній плян майбутнє, з його інтересами ненароджених; "не категоричний імператив національного обов'язку, а фактичні, в умовах даної дійсности, потреби мас"[27-3], "без задної мисли" цілковитого заперечення чужої ідеї, проти "порушування високополітичних справ", за "програму на дану годину", проти "дражнення" сусідів, проти висунення кличів, що не можуть здійснитися "тепер", або яких "нарід ще не розуміє", не "романтика", а "реалізм".

І в цім наставленні була головна причина страшної кволости українства. Не можна протиставляти одне другому загальну ідею й працю над щоденними потребами мас, останні треба підпорядкувати першій, але не робити з них самоцілі. Ось де їх синтеза! Сама боротьба за "реальні наслідки" з нехтуванням "романтичного" ідеалу приводить лише до затертя його в психіці мас, отже практично до моральної демобілізації нації, до погодження з іншою ідеєю. Що давало силу російським і польським займанцям на Україні? Те, що кожний з них, урядовець, священик чи учитель ішов до нас не лише "для лакомства нещасного", але як носій – у своїй думці – "вищої ідеї", що одушевляла його дрібну працю, і мала окультивувати "дикі поля". Наші ж діячі йшли не для будування України, лише для ширення "гуманних ідей", письменности, просвіти, постачання дешевого краму в кооперативах, без загального ідеалу, який натхнув би й надав би вищий зміст їх роботі.

"3амки в повітрі" Шевченка, "фантастичні омани", без них не обходився на своїм шляху жоден нарід, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими "замками в повітрі", а тримати їх образ стало перед нацією. Координуючи її зусилля так, щоб вони зближали її до перенесення тих замків на землю. А коли нація не приготована до прийняття тих "замків", завше нагадувати їй про них, єднаючи з ними "реальні щоденні справи", накидуючи пасивній масі той містичний ідеал.

Як віра втілюється в церкві, так національна містика – в політиці. "Все починається з містики – каже Пеґюі – і все кінчається політикою", все починається "шумними ідеями" і кінчається щоденною працею. "Справа полягає в тім, щоби в кожній системі містики не з'їла політика, що зродилася з неї"[28-3]. Щоб кожний крок "щоденної праці" був натхнений великою "містичною" метою.

"Малі реальні здобутки" не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш: націю з її шляху. Коли "реальні здобутки" реклямуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі. "Малі реальні здобутки" – це отрута для народу. Коли такі гасла, як "добра пожива й відпочинок після праці", "малий кусник чорного хліба", "досить благополучне й щасливе життя" висуваються як самоціль, то такі "здобутки" смертельні для нації. Лише зв'язані з щоденними потребами нації "маніфестаційні кличі", велика "містична" ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації, (ідеї 1789 p., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу... Нема небезпеки, що всеобіймаюча "далека" ідея "відверне нас від боротьби за реальні здобутки"; навпаки в тім небезпека, що боротьба за ті "здобутки" відірве нарід від думки про здалеку ідею", спихаючи його поволі до ролі племени.

Я говорив про всеобіймаючу ідею, як про услів'я sine qua non піднесення нації.

49 50 51 52 53 54 55