У нього вже забрали добре дитяче серце і викували з нього крем'янистий меч. В очах хлопця ні краплі доброти, слова його звучать по-чужинськи, як дерев'яні. З нього готують володаря чужої країни... То деревляни правду мовлять, що Свенельдище хоче собі забрати їхню землю. О, чує вона: тут пахне великою кров'ю... Бачить високі полум'я пожеж... Горять дерев'яні гради й градки, оселищай виселки... Горить земля деревського народу. А син її сідає на чужий князівський стіл... Переступає через калюжі людської крові і людського горя... О Свенельде, ти хочеш зробити з її сина лютого вбивцю і руїнника, як і сам є? Вона мусить щось зробити... Викрасти сина, розповісти йому правду, навчити жити не пограбованим чужим добром, а своєю власною працею і добротою. Дивилась крізь сльози на сонце і не бачила світла. Вибудовувала шляхи до очищення синового життя. Та серце кричало: пізно!.. Пізно, матінко... Отрута жорстокости уже в'їлась у мозок і в душу твого сина. Час втрачено. А він — час! — всемогутній чаклун, коли його осідлають творці — добрі чи злі. Свенельд уже зробив свою чорну справу... Сльози заливали їй щоки, змочили хусту. Стягла її з голови, прихилилась до чорного стовбура дикої груші і ридала вголос. Не могла змиритись, що втратила сина. Серце краялось на шматки й підказувало їй безнадію. Не хотіла його слухати. Хотіла стати на герць із самою долею — за сина. Хотіла переінакшити її. І ніхто цієї миті не спинив і не сказав: "Чародіїце-провидице! Можеш бачити долю інших, а на свою дивишся сліпими очима. Спинись! Ти людина, і тобі не дано міняти долю, послану богами небес..." Ніхто їй цього не сказав. І Веселина зібрала всі сили душі, щоб переінакшити те, що вже не можна переінакшити. Хто випрямив покручений вітрами стовбур дикої груші? Хто з'єднав в єдину кам'яну брилу відбите від неї каміння? Хто повернув до убогого рідного вогнища сина-покруча, який жадав загребти чуже добро легко, силою меча?! Ніхто же... Але Веселина була матір'ю. А любов матері завжди сліпа... Раптом почулися поблизу кінський тупіт і перегуки людей. Відскочила в глибину кущів — стала спостерігати. Повз неї проходив загін верхівців — у волохатих шапках, голі до пояса, в шкіряних ногавках. Смаглолиці, вилицюваті, вузькоокі степовики. Передній верхівець побачив здаля біля скелі Асмуда і Мстишу, показав батурою в їхній бік. Верхівці збилися докупи. — Ге-гей! Сюди! — закричав ведець. Либонь, це були печеніжини! Чого вони прийшли в ці пущі деревські? Що їм потрібно від варягів? Може, Свенельд затіває якусь нову біду для людей. Чи для деревлян, чи для полян. Швидше, швидше звідси вибратись! Попередити всіх... * * * Над київськими кручами котились важкі осінні зорі і падали з небесних глибин у хвилі Дніпра-Славути. Як переспілі яблука з яблунь. Злякано сплескували крилами по воді полохливі білі лебеді. О такій порі на київських узгір'ях влягалась гучна тиша. Хтось гупне дверима на кожум'яцькому кінці — луна докочується до Княжої Гори. Заспівають дівчата на Подолі, біля пристанища на Почайні, в'ються-звиваються голоси їхні, як стебельця квітів у віночок. А зорі у київському небі все котяться, все падають, викреслюють вогненні дороги людських доль. Житяна відклала шматину полотна — темно, не видно, як і голкою штурхнути, щоб зліпити сорочку мужеві. Поклала на коліна важкі руки. Мовчала. Мовчав і Гомін. Все вже переговорили ніби за своє спільне життя, усе