Вiкторiя включила прилад, що працював на повiльному розпадi урану, ї, коли з'явилося на кiнцi своєрiдного дула синювате полум'я, вона описала цим дулом велике коло по стiнцi сусiднього корабля...
Атомний промiнь прорiзав метал апарата, мов крiзь масло пройшов гiгантський нiж. Стiна захиталася i плавно осiла всередину. Вiдкрився темний отвiр.
Вiкторiя ступила на край люка. Страшно! Внизу пiд ногами (власне, тут немає нi верху, нi низу!) —страшна глибина... А! Хай, що буде!..
Дiвчина зробила крок i стала одною ногою на край отвору в сусiдньому зорельотi. На хвилину затрималась i глянула пiд ноги. Мурашки пробiгли по її тiлу. Повна нерухомiсть зорельотiв, якi, здавалось, повисли над неосяжною безоднею, якось не сприймалася свiдомiстю. Адже Вiкторiя знала, що вона разом з апаратами мчить тепер у просторi з швидкiстю бiльше тисячi кiлометрiв на секунду. Вона вiдвела очi вiд космiчного провалля i швидко перебралася в отвiр корабля Тригуба, опинившись в одному з коридорiв бiля фазотронiв, в магнiтному полi яких розганялось iонiзоване пальне ракети. Вiкторiя вже була в космольотi там, на Землi, i тепер зорiєнтувалася, куди їй iти... Вона минула кiлька коридорiв i вiдкрила дверi до каюти, звiдки Тригуб керував ракетою...
...Нiби паморозь вкрила прилади, було темно. Тiльки в примарному промiннi Сонця, яке десь вiдбивалося в перископах i частково попадало сюди, Вiкторiя побачила непорушне тiло в скафандрi...
Значить, вiн вiдразу не вмер, бо встиг одягнути скафандр!
Дiвчина оглянулася. В передньому iлюмiнаторi зяяла невелика дiрка. В стiнцi праворуч — ще одна! Негайно звiдси! Цей космольот уже не годиться!..
Вiкторiя кинулася до Тригуба. Аби тiльки вiн був живий! Схопила його на руки i досить легко (бо тяжiння тут було значно менше, нiж на Землi) потягнула його по коридорах до отвору. Для того, щоб уникнути несподiванки, Вiкторiя поклала вiд отвору до люка свого корабля невеликий трап i потiм перенесла Валерiя до космольота...
Люк автоматично зачинився. Вiкторiя полегшено зiтхнула. Найстрашнiше залишилося позаду... Через кiлька хвилин вони були в каютi, i дiвчина здiймала з Тригуба скафандр...
Шолом впав додолу. Показалося синє обличчя Тригуба. Вiкторiя припала до його грудей. Вона почула ледве вiдчутний стук його серця. Значить, Валерiй живий!
Дiвчина метнулася до приладiв, включила кисневий балон i пiдвела шланг до вуст Валерiя. Його тiло затремтiло. Груди високо пiднялися...
Радiсть Вiкторiї була такою великою, що сльози виступили у неї на очах. Вона сiла до пульта, включила знову регулятор прискорення, i скоро зорельот Тригуба залишився далеко позаду, продовжуючи свiй шлях в пiтьмi уже без людини...
Незабаром Валерiй вiдкрив очi. Спочатку вiн нiчого не розумiв, коли побачив себе в чужiй каютi, i думав, що це сон... Потiм звiвся на руку, сiв у крiслi прямо i, оглянувшись, побачив Вiкторiю. Вона щасливо усмiхалась.
Валерiй зачудовано подивився в iлюмiнатор на мереживо зiрок, потiм знову на дiвчину. Протер очi.
— Вiкторiя, — ледве промовив вiн, — я сплю чи справдi бачу вас?.. Що все це значить? А якщо все це не сон, то що ж трапилось i як я опинився на вашому кораблi? Я згадую лише одне — удар... повiтря почало виходити!.. Очевидно, метеорит був мiкроскопiчним, бо у великий отвiр повiтря вийшло б моментально... Я кинувся до скафандра, одягнув його... i коли закрiпив шолом, тиск повiтря розiрвав отвiр, пробитий метеоритом... Холод простору моментально проник в каюту i скував мої рухи... Я ледве встиг включити сiтку огрiвання в скафандрi i втратив свiдомiсть. Бiльше я нiчого не пам'ятаю!.. Але як ви тут?.. Звiдки з'явилися?..
