З чотирьох боків її поставлені дерев'яні вежі з вікнами-бійницями. Під їхніми дахами — підвішені мідяні била. Вночі коло них чатувала сторожа. Не стільки боялись далеких половців, як татей, що бродили ватагами у довколишніх пущах і вже не раз грабували монастирське добро. Востаннє якийсь привідця татей, чернігівський збіглий смерд Пломен, привів до обителі всю свою ватагу з каятьбою і просив прийняти їх до монастирської братії. Як-не-як тут дають їсти й пити, є дах над головою. А працювати всі вони звичні з дитинства — всі ці смерди-втікачі, що похолопились, стали рядовичами і закладниками. Ігумену Івану це принесло славу — свята обитель Печерська молитвами своїми просвітила душі заблуклих. Тепер сії таті є найстаранніші послушники монастирської братії. Рубають дрова, тягають до келарні цебра з водою, чистять казани й опани, лагодять сторожові вежі, огорожу… Скільки тої роботи чорної у великому господарстві Печерської обителі!
Багатіє вона, можніє з року в рік. Це почалося з того часу, як київські князі — найперше Ярослав — стали шукати собі підпори на Русі й пішли супроти влади митрополитів-греків, що тягли Руську державу під руку Візантії, і з тих пір Печерська обитель стала опорою великих київських володарів.
Назустріч ігумену поспішав чорноризець. Високу худу поставу його облягала вицвіла на сонці ряса, потерта на ліктях і на грудях. Босі ноги з довгими кістлявими пальцями твердо ступали по мостині. Отець Нестор. Звідки ж це він прошкує?
— Біда котиться до нас, владико! — ще здаля гукав він до ігумена Івана. — Половці! Рушили вежі половецькі на нас. Хан Ітларь з ордою, Тугоркан з ордою…
— Звідки знаєш? — пришвидшив кроки Іван назустріч Нестору.
— Звідомив воєвода Вишатич. Щойно від нього іду. Прискакали вірні люди. Нібито уже під Торчеськом стали. Кажуть, мали ряд із Всеволодом, а тепер немає Всеволода — немає і миру нам з русичами.
Ігумен звів докупи чорні крила брів.
— Брате Несторе, маю до тебе довіру. Візьми коней, візьми їздило, яке хощеш. Поспіши до Турова. Клич хутчіше Святополка Ізяславича. А ми киян будемо молити дружину зібрати. Ох, лихо чорне сунеться на нашу землю…
— А Володимир, владико, Мономах?
— Умовив його. Поступиться столом брату своєму старшому. Нестор зітхнув.
— На тому стоїмо, Несторе…
Двокінний повоз мчав до града Турова, в землю дреговичів, вдень і вночі. Спинявся на короткий перепочинок у монастирях, міняв коней і знову мчав. Дорога йшла через Вручій-Волинський, через болотисті пущі землі деревлянської. Далеко заховався князь Святополк від непевного ока київського князя. Зненацька не дістати ні мечем, ні списом.
Через кілька днів Нестор опинився поблизу Прип'яті-ріки. Широко, повноводо розлила вона свої весняні води. Затопила луги, озерця, драговини з низькорослими, покаряченими соснами. На десятки поприщ тяглися несходимі прип'ятські пущі.
Град Туров — найбільший у землі дреговичській, яка розкинулась уподовж повноводої Прип'яті. Але не знав Нестор, з якого боку треба під'їжджати до Турова. Куди не ткнеться — скрізь вода. Вирішив шукати тутешніх осельців.
