Неодмінною молитвою відмічався також, схід сонця, від якого тут розпочинали відлік годин нової доби, хоч однаково важко було позбутися гнітючого переконання, що час тут зупинився навіки, роки не лічаться, години не відмірюються, тільки дні течуть за днями в монотонності молитов, у безнастанності тяжкої праці, яка часто видається марною, бо не знаєш ніколи, кому, попаде і чи взагалі попаде до рук пергамен, над яким схиляєшся впродовж цілих місяців, а то й років.
Кілька десятків здичавілих від самотності, зчерствілих душами чоловіків. Ніколи не стрижені голови, волосся скручено в скуф'ю на потилиці, велетенські чорні й руді бороди, ледве блищать очі за тим заростом і видаються носи. Зустрічаючись, іноки цілують навзаєм руки. Мабуть, ніхто з них не звідав ніколи жіночого поцілунку, а тепер і не звідає більше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жінок, а взагалі будь-якої істоти жіночої статі. Не може тут бути ні курки, ні ослиці, братія не п'є молока, не їсть яєць, гарячі страви заборонені також, щоб не розпалювати тіла. В монастирській трапезній на стіні картина страшного суду, де карають грішників, які об'їда-лися й обпивалися за життя. Посеред трапезної — амвон, з якого хтось з іноків під час обіду має читати святе письмо, в той час як братія квапливо ковтає квасолю з оливою а чи овечий сир з сухим хлібом, бо ігумен, що сидить кінець столу, може щомиті задзвонити в підручний дзвінок — і тоді кінець обідові, треба молитися, і нікому нема діла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи випив свою склянку вина, єдину тут радість для багатьох, надто ж для тих, що виконують тільки чорну роботу і ніколи не будуть втаємничені у високе мистецтво творіння й здоблення книг.
Сивоокові, який хоч і в поневіряннях та. важкій роботі на Какору все ж звик до широкого вільного світу, обитель Святих архангелів видалася гіршою за в'язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усіма монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось завтра-позавтра мав умерти і його закопають отам, за кипарисами, під стіною, на крихітному монастирському цвинтарі, де видніється один лиш хрест, а потім, через кілька років, викопають його кістки, відокремлять од них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик — "костницю", а на черепі напишуть над очними западинами ім'я власника і виставлять поряд з іншими в каплиці. Що напишуть — Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три наймення, одержавши третє після прийняття хреста.
Отут слід сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок.
У Какори кожен міг мати свого бога. "За богів ваших і гріхи ваші не відповідаю!" — погукував п'яний купець. Були в нього християни, були визнавці бога Єгови, були мусульмани, найбільше ж було таких, як Сивоок, — поганннів, кожен пильнував своїх богів, дотримувався своєї віри, ніхто нікому не ставав на заваді, ніхто нікого не змушував до послуху, до прийняття своєї віри.
Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня і то без вагань і спротиву, інакше б опинився за брамою монастиря, знов самотній і безсилий серед здичавілої пустелі гір і лісів.
Ігумен закликав Сивоока до своєї келії, посадив на грубий дерев'яний стілець, не став дивуватися, що русич досі не сподобився хрещення, не питав його про бажання, а тільки виклав йому дуже стисло неуникність всемогутньої нової віри. Христос сказав: "Ідіте й научайте всі народи". Святий Мефодій, який розніс велике вчення по багатьох землях, якось скерував свого посланця до одного північного володаря і велів йому сказати:
"Добре було б, сину, аби дав охреститися добровільно на своїй землі, інакше-бо будеш взятий до неволі і змушений прийняти хрест на землі чужій, згадаєш моє слово".
Ще говорив ігумен, але то вже були тільки відміни того самого, а Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першій могилі його життя, на могилі діда Родима, і ще один хрест — на монастирському цвинтарі, над якимсь бідолахою іноком. Отак жив, метався по світу, десь бився, десь їв і пив, випадком поцілував одну чи й більше жінок, а скінчилося все тим, що став поміж двома хрестами і далі йти нікуди, замкнено твоє життя між цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов оці довколишні гори, що нагнітили, здається, увесь світ.
І от так, караючись у безнадії і безвиході, прийняв Сивоок хрещення, прийняв ще одне наймення — Михаїла, мав тепер носити під грубою вовняною рясою на заяложеній шворці кипарисового хрестика, була тепер у нього нова віра, на яку мір опиратися, як старий на посох, і надіятися, як той на круту гору.
Але радощів нова віра не принесла, дала тільки пригніченість духу, сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, і, може, щоб забути цю неволю, відкинути її, так відважно й легко занурився Сивоок у нову для нього справу — здоблення книг і писання ікон на дерев'яних дошках, відкрив у собі здібність, породжену ненавистю, тоді як ігумен Гаврило зумовлював це щіро світленням заолуканого тавра.
Що ж до неволі третьої, то стосувалася вона не самого лиш Сизоока і навіть не обителі Святих архангелів, а цілого Болгар ського царства, через що й вимагає розповіді осібної і докладнішої.
