Ну, буде й на нашій вулиці свято! — урвав він і звернувся до господині: — Спасибі тобі за це. серце і за твою ласку, люба господинько! Вже коли б таке серце для проклятого богом знайшлося, то я б уставив його в раму і дивився б, поки очі не згаснуть... Ех, от чого б я побажав: щоб ця щаслива хвилина тяглася без кінця-краю, щоб умерти так, сидячи між друзями і не зводячи очей з такої чарівниці...
— Е, що про смерть, пане, гадати,— промовила, палаючи від захоплення, господиня,—цур їй! Живий про живе гадає...— І в очах її блиснув такий— палючий вогонь, що й Кармелюк відчув, як його сврце здригнулося й кров занур-тувала...
— Ой, ой господинько! Гостя вітати треба, але й нас забувати теж не слід,—докорив солдат.—У мене на радощах і в горлі пересохло... і живіт підвело...
—■ Пробачте, любі! — зніяковіла Уляна й налила по чарці Дмитрові й Андрієві. /
— Ну, на здоров’я! —крикнув солдат і перекинув у рот чарку.— Нам тільки першу для закону, а далі ми вже й самі підемо на штурм... Ех, друже мій, любий Іване! Що це за господиньку нам послав господь,— то кращої й ие треба... Крім того, що красуня мальована й господиня хороша, та на це ще начхати, а от людина вона завзята, просто герой, а не жінка! Хоч і в битву її з супротивником пусти, то й оком не змигне... а й нашого брата за пояс заткне... Вогонь, а не жінка, от що!.. Пхикати не буде, а з біди виручить... себе не пошкодує, а виручить... Скарб, та й годі!
— Та чого це ви мене так вихваляєте? Чи сьогодні святого похвалышка? Ну, то і я ж панові отаманові скажу, що таких вірних друзів, як ці двоє — пошукати... Про що не говорять було, а мову неодмінно зведуть на, дорогого батька... Я з їхніх слів багато про панове життя довідалась... а ось це славне одоробло, а разом і дитя, то за своїм батьком нудьгувало до сліз.
— Спасибі, спасибі! — зворушеним голосом казав Кармелюк і потискував своїм друзям руки, а господині виявляв свою прихильність і поглядами й одвертими поривами схвильованої і сп’янілої душі...
, XXXIII
Гамірливо й весело проходила вечеря. Господиня пригощала, припрошувала, сама додавала до чарки охоти, а гості віддавали належну честь і напоям, і наїдкам. Коли голод було вгамовано й потомлені щелепи стали лінивіше працювати, а по, столу тільки кружляли чарки та кухлі, то солдат звернувся до Кармелюка:
— Ну, розкажи ж нам, любий друже, яку біду ти пережив і як од неї визволився?
— Ех, кра.ще б її й не згадувати,— зітхінув Кармелюк і провів рукою по чолі, немов бажаючи стерти гіркі спогади, та як не розповісти друзям?! Про те, як мене той диявол підвів, як напоїв дурманом і напівсонного здолав цілим десятком, а то й двома, своєї челяді,— ви, звісно, чули... І челядь, напевно, теревенила та й сам ідол вихвалявся.
Слухачі мовчки кивнули головами, і Кармелюк провадив далі:
— Ну, то кинули мене зв’язаного на воза й помчали... Я вже не пригадую, як і куди,— так мене розібрала в дорозі отрута... Опритомнів я вже мало не в кам’янецькіі? тюремній лікарні... а звідти вже через тиждень перевезли мене в башту, що коло турецького мосту... посадили й прикували трьома ланцюгами до якоїсь клітки... Просто-таки замурували живого в кам’яній труні... Хоч би й ланцюгів не було, то випростатися й лягти в тій конурі не мояша ніяк. Тільки й добра, що хоч висока була, чи то мені так здавалося, але вікна не було видно, а вгорі банька тільки ледь-ледь світилася... Чи сходило сонце, чи стояло високо в небі, чи сідало — знати я не міг... Спершу догадувався, а потім і догадуватись перестав — однаково: густі сутінки, та й годі! Тільки .ніч трохи відрізнялася чорною темрявою... Але тому, що по-справжньому заснути мені, не можна було, то я спершу ночей зо три не сплющував очей, а потім знемігся і все ж таки дрімав, не розбираючи, чи то щч, чи день. Так от і сплуталося все в голові... Випускали мене з тої конури... от хоч і на допити, то теж у якісь темні мішки, де і вдень і вночі ліхтарів не згасили, так що й світу божого, і сонця красного я, либонь, понад рік не бачив... Як не осліп, то вже й сам не знаю... Розповідати вам про нелюдську муку, яку терпів, я не буду: і не розкажеш її, а тільки смутку наженеш... Одне — кістки спершу так ломило, що сам би їх потрощив, а потім тіло одубіло, і я став мало його відчувати... Неначе не моє... а дерев’яне... ледве міг ворухнути рукою і ногою... а друге — нудьга... Господи боже, яка нудьга! Немає гіршої муки на світі! Хоч би як там тіло боліло, то те пусте, а от коли душа болить, то то вже пекло! "
— Сердешний мій! вирвалося в Уляни, і вона змахнула рукою з вії сльозу.
— Гм... еге ж! Знавали й ми цю тітку! — зітхнув солдат, а Андрій уперто дивився додолу й важко дихав.