Цілий день кружляв вузькими лісовими дорогами й протоптами, доки не добувся до якоїсь весі. Забрьоханий болотом, вимучений об'їздами, обходами, перебродами ковбань і єдм, з'явився на вулиці невеликого оседлища, що розкинуло свої хатки на лісовій галявині
Дерев'яні рублені хати під високими ґонтовими дахами тулились одна до одної, стіна в стіну, до господарських будов — обор, онбарів, повіток, сажів, які сходились півколом і замикали своїми стінами двір із трьох сторін. Для загорож і воріт лишалась одна четверта сторона. Уподовж вулички попід стінами і огорожею ковбанились плямисті свині з рогачками на товстих в'язах, аби не могли рити глибокі ями в землі і лиш визбирували торішні жолуді та щипали листя; ґелґотіли табунці гусей, качок. Забрьохані багном, перемішаним із свинячим та коров'ячим кізяком, вони всюди розбризкували й розносили смердючу рідину, у якій порпалися. Від того здавалося, що все оселище смерділо нечистотами. І дивно було Нестору, що білошкірі, світлоокі осельці спокійно господарювали по своїх дворах, не відчуваючи ніякої незручності од зловоння.
— Що за оседлище сіє? — Нестор спинив своїх коней коло невисокого кряжистого мужа, що сокирою обтесував колоди під своїми воротами.
— Ась? — розігнувся тесля і світло-голубими очима подивився на ченця.
— Як називається? — Нестор сплигнув зі свого повоза і ближче підійшов до нього.
— Вьоска наша зоветься Дрягва. Дреговичі ми єсть.
— А чиї будете — боярські чи княжі?
— Дівная мова твоя, сябре. Як ніби не наша. А будем ми боярина Потока люди. А ти откуль будзеш, што не відаєш нас?
— Із Києва, брате.
— Небочко! З такого далека!
— А як побачити вашого князя Святополка? До Турова далеко?
— Навошто тобі князь? — насторожилась голубінь в очах поліщука.
— Послав до нього ігумен Печерськоі обителі. Чув?
— Як не чувати!.. Коли так, то сьоння його убачиш. До нашого боярина у гості приїде З дружиною своєю на ігрища.
— Які ж се ігрища?
— Саправди не відаєш? Поміж вьосками, відомо. Увечері почнуться ігрища, жон собі умикати будуть мужі й хлопці.
— Не по-християнському закону живете, брате, — здивувався Нестор. — Яко поганії язичники. Жон красти, яко злодії, — супротивно закону божому.
— Самі сабє закони творимо, сябре. Яко діди й батьки наші. На те є звичай стародавній. А жонок і дівчат умикають по їх же волі. На тоє ігрища і робляться, аби побачитись і домовитись. Хе-хе! Каб по серцю і по добрій волі!.. Хе-хе…
Невеличкі світлі вуса дреговича заховали хитренький осміх.
Нестор диву себе давав від тої мови його. Але водночас І зрадів: князь Святополк сам іде йому до рук!
Як вітром звіяло в Нестора втому і голод. І навіть Поганський звичай слов'ян-дреговичів враз перестав вдаватися йому таким гріховним і звіриним… Що поробиш — неосвічені люди. Не відають слова святого. Певно, не бачили і храму божого, не чули апостольських повчань. Може, доля тому і привела його сюди, в сіє загублене оселище, аби він словом своїм просвітив душі дреговичів. Але поки що треба зустрітися із Святополком.
— Перепочити б де. Дорога дальня… Чи можна?
— Чому не можна? У якую хочеш хату заходь — гость. Калі хочеш — заходь до мене.
Чолов'яга цюкнув сокирою колоду, витер об поли долоні.
— Ходзімо, сябре, калі так. Будземо вечеряти. Сонце за ліс садицця. Дак і на ігрище треба ідті.
— Жони немає в тебе, чи що? — знову здивувався Нестор.
— Чаму нема? Маю дві жонкі, Але привяли у двор толькі дочок. Сина не маю. Недобре господарку свою покидать на жіночі руки…
Ігрища мали бути за оселищем. Перейшли рідколісий сосновий бір, і перед очима відкрилася латка зеленого поля. Молоде жито било в очі яскравим оксамитом. Вітер хвилями перебігав по ньому — поле темніло і знову світліло, дихало м'якою лагіддю.
