Бо він боягуз.
— От бач: і ти, і всі побачили, що їхній пан — лайно і тільки сам хоче жити. А всі інші нехай пропадуть.
— Батьку, батьку! А ви бачили, як вони всі затрусились, коли ви крикнули пану: "Міняю твоїх вояків на твою зброю! Віддаси зброю — звільню твоїх лотрів. Не віддаси — почну рубати"!? Я й справді подумав, що ви того чорнявого справді зарубали. Бо він крикнув і враз захлинувся.
— То хитрість, синку. Я його кидаю в траву. Б'ю шаблею у траву біля його голови. І одночасно носаком б'ю його по п'ятах. Від такого болю не те що людина, бугай зомліє! От він і зомлів, і пелька йому заткнулась. На війні, синку, без хитрості не переможеш.
— Батьку, батьку, а оцей очкур, він не замислив хитрість — убити Михводія?
— Він таки справді очкур, а не козак. Він поїхав до Насті проситись у прийми. Ти ж сам чув і бачив — він у мене вимолив сумного коня, а не верхового.
— А Настя його прийме?
— А куди вона, вдова, дінеться? На господарстві чоловік потрібен. А він хлоп дужий — на ньому й орати можна… Ну, синку, тепер скачемо в Грушки! — А там річка є? І пічкурі там теж є?
— О, там славна річка Роставиця протікає! І дно там піщане. І течія хороша. Там повно пічкурів на піску пасеться. А в ямах там отакенні окуні. На бистрині на плесах головані грають… Райське місце. Ну, синку, помчали в Грушки. Гайда!
11. КОЗАЦЬКА ШАПКА
Вони промчали чвалом може з десять миль, ні на хвилю не стишуючи бігу. Через ліс, через переліс, через болітце, через оболонь та через старезну діброву і опинились у славному селі Грушках.
Дивне було село. Ніби кілька невеликих сіл по обох боках покрученого русла славної Роставиці. Кожен куток було оточено стіною гострого пакілля. Вони виїхали просто на торжище, що розкинулось посередині між трьома укріпленими кутками.
Люди вже відбули вранішню службу, і з кожною хвилею рух і галас на майдані посилювався.
Але коли на торжищі з'явились Омелько з малим, та ще двома кіньми на аркані, торжище почало стихати. Все більше людей почало обертатись на мандрівців. Омелько всміхався і кланявся на всі боки, ледь піднімаючи шапку. Так вони доїхали до самого стовпа в центрі майдану.
І тут він враз здибив коня.
Вдарив по сухому дзвінкому стовпу рукояттю нагая. І запитав так голосно, щоб чули люди.
— Що ти там чуєш, Іване?
І ті, хто стояв найближче до стовпа, потім присягались, що своїми власними вухами чули, як вусата голова на палі відповіла якимось рипінням наче, чи що воно:
— Буде всім, буде їм…
Буланко тупцював, здиблений, не опадав на землю передніми. Омелько ще постукав по стовпу і спитав:
— Кому буде? Кому?
Але напівзогнила чорна голова на це тільки шкірила великі Білі зуби з-під рудих вусів.
— Бач, синку, мовчить. Образився, що збудив його. Ну, тоді спи спокійно, Іване!
Це все майже прокричав Омелько і опустив коня передніми на землю.
Всі, хто стояв найближче, хрестились і перезирались мовчки: "До чого воно оце?.. До якої ще біди?…" Але поки хтось отямився, козак з хлопчиком вже потрюхали з торжища короткою риссю.
— Батьку, батьку! Хто це такий?! — Вже на дорозі до зарічного кутка спитав хлопчик.
— Це небіж Михводія… Ну й Михводій! І жарти в нього такі, як і його рукомесло. Я його тоді питаю: "Де твій небіж? Він мені потрібен" А Михводій відповідає мені: "Він все пив-гуляв, зі шляхтою сварився, а тепер стирчить у Грушках на торжищі. "Ну, я й подумав, що він, як і його дядько, дурів тут на ярмарку… А воно, бач, кат йому голову втяв і на палю настромив!
