Постояла з хвилину біля хвіртки та й пішла несміливо до ґанку. Пильно дивилася на неї бабуся; розглядала з цікавістю її Варка.
— Скажіть, люди добрі, тут живе...
— Ти? Олено...
Щось дивне сталося з жінкою. З рук її випав вузлик з речами.
Якимсь внутрішнім інстинктом відчула Варка, що це її мати. Кинулась до неї, обвила за шию.
— Донечко! Варко! — скрикнула та й зомліла.
— Та що ж це з нею? Олено... Голубонько!
Бабуся бризнула кілька крапель води в її обличчя. Розплющила повіки мати, дивиться на дочку і не може слова вимовити.
— Мамо! Мамо!
— Знайшла.. Хоч одну дитину знайшла... Нікого ж у мене... Хлопчики в двадцять першому... на хуторах... з голоду... А Петрик...
— Теж на хуторах... Одні ми з бабусею... Та чого ж нам тут сидіти? Ходіть до хати, ходіть, мамо!
Все видавалося сном. Як заворожена, сиділа мати край столу і, обійнявши дочку, гладила її пишні коси, дивилась крізь шибки на річку, де багато років тому вкоротив собі віку її чоловік.
А бабуся очей не зводила з невістки.
— Зустрілися... Наче з того світу оце ти до нас прийшла. А ми тепер живемо, Олено, живемо в колгоспі багачами. Піди ж, Варю, піди струси матері яблук, та хай вона помиється з дороги, відпочине.
— Зараз, мамо. Я найкращих виберу.
Молода, струнка, красива, сповнена хвилюючої незміримої радості, вона стояла перед матір'ю, а та дивилась на неї, дивилась, і сльози, рясні, зворушливі, нестримні, текли по її щоках.
— Мамо!.. Мамо! Чого ж ви плачете?
— Нічого... це так... Це від щастя... Щастя...
Бабуся відчинила вікно у сад, і, наче навмисно, з рясної гілки зірвалося червонобоке яблуко й покотилося аж до гайку.
1938