— Заспокойтесь, — нiжно вiдповiла Вiкторiя. — Я вам все розповiм...
I з уст цiєї хороброї дiвчини Тригуб почув про все, що трапилося з нею аж до їх зустрiчi в Космосi...
— Вiкторiє, — прошепотiв Валерiй,— за дивних обставин звела нас доля... Тепер ми вже нiколи не розлучимось!..
Вiкторiя поклала нiжнi пальцi на його вуста.
— Не будемо тепер про це говорити! — промовила вона.— Треба рятувати людство...
— Вiрно! I необхiдно тепер же дати радiотелеграму на Землю про все те, що трапилося!..
— Нi! — заперечила Вiкторiя. — Передавайте так, нiбито у вас все гаразд... Що була тимчасова мовчанка в зв'язку з аварiєю... А про мене нi слова! Я поки що не хочу, щоб знали про мiй полiт...
— Гаразд! — сказав Валерiй. I, настроївшись на хвилю свого корабля, яку слухала Земля ранiше, почав говорити:
— Алло! Земля! Ви чуєте мене? Алло! Земля! Ви чуєте мене?
Через десять хвилин ультракороткi хвилi передавача ракети досягли Землi, а ще через десять хвилин прийшла вiдповiдь з Землi:
— Тригуб! Що з вами? Ми вважали вас загиблим?.. Ми ждемо вiдомостей про все, що трапилося з вами?..
Годину тривала розмова мiж кораблем Тригуба i Землею. А в наступнi години весь свiт було сповiщено про те, що Тригуб благополучно вийшов з катастрофи, вiдновив радiозв'язок i тепер його зорельот перелiтає орбiту Нептуна...
I знову, який раз за останнi днi, люди Землi радiсно зiтхнули...
Закiнчивши розмову з Землею, Валерiй звiрив курс корабля. Все було вiрно. В потужний ракетний телескоп вже видно було далеку зiрочку. То була дивна, незнайома планета, що загрожувала людям смертю!.. Вона швидко збiльшувалась, перетворювалася на маленьку кулю. Обриси її були чiткi значить планета не мала атмосфери...
Валерiй вiдiрвався вiд телескопа, з нiжнiстю поглянув на Вiкторiю, яка спала на м'якому гамаку пiсля страшного напруження минулих годин. Якби не фiолетове дивне небо за iлюмiнатором ї незвичайнiсть обставин, можна було б уявити, що вони десь на Землi, в кiмнатi, i ця чудесна дiвчина стала його дружиною... Нi! Рано про це мрiяти! Попереду незвiданi небезпеки i, може, навiть смерть!..
В перископi праворуч засяяв зеленкуватий Плутон. Це був кордон сонячної системи. Тепер бiльйони кiлометрiв роздiляли систему вiд найближчих зiрок. Тiльки ось цю планету невiдома сила кинула в холоднi простори мiжзоряних шляхiв...
Минали години... Тригуб знову подивився в телескоп. Тьмяний диск планети зрiс до розмiрiв великого кавуна.
За спиною Валерiя почулося зiтхання. Вiн оглянувся. Це прокинулась Вiкторiя.
— Може, я замiню вас? — запитала вона.
— Нi! Пора розпочинати гальмування...
З допомогою допомiжних бокових дюз Тригуб поволi повернув зорельот. Спалахи вибухiв кидали вiдблиски на перископи, апарат легко дрижав. Швидкiсть зменшилася до восьмисот, семисот, п'ятисот кiлометрiв на секунду... Перевантаження знову притисло мандрiвникiв до крiсел... Валерiй почав готуватися до посадка на планетi. Треба пильнувати, щоб, ввiйшовши в зону тяжiння планети, не розбитися. Наближався вирiшальний час...