— Все про вас, про своїх, думки в голову лізли... впивалися в серце, мов п’явки, і ссали кров... Ех, єдине в мене було бажання — припинити скоріше ці муки... І спочатку я тільки про це й думав... та не було способу: попробував задушити себе ланцюгами, але короткі, та й руки не були вільні... Зоставалося одне — вкоротити собі життя голодом, але цей спосіб занадто тривалий і огидний... та й чомусь надія шепотіла в вухо: "Почекай!" То все спершу, а потім і думати перестав — задерев’янів мозок! І знаете, любі; це мене радувало, що, мовляв, не відчуватиму мук на тортурах, а буду ще в очі катам сміятися... Та ось що: на тортури мене не ставили... Я вже все, що на мене плели, визнавав, і всі чужі гріхи на себе брав,— і не ставили... Мабуть, папір прийшов з полку й казенного тіла нівечити вони не сміли, а зобов’язані були перепровадити його ціле командирові... ExJ Налий-но, господинько, хоч питва якого, абощо, щоб залити гіркоту!
— Своїми руками подушила б їх, проклятих! — скрикнула господиня, блиснувши з такою злістю очима, що навіть Андрій гаркнув:
— Собаки!
Кармелюк одним духом випив склянку, яку подала йому Уляна й, глибоко зітхнувши, казав далі:
— То ото водили мене на допити, а потім і перестали, бо не було чого: і почав я зовсім кам’яніти у своєму кам’яному склепі та ждати з радістю хоч кари, хоч смерті...
І от одного дня одкували мене від стіни й повели, але тільки не в камеру, в якій допитували, а через двір —-до наглядача тюрми. Тоді я, братове, вперше, після стількох місяців, сонце боже побачив і відразу осліп... Просто почорніло все й закрутилося вочу, а сльоза так і заливає. Довели мене під руки, і наглядач чи хтось іще, я вже не бачив, прочитав мені папір, що мене виряджають до мого полку з конвоєм, до міста Могилева, де перебуває військова комісія і де мене судитиме польовий суд,—туди, мовляв, пересилається і все слідство по моїх незчисленних злочинствах. І знаєте, хоч і який страшний польовий суд,— бо чи розстріл, чи крізь стрій,— а я був йому радий: бодай доведеться розім’яти кістки в дорозі та надихатися повітрям і надивитися ще раз на рідні поля... Ну, ми й пішли; заковані в мене були руки й ноги, а здавалося, що я вільний, мов птах, рухатися міг, от що дороге — і на душі було навіть радісно: не вогкий склеп, не могила, не темрява, а тепло, світло, грабові ліси, золотисті ниви, гарні яри, й зелені-зе-лені, мов рута, луки, а окрім усього — живі люди,—то по дорозі на волах або на конях, то по полю з косами, серпами,— наставали якраз жнива... Ну, йдемо ми, вартові по боках, позаду підвода, а над нами синє, бездонне небо, і коршаки в ньому кружляють... Ну, на ніч, як заведено, на етап: паскудства там усякого вволю, та літня ніч коротка... Отак-то, либонь, ми з місяць правилися до того Могилева... От коли вже я опинився на Поліссі, то стислося серце... Пішли безкінечні болота та озера... Мокро скрізь: сухого місця не знайдеш... Тільки вже під самим Могилевом прочистилось,— появилися відкриті поля, пагорби й навіть до Дніпра — невеликі гори... Але самий Дніпро не київський, а маленький, так що наш Дністер з ним посперечається; над самим Дніпром і стоїть Могилів; саме місто — більше, ніж наше на Дністрі, але місцевість наша краща. Ну, привели мене в полкову канцелярію, а там і командир наш.
— Ага,— каже,— попався пройдисвіт. Ось я тобі покажу,
як дезертирувати для розбоїв!.. ■
— Слухаю,— кажу,— ваше високородіє.
— Тримати його на гауптвахті під найсуворішою вартою, в ланцюгах!—: крикнув полковник.— Коршак же з крилами...
Посадили мене й незабаром-таки повели на суд; ну, польовий суд проходить швидко, не марудять принаймні: стук, грюк, раз і два — покотилась голова! Вичитали всі мої злочинства в нашому краї, та що полкові і втечу додали, та й присудили до семисот палиць крізь стрій...
Андрій і солдат похмуро мовчали, з жахом вп’явши очі у свого батька.
Кармелюк замовк, схиливши на груди толову; його груди високо підіймалися і з того можна було зрозуміти, скільки в них підіймалося скорботи при цих спогадах. Тривала тяжка, болісна мовчанка. Уляна знову сіла й дивилася на Кармелюка очима, в яких було повно смутку й жадоби помсти.
Нарешті, Кармелюк глибоко зітхнув, труснув головою і обвів усіх поглядом...
— Чого зажурилися, друзі? Га, дорога господинько?.. Ех, серце ж у тебе! — І він швидким рухом стиснув її руку.
Уляна зашарілась і всміхнулася.
— Сиджу ж серед вас: отже, що було,— минуло, а що буде,— єдиному богові відомо. У всякому разі, більше копи лиха не буде,— сказав він весело й, випивши добру чарку вишнівки й пожвавівши, провадив далі: — Повернувшись на гауптвахту, я почав розпитувати солдатиків: скільки мине часу до виконання вироку, до екзекуції? Ну, мені й пояснили, що вирок ще затверджуватиме начальник корпусу, а поки одішлють йому та повернеться назад, то мине часу не мало — найменше місяць... А потім почали мене втішати ще тим, що генерал взагалі пом’якшує кару... Зрадів я й підбадьорився зовсім: не пом’якшення кари мене тішило, а те, що є час виконати мій заповітний намір, а намір був єдиний — накласти на себе руки, не ждучи милосердя, бо чи сімсот шпіцрутенів, чи шістсот, або навіть п’ятсот-— однаковісінько. Ну, задумав я тверду думу; взнаки не даю, навіть пісень співаю, хоч і тут я був у ланцюгах і за мною очей десять стежило, а все ж таки легше було добрати способу, аніж у кам’янецькій дірі... У мене було приховано ще на волі між підошвою й устілкою в кожному чоботі по тридцять червінців.