Щоб повалити старий самодержавний режим, потрібно, вважав Драгоманов, з’єднати зусилля всіх народів Російської імперії. Він вважав націоналізм, національні почуття, культуру, мову, освіту могутнім демократичним чинником у визвольній боротьбі всіх народів за політичні свободи у своїх країнах, у тому числі й за соціалістичне суспільство. Тим важливішим це питання було для багатонаціональної Російської імперії, де самодержавний уряд проводив насильницьке зросійщення усіх "інородців", у тому числі й українців. А для того, щоб залучити всі народи до боротьби за ці ідеали, потрібно, твердив він, вести роз’яснювальну працю всіма мовами народів Росії, а водночас у політичних програмах російських народників визначити всім народам законне право на їхнє самостійне політичне існування. Йому довелося зламати чимало списів у дискусіях — усних і письмових — з теоретиками цього руху, з анархічними та терористичними ідеями П. Лаврова, М. Бакуніна, П. Ткачова, Г. Плеханова та ін. Він став, таким чином, одним із видатних теоретиків національного питання у всеросійському визвольному русі і в Європі, виступаючи проти ігнорування національних прав усіх народів — і в Росії, і на європейському континенті.
"Ми не хочемо панування однієї народності над другою. Ми прихильники широкої федерації і переконані, що кожен народ може розвиватись успішно тільки на основі самостійного життя і повної свободи". Драгоманов сміливо ставить питання про розвиток націй і культур, гостро, відверто, пристрасним публіцистичним словом картав прибічників централізму і російського шовінізму в народницькому русі, які заявляли, що вони стоять за єдину державу і визнають тільки за нею "велику важливість".
Драгоманов вважав, що Російська імперія лише тоді зможе перейти на шлях демократії, коли російські соціалісти стануть на шлях знищення й розхитування централізму та перебудови Росії на засадах федерації. Причому Драгоманов завжди довершував свої ідеї практичними справами: він не тільки проголошував необхідність децентралізації і демократизації державного ладу в Росії, а й показав, як це треба зробити. Із цією метою він уперше в історії Росії створив проект федеративної конституції російської держави — "Вільна Спілка" ("Вольный Союз"). Драгоманов вважав, що Росія стане на шлях справжньої демократичної перебудови, коли повалить свою централістичну структуру, коли надасть усім народам право на самостійне політичне та культурне існування.
Не можна, твердив Драгоманов, однаково успішно управляти з Петербурга, на відстані 4 тис. миль від центру, Середньою Азією, Кавказом, Далеким Сходом, Прибалтикою, Україною. Драгоманов вважав, що при децентралізації Російської імперії, при федеративно–демократичному її влаштуванні всі народи в Росії, великі й малі знайдуть місце для політичного буття.
Ось чому Драгоманов був першим найвидатнішим, а може, й останнім справжнім федералістом у Росії. Він фактично продовжував нести естафету федералізму від декабристів "З’єднаних слов’ян" і від Кирило–Мефодіївського братства.
Драгоманов водночас намагався вплинути цими ідеями і на російських революціонерів, котрі в своїх політичних програмах не обіцяли ніяких автономій для народів Росії в майбутньому. А це призведе до того, твердив Драгоманов, що в майбутньому замість самодержавства монархів прийде до влади самодержавство парламенту або групи урядовців. І цей новий самодержець, говорив учений, буде на свій смак розпоряджатись долею всіх народів.
I як актуально гостро звучали ще тоді застереження Драгоманова, що ці нові централістичні доктрини російських соціалістів "… зовсім не розхитують ідей державно–централістичного самодержавства, а тільки переносять в інші руки. Можна було б подумати, що російські терористи бажають зберегти централізовану машину Російської імперії для того, щоб на другий день перевороту нею скористатись для своєї мети, як це бувало стільки разів з революціонерами в інших країнах. Але найгірше — це те, що не підірвана в теорії ця машина може прислужитись зовсім не революціонерам, більше чи менше соціалістам, а кому–небудь іншому, наприклад, консервативно–бюрократичній диктатурі".
Нашій державі довелося, на жаль, переконатися у гіркій справедливості цих застережень Драгоманова. Диктаторський переворот И. Сталіна в 1929 р. став можливим тому, що була збережена і в теорії, і в практиці партії більшовиків система російського централістичного управління. Нею і скористалася група партчиновників для встановлення власної диктатури.
Драгоманов ще й таке писав про небезпеку збереження соціалістами ідеї централізованої держави: "Повсюди ми бачимо приклади політиків, котрі починали свою кар’єру радикальним напрямком і навіть барикадами і котрі ставали деспотами, рятуючи єдність держави, необхідної, як їм здавалось, для убезпечення свободи і прогресу від натиску сепаратизму, за їхньою думкою, символу реакції. Ми не бачимо причини, чому б усьому цьому не повторитись і в Росії, якщо тільки заміна царського самодержавства не буде супроводжуватись широкою місцевою свободою і серйозними гарантіями для недоторканості національностей".