— А він був поганий чи хороший?
— Це був наш чоловік! Тільки дуже необачний. Видно, когось із шляхти порішив або скалічив навіки.
Не встигли вони спішитись, як вже їм ворота відкривали і назустріч поспішали цілою юрбою і дорослі, й діти. А попереду всіх невисокий білобородий чоловік із блакитними яскравими очима. Тільки він дуже їх мружив. Омелька і хлопчика і їхніх коней оточили з усіх боків діти.
Господиня, висока поважна жінка, запрошувала до хати, але Омелько вибачився, цілуючи ручку.
— Господине, моя матінко! Ми з малим у дорозі. Поспішаємо. Треба з твоїм господарем поговорити — та й далі!
— Якби тебе не знала, то… Коней напоїти, вівса всипати?
— Поводіть, поводіть, нехай охолонуть. Синку, передай господарям поводи! Нехай поводять.
Вони втрьох: Омелько, малий і дяк зайшли до хазяйської майстерні — просторого вибіленого зрубу. Пахло різним сухим деревом, оливою, смолистою стружкою і ще якимись незнайомими, та однак приємними, пахощами. По-під стінами стояли дошки просто вистругані, прооливлені, наче запітнілі, за? рунтовані і вже промальовані по-першому разу.
Омелько поклав на верстат перекидні торби і видобув із глибини згорток із окулярами і книгою.
— Боже! Загинув! Царство йому небесне! Упокій, Господи, його душу… — Пропали хлопці… Наскочили на татарський чамбул на переправі… Мене Бог цього разу помилував… А хлопців побили… Окуляри тобі…
Дяк Лука почепив собі на носа ці скельця на дротинах. Та й заходився перегортати цупкі сторінки книги, закапані свічним воском.
— Кринці, царство йому Небесне, не можу подякувати! Але тобі від мене і від усієї нашої громади дякую, дякую, дякую! Тепер скінчу переписувати псалми.
— Братчику Лука! А ти йому нічого не говорив, не натякав про чисту книгу?
— Ні. Про книгу не було ні слова… А тепер я бачу, що ти щось хочеш дуже й дуже важливе мені сказати?..
— Синку, зачини двері на засувку! Омелько розв'язав гаманець і висипав з нього загарбане турками у християн добро.
— Я не знаю, що з цими цяцьками робити. Може, цих дівчат вбили? Може, у Крим вже загнали? І де їх шукати? І кого шукати?.. Візьми, почепи на Варварі чи на Параскеві… Ну, та краще мене знаєш, не мені тебе вчити. Але ось найголовніше. Омелько розв'язав вузличок із блакитними шахвірами і поклав їх на долоню дякові.
Дяк Дука розглядав їх і крізь скельця, і без окулярів. І на світло роздивлявся.
— Це нехай буде на шати вашій Божій Матері. Ні в одній церкві до самого Києва не буде таких самоцвітів.
— Омельку, Омельку! Це такі коштовні камені, що від них буде диявольська спокуса. І нам буде небезпека і від злодіїв і від ляхів, що й не сказати. Їх тільки у Печери можна сховати. Єдине надійне місце. Тільки в Печери віддай. І хай тобі Бог помагає!
— Нехай буде так. А тепер ось що: ми з малим знайшли в лісі золоту оздобу від рукояті меча. Так мислю, що чотири золотники буде. Може, й більше. Це даю на вашу церкву. Але й ти зроби нам з малим ласку — змалюй до Михайла ще невеличку "Покрову". Так на лікоть і два вершки заввишки. Он як отой блят, що під вікном стоїть. Невеликий такий. Якраз би згодився під нашу "Покрову". Та вималюй унизу наших хлопців, кого пам'ятаєш. А попереду всіх отамана нашого і Кринку. Отамана під праву руку Матері Божої, а Кринку під ліву. Він був сердечною людиною, йому ближче й до серця стояти.