НА МЕРТВIЙ ПЛАНЕТI
...Велетенський диск чужої планети заповнив увесь iлюмiнатор. Вiн освiтлювався далеким Сонцем i був якимсь попелястим в слабому промiннi. Темнiшi або свiтлiшi мiсця на планетi — оце й усе, що можна було розiбрати...
Зорельот давно уже минув орбiту останньої планети сонячної системи Плутона — i тепер увiйшов у зону тяжiння нової планети. Швидкiсть зменшилася до восьми кiлометрiв на секунду. Апарат знижувався по спiралi. Валерiй i Вiкторiя не могли й поворухнутися — перевантаження все збiльшувалося, кров стукала у скронях, шумiло в головi... Швидкiсть зменшилася до посадочної. Автопiлот слухняно повернув зорельот прямо вниз. Назустрiч мчалися знизу гострi пiки гiр. Блискали в сяйвi зiрок кам'янi урвища...
Валерiй витер спiтнiле чоло, схопився за ручку регулятора. Кiлька ударiв вогняних стовпiв з дюз, i корабель майже повис над рiвниною бiля гiрського хребта...
...Захитавшись, космольот глибоко занурився у грунт i непорушно зупинився. Незабаром вгорi вiдкрився люк, донизу впали портативнi металiчнi схiдцi. По них зiйшли двi постатi i зупинилися бiля космольота. Вони були одягненi в незграбнi скафандри з термоiзоляцiєю, довгочасовим запасом кисню i їжi. В прозорих шоломах вмонтовано невеличкi радiопередавачi, з допомогою яких можна розмовляти в свiтi без повiтря...
Це були Вiкторiя i Валерiй — люди Землi.
Вони з цiкавiстю оглянулися, щоб роздивитися незвичайну планету, яка з невiдомої причини вторгнулася в чужу систему...
...На фiолетовому небi серед сузiр'їв сяяла далека блискуча зiрка-Сонце. її промiння освiтлювало навколишнiй пейзаж не сильнiше, нiж Мiсяць вночi. Чорнозелена тiнь падала вiд зорельота на сiру рiвнину. Все навколо було якесь казкове, нереальне...
— Ну от бачите, Валья, — промовила Вiкторiя, — ваше передбачення здiйснилося! Ми зустрiлися — як це ви говорили — "на далекiй невiдомiй планетi"...
Обличчя Валерiя за прозорим шоломом усмiхнулося:
— В iнших умовах я був би щасливий з цього! Але тепер!..
Все було зрозумiло без слiв. Обоє замовкли i з тривогою та цiкавiстю знову почали роздивлятися навколо. По лiнiї обрiю Валерiй визначив, що планета була розмiрами не менша вiд Землi. Потiм вiн нагнувся вниз i почав роздивлятися грунт.
— Вiкторiя! Погляньте-но сюди! — схвильовано промовив вiн. — Цей грунт створений органiзмами... ви розумiєте?..
Вiкторiя вiдколупнула грудку пiд ногами i побачила, що Тригуб має рацiю.
Це був справдi такий же грунт, як i на Землi, тiльки замерзлий в страшному холодi мiжзоряного простору...
— Значить, на цiй планетi було колись життя, — задумано промовив Валерiй. — Воно зникло вiд якоїсь космiчної катастрофи. А тепер ця планета загрожує нам...
— Пора, Валья, — м'яко нагадала Вiкторiя. — Пора робити розрахунки — чи ця планета пройде мимо, не заподiявши шкоди, чи справдi загрожує нам?..
— Так! — погодився Валерiй i знову пiднявся по схiдцях в зорельот. За ним Вiкторiя.
В каютi вони роздяглися i почали робити розрахунки...
В потужний телескоп Валерiй спiймав малесеньку цятку — Землю, потiм з допомогою найточнiшого спектроскопа визначив швидкiсть планети по вiдношенню до Сонця i почав робити розрахунки шляху цього космiчного мандрiвника.
Колонки цифр i математичних рiвнянь росли пiд його рукою на листку паперу. Вiкторiя поглянула в цю мить на Валерiя i побачила, як вiн зблiд.
— Що — дуже погано? — тривожно запитала вона.
— Так, — похмуро вiдповiв Тригуб. — Ця планета пройде точно по орбiтi Землi. Навiть дивно — чому все так виходить?..