передумали. Всьому знали ціну. Тому о такій порі найліпше посидіти на призьбі своєї хати мовчки. Шкода тільки, що Гомін не міг бачити зірок у небі. Може, і свою зірку-долю побачив би, а може, побачив би в зоряних туманах і той храм, який хотів би поставити на Оскольдовій могилі. Просить Житяну, щоб пильніше придивлялась до глибин вічного неба, знайшла там обриси такого храму й усе чисто йому переказала. А він душею побачить його. І возведе разом з подільськими теслярами. На радість людям. Во славу небес. На пам'ять свого роду і народу. Приглядається Житяна до зірчастого мережива у нічному небі, і чим далі, тим більше відкривається їй нових світінь і нових світів. Про них і розкаже Гомону. Висіє в його душу зерна для нових роздумів. — Ти про що мовчиш? — озивається Гомін. — Слухаю небо. Чуєш, як шарудять зірки? — Чую. Але вони не шарудять, то повз них пролітають тугі вихори. Там усе гуде й здригається... — Хіба? — Ага... — вона знову прислухається до тиші зірок. Нагло стукнула хвіртка. — Степко прийшов! — радіє Житяна. Недавно він повернувся з Болгарії і Царгорода. Привів багато людей книжних — пресвітера Григорія, моравів і болгар. Тепер завели вони схолу на Княжій Горі. Вихрещують людей у нову віру, хто хоче. — Добрий вечір, мамо, добрий вечір, тату, — заговорив поспішливо. — Я ненадовго, від княгині. Просить спитати вітця, чи зможе поставити велику церкву для християнського Бога і для пресвітера Григорія. Щоб за грецьким взірцем була. — А що князь Ігор? Не перечитиме? — Та ні — княгині ні в чому не стає наперекір. Проте інша біда з ним: погодився віддати Свенельдові всю землю деренську у полюддя. — Деревляни ж піднімуться проти Києва за це! — сплеснула в долоні Житяна. — Горе нам. Коли Свенельд закоріниться там, звідси його не дістати в тих пущах, а до Києва йому один стрибок. Княгиня хоще молитися Богові, аби милував нас. Тому, каже, треба поставити богоугодний храм. — Але ж я ніколи не бачив християнських церков, сину. Як теслям оповісти? — А ти постав такий, як умієш. Свій. Щоб красою був дивний. Усякий Бог красу прийме, якщо вона від щирої душі, — підказала Житяна. Бо й сама в це вірила. Бог — то краса. Що є вищим від неї? — Може, й так,— згодився Степко.— Так і скажу княгині. Житяна засовалась на призьбі. Княгиня, княгиня... для нього тільки княгиня й існує... Княгиня веліла схолу відкрити... Княгиня веліла навчених священиків привести. Княгиня хоче своєму новому пресвітеру церкву поставити. Окрім неї, ні про жодну дівчину чи жінку не згадує її син. А йому вже час і свою жону мати, і діток... Та не каже йому про це. — Передай княгині... Сліпець не може зробити храму, якого не бачив. Але з тим Свенельдом кепсько вийшло... Що ж той Ігор, не второпає, що й до чого? — Ат... йому лишень походи маряться. Хоче знову йти за Озівське море. Йому що? — Хто ж тут кермуватиме? — Хто ж, княгиня!.. — Хіба се жіноче діло — державити в такому краї? — дивується Житяна. — Що вдієш. Не покинеш країну напризволяще. Мусить... — Авжеж... авжеж! — зігріла душею слова свої Житяна. Доленько ти чесная! Поможи княгині в її трудах... Не знаючи, легко і в гріх упасти, осуджуючи державців, а і в них життя — не мед. Та ще коли се жінка — і діти малі, і чоловік непутящий. — Важко їй? — перепитав Гомін. — Велика тягота на її плечах. — Хоч ти помагай... А то якийсь волоцюга, заброда чи п'янюга знову вибереться в керманичі у Києві. Не приведіть до того, сили небесні...