Останнього гетьмана й кошового, креатуру і прибічника поляків, який хо-хотів вести козаків на допомогу полякам в їхній війні з Москвою, тоді як козаки прагнули "погуляти по морю" і "Царград мушкетним димом окурити", майже до смерті побили киями ці розлютовані діти його і втопили у Дніпрі.
Січ клекотіла. Чути було страшну лайку, вигуки, раз у раз брязкали шаблі,— це вже пішли в хід найсильні-ші докази — бійка навкулачки та на шаблях, рукопашний бій і погрози когось утопити, когось забити киями, як собаку, комусь кишки випустити...
Московські посли боялися виходити з куреня, у якому їх оселили, і здаля дивилися й слухали, що діялось на майдані. Майдан справді нагадував бурхливе море. Чути було, що військо розділилося на гурти і кожен гурт вигукував свого кандидата.
— Старого Нечая!— чулося з одного гурту.
— Небабу Хвилона!—ревів другий.— Небаба — козак добрий!
— До біса Небабу! Сто копанок йому чортів! Нечая!
— Небабу!
— Небабу! Небабу, сто копанок чортів! Небабу! Небаба явно перемагав своїх суперників. Він стояв
осторонь і, моргаючи сивим вусом, спокійно запалював гаспидську люльку.
А там уже билися: прибічники Нечая зчепилися з прибічниками Небаби і вже схрестили шаблі.
У цей час виступив забутий горланами Петро Кона-шевнч-Сагайдачний. Худе обличчя його здавалось блідішим, ніж звичайно, хоч і було загоріле та обвітрене, а очі з-під навислих чорних з сивиною брів дивилися наче ще добріше.
— Вельможна громадо!— почувся раптом його могутній голос, що, здавалося, не вміщався в худому тілі.— Послухайте мене, старого собаку, братчики!
— Сагайдачний! Старий Сагайдак!— покрили його голос інші голоси.—Ану, що він скаже!
— Сагайдачний! Сагайдачний, браття! Послухаємо, що Сагайдак скаже!
— Він говорить, як горохом в очі сипле.
Ці вигуки й своєрідні похвали промовцеві, такі, як "горохом сипле" і подібні, подіяли на буйний натовп. Усім хотілося чути, як людина словами наче "горохом сипле": це були діти — порох, який спалахував від однієї іскри кременю і так само раптово згасав.
— Що, хлопці, ліпше: личаки московські чи чоботи-сап'янці турецькі?— раптом спантеличив їх запитанням Сагайдачний.
— Чоботи! Чоботи-сап'янці!—відповіли деякі. Натовп посунувся ближче — так зацікавила усіх мова
Сагайдачного.
— І мені здається,— чоботи,— підтвердив промовець.
— Та чоботи ж, батьку! Хай їм трясця, московським личакам!
— Добре, діти,— вів далі промовець,— чоботи так чоботи.., А яка, братці, віра бусурманська?!
— Турецька ,батьку!—зраділи хлопці, що зрозуміли промовця.
— А неволя яка, дітки?— допитувався промовець.
— І неволя турецька!—закричало разом багато голосів.— Неволя турецька, розлука християнська. От так старий Сагайдак! Як в око вліпив!— раділи козаки.
— А хто, дітки, в турецькій неволі? — запитав знову Сагайдачний.
— Та козаки ж, батьку, та наші дівчата.
— Добре. А московської неволі нема?
— Та ще, либонь, не було такої.
— А чайки ми для чого поробили? В Москву плисти?
Козаки навіть розреготалися,— такою дикою здалася їм ця думка — плисти в Москву, де й моря нема, а тільки ліс та личаки.
— Ні, батьку, чайки в нас на татарву та на турчина!
— І шаблі, і самопали?
Запальніші з козаків одразу ж поставили питання руба.
— Так нехай Сагайдачний і веде нас у море!—залунали голоси.
— Геть Небабу! Геть Нечая! Геть Мазепу! Нехай Сагайдак отаманує!