Повелося вже здавна, що в світі завжди є дві найбільші з-номіж усіх держави, і головне почуття, яке панує між ними, — це глибоке недовір'я і тяжка ворожнеча, мов між тими біблейськими братами Каїном і Авелем. Будь-які порівняння рисковані, але можна наважитися порівняти. Болгарія і Візантія довгий час були саме такими двома ворогуючими велетнями. Ромеї ще в сьомому віці при імператорі Костянтині Погонаті були ганебно прогнані з берегів Дунаю, успадкованого Візантією від римлян, і навіть змушені були платити данину болгарському царю. Коли двоє б'ються, майже завсігди з'являється третій, який спершу приглядається бійці, щоб згодом виступити в ролі торжествуючого пожинача плодів перемоги. Так у час майже трьохсотлітнього змагання між Візантією й Болгарією за морем виникла нова могутня держава — Руська, але вона була далеко, порівнюючи з болгарами, що товклися на узбережжі Чорного моря і мало не під самими стінами Царграда, тому візантійські імператори спробували підбити руських князів на спільні дії проти болгар, і їм це навіть вдалося зробити, і князь Святослав, непереможний на той час воїн, захопив болгарську столицю Преслав, прогнавши звідти недолугого царського сина Бориса, який дбав не так про велич свого царства, як про збереження своєї влади та залагодження своїх стосунків з боярами — боїлами й кавханами. Та вийшло так, що Святослав, сам того не відаючи, зробив для Болгарії найбільшу послугу, внаслідок якої болгари знов повернули свою велич. На той час у Преславі, в глибокій темниці під баштою-в'язницею, сидів уже багато місяців хоробрий комітопул Самуїл, кинутий туди Борисом без суду нібито за змову проти богом даного царя Болгарії. Смуїл, а ще Давид, Мойсей і Аарон були комітопулами, тобто синами по-ромейськи, коміта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя Охридської області Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий воєвода, а його сини виросли ще хоробрішими і по смерті батька, успадкувавши кожен свій город, стали відверто обурюватися нерішучістю царських синів Бориса й Романа. Пішли розмови про те, що Борис — цар незаконний, що треба б обрати гідного царя, мався на увазі, може, хоч Роман, якого прозвали скопцем за надто голу бороду, але за яким водилося бодай трохи того, що зветься розумом або й державною мудрістю, — рисами, що їх царствуючий брат його Борис був позбавлений начисто, зате наділений був натомість холодною жорстокістю й душевною черствістю, як .воно часто буває.
Самуїл з кількома своїми вірними людьми приїхав потаємно до столиці, але там був упізнаний і кинутий у підземелля з жорстоким велінням "не показувати в'язневі денного світла". Так би й зогнив там відважний молодий комітопул, якби одної зимової ночі не підступили під стіни Преслава могутні воїни, яких болгари звали тавроскіфами, і з страшними гуками пішли на приступ. Озброєні були важезними, в півтора раза довшими, ніж бачені досі, мечами, довжелезними списами, які не ламалися від найбільшого тягаря, а в лівих руках несли щити, завбільшки з двері царського палацу.
Вони здобули столицю одним натиском, ще тої самої ночі вже палили вогнища на вулицях Преслава і спокійно собі вечеряли, так неквапливо й смачно вечеряли, що трапеза їхня затягнулася, власне, аж до сніданку, а тим часом з города втікав хто міг, інші ховали свої багатства, ще інші користалися нагодою і набивали собі торби або й просто требуху, — добродушні русичі нікому не заважали, вони собі спочивали по добрій роботі, сам князь був серед них і велів нікуди не поспішати, бо вже навколо зима, тож ліпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому і, як видно, багатому городі та спокійно перезимувати, а там буде видно: Самуїл утік з башти тої ж самої ночі. Не мав сили вибратися з підземелля, його вивели під руки, йому знайшли коня і, мало не прив'язавши до сідла, мерщій випровадили з Преслава, щоб їхав до своїх братів, набирався сил.
Потім було кілька тяжких літ для Болгарії. Хоч Святослав відійшов за Дунай, але ромеї зайняли відвойовані ним землі, розповсюдилися по Болгарській землі, мов пошесть, розірвали країну на дві частини, захопивши всі східні області, все морське узбережжя і Придунайські землі. Тоді й піднялися проти Візантії західні болгари на чолі з братами-комітопулами Давидом, самостійні нації — болгарська й македонська. Сучасникові незвично читати, що столицею Болгарського царства колись були, скажімо, Охрид або ж Обитель, які сьогодні належать одній з югославських республік — Македонії (Обитель тепер зветься Бітоль), але пам'ятаймо, що тут мовиться про часи, підлеглі від нас на ціле тисячоліття. Це історичне минуле двох народів — болгарського і македонського, Мойсеві, Аароном і Самуїлом Мокрими. Такого ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловіки, жінки, навіть недорослі діти, озброювалися хто чим міг, йшли не кликані й не звані, наганяюча переляк не лише на ромеїв, але й на власних бояр, що запродавалися ворогові заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра — Борис і Роман, втечею хотіли порятувати своє життя, і нічого ліпшого не вигадали, як утікати до Візантії.