— заговорила Житяна. Уже не було на княгиню кривди в її думках. А за Степка вона сама полагодить. Нагледіла дочку подільського кожум'яки Мальву, то й поговорить з ним. — Степку, заночуй-но сьогодні вдома. Маю для тебе гарну новину. — Кажи новину тепер, бо маю на Гору бігти. Княгиня на раду кличе. Знову та княгиня! Знову біжить до неї! Матері не лишає ані хвильки радости, щоб побути разом, поговорити ладком... — Хотіла тобі гарну дівчину показати — Мальву. Кожум'яки Хвалині дочка. Час тобі думати про сім'ю. Людина живе на світі, щоби продовжити себе в дітях. Де твої діти? Пора і про свій рід подбати. Степко не чекав такої розмови. Сів поруч з матір'ю, розгладив свою закучерявлену золоту борідку. Від цієї розмови йому все одно не відмахнутись. — Що я вам скажу, мамо? Сама захотіла, щоб я постиг таїну письмен. Тепер бачу, який великий світ відкривають вони людині. От і схолу свою через те зібрав — навчаю отроків. Як мене колись навчав... пресвітер Григорій... Схола, отроки — ото і є мої діти, мої нащадки. Виростуть — свої схоли зберуть, нових дітей навчать. І не переведеться в Країні Руси світло мудрости. І буде наша просвіщенна держава відома і чутна в усіх кінцях землі. Прийдуть до неї інші народи і поклоняться їй. І подякують першозачинателям. І мені також. А люди будуть за нас молитися в храмах з коліна в коліно. — І... тобі молитимуться? — не вірить Житяна. — І мені, і усім, хто поклав свій труд для світла людей. Незбагненна дорога життя у її сина... — Краще б жив, як усі, синку. — Тоді ніколи б не було святих, мамо. Нікому було б освіщати шлях людям. Ви ж пам'ятаєте того безрукого просвітника, якого знищив Олег? — Гірка доля його, сину... — В усіх просвітників така доля. Мають-бо класти своє життя на требище людської мудрости. Ти ж сама штовхнула мене до цього... — І навіщо це я зробила? — зажурено похитала головою Житяна.— Краще б, як усі... — Не ваша вина, мамо. Так визначила Доля. Від неї не відірватись. — Доленько наша...— шепотіла Житяна, і сльози печалі туманили їй очі. Підняла обличчя до неба — яскраві осінні зорі замиготіли їй таємниче і ясно. Про що їх мова?.. Степко тим часом був уже за ворітьми. — Чуєш, мати, наш син — дорадник княгині. Великим чоловіком став наш Степко...— по хвилі Гомін додав: — А що, коли я йому передам таїну, як ставити храм із дерева. А він на свій лад хай і будує. Бачив же ті церкви у Болгарії, то й зробить так для княгині. Хай молиться своєму Богові — вона ж стоїть за нашу землю і за мир. Ба, Свенельдище сивий, звідки хоче стрибнути на Київ! І що воно за нечисть ота варязька налізла до нас? А що ж Маломир-князь?.. Поки батько гомонів отак з матір'ю, Степко уже вибрався на вершину Києвої Гори, де стояли Ольжині палати. Ігор та Свенельд нині п'ють брагу та меди у гридниці, бо замирились між собою. Сліпий душею і куций розумом їхній Ігор-володар! Недарма Олег не допускав його до керма. Чи ж зможе тепер княгиня перебрати оте державне правило і протистояти Свенельдові окаянному? Якщо ні, то ці зайди-пройдисвіти ізточуть зсередини міць Київської країни, знесилять її чварами між племенами і народами, розшматують між собою її землі і городи. Княгиня люто ненавидить Свенельда і його вовчу зграю. Але вона безсила. Ігор змовився зі Свенельдом заради примари дружби: віддав тому у повне володіння всю деревську країну, аби задобрити вовчиська...