— Сагайдачного! Сагайдачного, братця, оберемо!.. Нехай він панує!
•— Сагайдачному булаву! До булави треба голови, а в нього голова розумна, добра!
— Сагайдачного, братця, сто копанок чортів!—підтвердив і сам Небаба.— Нащо й кращого!
— Сагайдак! Сагайдак! Го-го-го!— заревів, ніби ошалівши, увесь майдан, і шапки, наче хмари зляканих птахів, злетіли в повітря.
Обрання Сагайдачного таким чином відбулося: підкидання вгору шапок було знаком, що цього вимагає народна воля — повороту для обранця вже не було.
Сагайдачний почав було кланятися, просити, щоб його звільнили, казав, що він уже старий, недобачає і булави в руках не вдержить... Йому одразу ж пригрозили смертю.
— У воду його, старого собаку, коли не бере булави!— залунали нетерплячі голоси.
*— Киями його, мат-тері його хиря!
Хоч яка зваблива й принадна влада взагалі, та влада над козаками — це річ страшна, і ні для кого тягар влади не був таким тяжким, як для козацького батька кошового або для гетьмана. Вони справді могли сказати: "О, важка ти, булава гетьманська!" Вже саме обрання супроводилося такими подробицями, які могли налякати кожного, навіть коли він не з боязких. Вже коли кого козаки полюбили і обрали на отаманство — то підкоряйся, а то зараз же виявить себе народна воля — або киями заб'ють до смерті, або в Дніпрі втоплять. А прийняв булаву, покорився — терпи особисті образи й різні козацькі вибрики та примхи: новообраного диктатора й сміттям обсипають з голови до ніг, і болотом обличчя йому мажуть, і б'ють то у вухо, то в потилицю, щоб він пам'ятав, що народ дав йому владу і що народ може і взяти її назад у недостойного. Але коли весь образливий процес обрання закінчено, кошовий ставав у повному розумінні диктатором,— козаки тремтіли перед ним. Він вів їх, куди хотів; йому підкорялися беззаперечно, але зате всяка невдача падала лише на його голову,— він за все відповідав. Через це рідко коли кошовий помирав своєю смертю.
Сагайдачний дуже добре знав цю страшну відповідальність влади, так само як і незмінність народної волі, і з відвагою та мужністю підняв голову.
— Нехай буде так, вельможна громадо, я приймаю військові клейноди: на те воля божа,—сказав він і вклонився йа всі чотири боки.
Знову хмара шапок злетіла в повітря. Знявся шалений гук:
— На могилу нового батька! На могилу кошового!
— На козацький престол нового кошового! Нехай високо сидить над нами!
— Вози давайте! Землю на могилу копайте! Московські посли, чуючи ці вигуки, ніяк не могли
зрозуміти їх значення і здивовано перезиралися: навіщо могила? Кому копати могилу? Хіба що старому кошовому? Так його нема вже — утопили в Дніпрі, як щеня...
Звідки й взялися вози, які притягли самі козаки,—* от так диво! Вози опинилися в середині козацького кола. Козаки, поставивши їх по два в ряд, перекинули догори колесами.
— Нехай так догори ногами орду ставить!
— І турків!
— І ляхів догори пузом!
І козаки, повиймавши з піхов шаблі, почали копати ними землю, де хто стояв. Землю набирали в шапки, в приполи, несли до возів і кидали її на воза, ніби засипаючи покійника в ямі. Ця думка снувалась і в голові Сагайдачного, котрий з Мазепою і курінними отаманами стояв осторонь і задумливо дивився, як козаки засипали вози землею. Йому пригадалася кобзарська дума, що в ній жалісно співається, як козаки свого брата козака, вбитого татарами, постріляного-порубаного, в степу ховали, закривши йому очі голубою китайкою, як вони гострими шаблями суходіл копали і цю землю шапками та приполами носили і свого бідного товариша засипали...