Учений попереджав, що одночасно треба знищити в програмах російських революціонерів гасло "единой и неделимой" Росії, "единого русского государства". На жаль, російські соціалісти XIX ст. не прислухались до цих порад Драгоманова. Вікові традиції російської самодержавно–монархічної історії, зокрема оці централістичні імперської засади, на яких виросло Московське царство й імперія, виявились надто органічними й для революціонерів. Вони й сьогодні побутують у багатьох заявах і територіальних ультиматумах деяких російських політиків щодо інших держав і народів.
Численні виступи й публікації Драгоманова на тему рівноправності народів були зустрінуті російськими соціалістами вороже. Його презирливо називали "южнорусским" націоналістом (навіть не українським, бо ніякої України для них не було). Особливо старався в цьому плані Г. Плеханов і його оточення. Проти нього виступали і російські ліберали і, звичайно ж, урядові кола.
Драгоманова почали брутально оббріхувати, розпускати чутки, що він нібито є агентом жандармів, проти нього писали статті, пасквілі. Одна брошурка навіть так і називалась: "Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими революционерами".
Стався повний розрив Драгоманова з російськими народниками–соціалістами. Але проти нього виступили і декотрі українські діячі визвольного руху. Вони заперечували взагалі ідею федерації, називали його "русифікатором" української політичної думки. Драгоманов роз’яснював (зокрема в таких працях, як "Листи на Наддніпрянську Україну", "Чудацькі думки про українську національну справу"), що він не проти окремішнього політичного державного існування України. Але поки що, наголошував учений, для цього не було ніякого реального ґрунту. Поступово ці ідеї Драгоманова оволодівали українцями.
Тож кінець XIX ст. устами Драгоманова підносить, як бачимо, знову справу державного існування України. Вона вбачалась йому у вигляді своєрідної федерації народів Росії. Але вже на вищому щаблі розвитку суспільства — при демократизації суспільства, децентралізації і соціальних перетвореннях в усій Російській імперії.
Федералістські ідеї Михайла Драгоманова стали досить поширеними серед української інтелігенції, особливо наприкінці XIX — на початку XX ст. І не лише в Україні і в Росії, а і в Європі. Як засвідчив у своїх спогадах видатний діяч європейського соціал–демократичного руху Едвард Бернштейн, для західноєвропейської публіки статті Драгоманова з національного питання стали через велику фактичну обґрунтованість справжнім відкриттям. Адже в ті часи, писав цей автор, панував погляд, що соціалізм вимагав, аби малі народи і народності зливалися з великими націями. Про це писав і видатний європейський теоретик Лассаль, що право залишатися в історії й розвивати свою національність потрібно визнати "тільки великим культурним націям", всі інші мають право, "щоб асимілізуватися з тими — і розвиватися під їхнім впливом".
Драгоманов першим у європейській політичній думці обґрунтував необхідність збереження націй і народів та їхніх культур, їхнє право на політично–державницьке буття як вияв боротьби за демократичні свободи в історії цивілізаційного розвитку суспільства. А тому постійний відрив національної інтелігенції — елітарної частини суспільства — від власного народу призводить до ослаблення визвольних сил, до занепаду і самого народу. Він з гіркотою писав, що "кожне слово, сказане не по–українському — єсть видаток з української мужицької скарбниці", що "усяка громадська праця в Україні мусить мати українську одежу — українство".
Федеративна ж ідея, вважав учений, допоможе українцям й іншим народам домогтися зміцнення своєї національної ідеї, а відтак — і культури, і освіти, і державності.
Тому Михайло Драгоманов посідає чільне місце в історії української, російської та європейської суспільно–політичної думки як теоретик з національного питання.
Російський соціалізм очима українського вченого
Усі катаклізми і катастрофи, що відбувалися у XX ст., своїм корінням сягають XIX ст., зокрема другої його половини. Здається, що муза історії Кліо призначила XIX ст. для появи нових суспільних ідей і теорій, а XX ст. було призначене для їхнього практичного експериментального здійснення.
Саме тоді виробляються великодержавницькі концепції російського соціалістичного руху, теорії побудови соціалізму в напівфеодальній імперії, минувши час капіталістичного розвитку і т. д. Тоді ж висувають проти них свої застереження і гостро їх критикують діячі української науки та визвольної боротьби. Найперше місце серед них належить Михайлові Драгоманову.
Критика з його боку утопічних ідеалів російських общинників–соціалістів і зараз, як і колись, дає можливість збагнути, який же соціалізм переміг у Російській імперії після 1917 р., бо він прийшов і в Україну. Окрім Драгоманова ніхто з теоретиків глибоко не розумів сутності російського народницького соціалізму, і ніхто, окрім нього, так життєво правдиво і так педантично науково не аналізував отого російського різновиду утопічного соціалізму, який пізніше затримав розвиток багатьох країн і народів Східної Європи щонайменше на століття.
Носієм соціалістичних ідей у всеросійському визвольному русі була в основному студентська молодь, яка палко бажала щастя народові.