— Вунь там, побоч за тим лісом, ще одна вьоска. Там живе наш боярин Поток. Там його палати.
— А храм божий там є?
— Не вєдаєм такого.
— Як же богу молитесь?
— Гета клопат волхвів-кудесників. Вони богам нашим за нас молитву творять.
— Поганський звичай се, осподарю, — скрушно похитав головою Нестор.
— Чому? Нам по серцю.
Більше нічого не розпитував Нестор і сам не говорив. Мабуть, його апостольське горіння тутешні люди не збагнули б. Звикли сі болотні поселенці отак жити. Іншого життя не знають. Але ж боярин і князь Святополк? Нічого не вдіють зі смердами чи не бажають ламати дідизни, коби не дратувати своїх смердів?
Доки перейшли поле, сонце сховалось за лісом. Нове селище, до якого наблизились, вже потонуло в сутінях. На околиці його весело стугоніли три кострища. Доокруж їх було втикане в землю щільними рядками березове та вербове гілля. Поміж ними, звиваючись тілами, уже вели хоровод юнки. Заквітчані вінками, вбрані у стрічки й вишиванки, вони самі здавалися барвистими квітами, що цвіли посмішками й молодою радістю.
— Ігрища вже почалися. Дивися, колькі людей зібралось.
Поодалік стояла юрба людей. Перегуки і пересміхи летіли над околицею. А хороводниці дзвінко виводили пісню срібними голосочками, кружляючи навколо високої дівчини-царівни, що стояла посередині, з ніг до голови повита вінками.
— Благослови, мати, ой мати-лада, мати, весну закликати!
— Благословляю! — білозубо сміялась дівчина-царівна.
Зов'ю я віночка
а в штирі рядочка,
зложу на голівку,
вийду на улоньку,
стану край берези…
Щось далеке, забуте обізвалося в душі Нестора щирим теплом. На повіках загарячіли сльози. Ніби знову перед його очима засвітилася його далека весна і хтось гукнув: "Наславе! Ти прийшов?.." Геть-геть, відьомські чари. Се волховське гульбище навіває на нього гріховні спомини… про Ярилів день… про Гайку на білому коні. Так само тоді хоровод ішов на хоровод…
… А коло куста да сочивонька густа,
а коло мора — травиця шовкова…
Стільки літ минуло відтоді, а Нестор все ще не відчував себе ґречним старцем. Душею був таким же молодим, і в серці завжди озивався той голос…
Але він має побачити тут князя. Приїхав за тим. Його господар уже змішався з гуртом чоловіків, що придивлялись до дівочих облич, до рук, до постав… А хороводниці виспівували, ляскали в долоні, розбігалися від своєї "царівни" і знову сходилися коло вогнищ.
Раптом чоловічий гурт загудів, як розтривожений вулик. Нестор насторожився. Певно, князь іде. Почув голос свого господаря:
— Да тябє, князю, ганець с Києва. Каже, нагальна справа.
— Веди.
Цибатий, тонкий у стані муж із вузькими, впалими грудьми не був схожий на високорідного князя з гнізда великого й могутнього Ярослава.
Його розшаленілі од веселощів дрібні оченята ще пирскали сміхом, ніздрі широкого носа злегка ворушились. Князь Святополк уже дихав передчуттям солодкої втіхи. Тому позирнув на обдрипаного мніха з нетерплячкою. Нестор відразу розчарувався новим князем. Отеє той князь, котрий має перейняти кермо великого Ярослава?
Безпорадно огледівся. Може, сіє обада якась. Жартують отсі поганські мужики із ним, невідомим ченцем печерським. Жадають упослідити його, слугу господнього, за віру Христову, щоб вознести своїх ідолів…
— Я Святополк. Пощо мовчиш? — дивиться на Нестора згори.
— Не бачив тебе ніколи, князю. Чим доведеш?
Святополк огледівся на присутніх.