Тяжко стало йому на серці. Перед його очима ніби враз промайнула картина його бурхливого козацького життя, яке усіма своїми кривавими сценами не могло витіснити з його душі далеких світлих спогадів дитинства — білу батьківську хату в Самборі, лагідні, ласкаві материні очі ,високі, сірі з темною зеленню гори, біленьку церковку, де він своїм юним свіжим голосом підспівував Дячкам на криласі, а потім уже молодим ри-балтою і читав апостола... Згадав він чомусь і польського коронного гетьмана, гордого воєводу Жолкевсько-го, тоді ще молодого панича, але і на той час вже гордого, пихатого... Згадались і незабутні хвилини короткочасного щастя... А тепер він он у якій славі! Яку високу могилу для нього насипають! Та смерть уже за плечима.
А насжі виростав вище й вище... Он уже козаки, сміючись, теревенячи, штовхаючись, насилу вилазять на нього, носячи землю шапками й приполами і насипаючи високу могилу...
— Вище, вище насипайте, хлопці!—гомоніли козаки.— Нехай буде така висока могила, щоб з вітром говорила.
— Сипте, сипте, панове, козацьку славу!
— Нехай росте козацька слава!
1 Дячком (польськ.).
І Сагайдачному думалося, що це росте слава — його власна слава... Але як вона завжди пізно виростає! Здебільшого на могилі. Так і його, Сагайдачного, слава тільки тепер виростає із землі, коли вже він сам дивиться у землю... Ляже в землю — то вона ще виросте, по всьому світі луною піде...
Та ось могила готова — висока могила! Вища за всі могили, насипані попереднім гетьманом і кошовим... Козаки втоптують її ногами, витрушують останній порох з шапок і приполів, надівають шапки і сходять на майдан, стаючи знову в коло.
Писар звертається до новообраного і до курінних отаманів.
— Час, панове, новому кошовому на престолі сісти,— каже він, кланяючись старшині.
— Ідіть, батьку, закон брати,— звертається старшина до Сагайдачного.
Сагайдачний сходить на могилу й сідає на самому вершечку її. Високо сидить він! Далеко звідти видно нового кошового!
— Здоров був, новий батьку!—почулися голоси з натовпу.— Дай тобі, боже, лебединого віку та журавлиного крику!
— Щоб тебе так було видно, як тепер, коли з ворогами битимемося!
Тим часом кухарі попідмітали долівку в куренях, повимітали сміття на майдан і склали його у величезний, плетений з лози кіш. Потім підняли коша на плечі і винесли на могилу, на те місце, де сидів Сагайдачний. Новообразний кошовий сидів, як ідол, задумливо споглядаючи, як Дніпро котить свої сині води до далекого моря.
Кухарі підняли кіш над головою нового кошового. Сагайдачний закрив очі...
— На щастя, на здоров'я, на нового батька!—гукнули кухарі й висипали усе сміття з коша на голову свого нового диктатора.— Дай тобі, боже, журавлиного крику та лебединого віку!
— На щастя, на здоров'я, на нового батька!—громом повторили козаки.
Тоді писар зійшов на могилу і вклонився обсипаному сміттям кошовому,
— Як тепер тебе, пане отамане, обсипали сміттям, так у всякій невдачі й удачі обсиплять тебе козаки, ніби бджоли матку!— сказав Мазепа урочисто.
Тоді на могилу гуртами полізли козаки й почали робити з новим батьком, що кому заманеться. Один мазав йому обличчя болотом, другий смикав за чуба...
— Щоб не гордував нашим братом козаком!—пояснював один.
— Щоб був добрий до голоти!— казав інший.
— Щоб отак бив татарву та ляхів, як я тебе б'ю!— заявляв третій і гатив по потилиці свого батька.
Нарешті Сагайдачний підвівся і, весь у поросі та болоті, напучуваний доброзичливими вигуками своїх діток, попрямував до свого приміщення.
За кілька хвилин він вийшов звідти переодягнений у чисте, вимитий і з булавою в руках.