— Ой Омелечку, часу геть нема. Треба до Покрови два образи скінчити… І тобі теж треба до Михайла…
— Тепер у тебе окуляри є, швидше свої образи викінчиш — наш почнеш. І ще одне, братчику Лука! Оце іду в Степ, а нечистий все мені спокуси підставляє. І як хитро — на гріхом мене відхиляє з путі, а добрими ділами відволікає… Слухай, поворожи мені на Письмі!
— Я сьогодні не можу — аери не відчуваю. А от нехай твій малий піде і скаже моїй Уляні, щоб вона принесла Письмо і привела Ілька.
Поки малий ходив до хати по дячиху, Омелько почав оглядати дерево, заготоване до малярства. Нахилився раптом і з-під самого низу витяг темно-вохристу дошку із сильним смоляним запахом. Завдовжки була до трьох ліктів, завширшки з п'ять вершків, а завтовшки і до вершка не доходила. — Не знаю чого, а взяв та й виторгував у вірмен на ярмарку в Білій. Аж із самої Кафи привезли. На такім дереві ще не писав. Навіть не знаю, що на нім робили. Завузьке. А різати, клеїти, на шпони брати — стільки мороки. — Щоб не було мороки — віддай мені.
— Ти це жартома, чи справді? Воно тобі дуже потрібне?
— Якби ти знав, як воно мені потрібне, ти б сам мені його подав!
— Ну, тоді бери.
Тут повернувся малий і дячиха Уляна привела маленького хлопчика та принесла велику книгу в темній шкіряній палітурці.
— От спасибі. Та ходи, збери чогось козакам у дорогу.
— Та вже готую. — Поважно відповіла дячиха Уляна і неквапно вийшла з майстерні.
— Ілько, дитино! Відкрий нам Письмо, де хочеш. І покажи нам ті слова, які тобі сподобаються.
Всі мовчки встали і перехрестились. І маленький хлопчик Ілько перехрестився та й поліз на лаву. Став на лаві навколішки і почав гортати Письмо. Все гортав, гортав, спиняючись і приглядаючись до аркушів. Нараз викинув уперед руку і показав пальчиком червону літеру.
Знов всі перехрестились. І дяк Лука дзвінким, чистим голосом прочитавпроспівав: — "І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться: одні на життя вічне, другі на вічний сором та ганьбу"… Зрозумів?
— Не зрозумів, що воно мені каже, — відказав Омелько. — Але стало геть легко, як ти прочитав!
— Тоді хай по цих словах сповниться воля Божа. Амінь!
Омелько забрав перекидні торби і пахучу золотаву дошку. І всі вони вийшли на подвір'я. Там дякові хлопці все водили по колу коней.
Омелько ув'язав до тороків перекидні торби, а при сідлі одного із захоплених коней припасував даровану дошку. Як завжди при зупинках, збрую, сідла і торби обдивився уважно і навіть обмацав всі зав'язки та защібки. А тоді сам напоїв, спочатку сам скуштувавши воду — чи не холодна часом?
Дячиха Уляна чекала стоячи біля дверей низької старосвітської хати, але охайної та причепуреної білою і червоною глиною.
Як Омелько напоїв коней, взяла із призьби два полотняних згортки і піднесла Омелькові.
— Як смакуватиме, то згадаєш, а як буде глевке — полаєш. А все згадаєш. А оце — твоєму джурі молодому. Нехай носить на здоров'я.
Омелько приклався до ручки господині і, прокашлявшись, проказав:
— Господине моя, матінко! Як збрехати, то де й слова беруться. Як хочеш добру річ висловити, то й слів обмаль. Тому просто тобі кажу: ти наша щира рятувальниця. Вклоняюсь тобі і дякую. Омелько низько вклонився і відступив на крок так, що малий опинився перед Уляною.
Він озирнувся на Омелька: "Що робити? "Але Омелько тільки посміхався. Тоді малий ступив уперед, схопив обома руками руку господині, і поцілував і майже прокричав:
— Спасибі! Спасибі!
І всі весело засміялись.
А за мить вже козак і хлопчик вилетіли з двору і помчали до Роставиці, до броду.
Переправились через річку, проскакали до лісу, потім лісом зробили гак і знову переправились через річку, але іншим бродом.