Магнатам добре жити на Україні: квітнуть їхні маєтки, поповнюються засіки добром і скарбами; до тисяч душ селян додаються нові тисячі; у їхніх степах пасуться табуни коней, отари овець, — і поет наступних поколінь говорить про них:
Богат и славен Кочубей,
Его луга необозримы,
Там табуны его коней
Пасутся вольны, не хранимы.
Кругом Полтавы хутора
Окружены его садами,
И много у него добра,
Мехов, атласа, серебра
И на виду, и под замками…
Зате недобре жити бідному народу на Україні.
Таскаючись від хреста до хреста весь свій вік, він нічого не здобуває, поки остаточно не заспокоїться під могильним хрестом. Та більш пристрасні натури не миряться з таким страдницьким життям, і, не стерпівши гноблення, йдуть світ за очі, хто у Запорожжя, хто у гайдамаччину.
Вдивляючись ближче у стан тодішньої Малоросії, мимоволі дивуєшся, як тільки могла існувати держава з таким обурливим ладом. Читаєш і не віриш, що все було лише сто років тому, — а між тим справді було і, на жаль, довго залишалося.
"Сії суть такмо генерально вказані непорядки у малоросійському народі (говорить чесний сучасник); та якби знадобилося сіє ясніше показати, то слід лише зазирнути у ведення їх судових справ, у виконання государевих повелінь і у внутрішню їхню власну економію тоді ще багато побачити можна". На нашу думку, і цього вже доволі! Вкажемо хіба ще на одне явище того часу, на ставлення панів до панів (їхнє ставлення до селян і козаків ми вже бачили). У цьому ставленні помічається той самий обурливий становий деспотизм, що проявився в Малоросії у ще більш грубому вигляді, ніж деспотизм станів у Венеціанській республіці перед її падінням.
Г. Куліш у передмові до видання записки Теплова, наводить один з багатьох сумних прикладів того, що принцип тиску сильним на слабого був себто наріжним каменем, на якому тримався огидний механізм Малоросії як держави. Пан Коржевський, будучи на бенкеті у "поважному домі" пана Горленка, насмілився нагадати господині про старий борг. Обурений цим, пан Горленко подав на пана Коржевського скаргу у полковий суд, і суд примусив того зректися своїх вимог і признатися, що він у домі Горленка "яко пес своєю губою брехав". Але в цьому ще не вся обурливість факту. Огидно те, як ця ревонація була вимучена у Коржевського. Папери свідчать, що пан Коржевський "за опорочення такої поважної особи був покараний публічно на ринку".
У такому безвідрадному стані перебували справи в Малоросії перед гайдамаччиною.
На жаль і сором наш історична безпристрасність зобов'язує нас сказати, що у такому темному світі вимальовується, власне, та половина Малоросії, що не належала Польщі. У такому разі, ніяким чином в історика немає можливості з почуття удаваного патріотизму всю вину за криваві смути гайдамаччини і розорення народу звалити на поляків, як це намагалися зробити деякі письменники, які йшли за давньою, рутинною загальноприйнятою думкою, що у всьому винна Польща. Так, вона винна багато в чому, але не в цьому. Вона винна у політичній деморалізації країни, тим, що дала Малоросії такі форми правління, які згубили її саму, і Малоросію; вона винна тим, що, як казав колись знаменитий південно-російський патріот Мелешко, з їхньої милості "українська кість обросла польським м’ясом і смерділа польським духом". Вона винна в тому, що розбестила вищий стан Малоросії, дала йому свою політичну недалекоглядність, свою громадянську нетактовність, свої жорстокі закони відносно нижчого стану і свій деспотизм, здрібнений до того, що пан пана міг сікти "на коберцу". Вона винна, одним словом, тим, що від тривалої політичної єдності з Польщею Малоросія зробилася нездатною до самостійного політичного існування. Але в тому, що ми сказали взагалі про стан Малоросії перед гайдамаччиною, Польща не винна, тобто побічно, за законами рефлекса та історичної спадкоємності. Тут в усьому винні коноводи України XVIII століття, її власні діти, що народилися в ній від батьків-визволителів України та страждальців за її свободу, випоєні її молоком та розвивалися під впливом рідної природи матінки-України. Польща вже тоді була відкинута за Дніпро, а на цьому боці орудували українські пани та чиновники, які вряди-годи наїжджали з Санкт-Петербурга. Навпаки, у польській задніпровській частині Малоросії було порівняно краще.
Як на факт, особливо разючий, слід вказати, що саме там, де лютувала гайдамаччина, на правому узбережжі Дніпра, що відійшло до Польщі, польські пани — це може здатися неймовірним при загальноприйнятій думці про жорстокість польських поміщиків до південно-російських селян, які знаходилися в їхніх володіннях, — так от польські пани були милостивіші до своїх південно-російських селян, ніж малоросійські до своїх, які були хіба що не їхніми рідними братами, і що південно-російському селянину було легше жити у XVIII столітті під польським володінням, ніж під своїм українським і російським. В основі гайдамаччини, як і в основі пугачівщини, був протест слабого проти надмірних домагань сильного. У пугачівщину йшли або селяни проти поміщиків і влади або козаки проти урядової регламентації проти утиску їх давніх вольностей. Здається — та воно так і було, — що у гайдамаччину селяни, особливо голота, а також козаки мали б йти проти своїх притискувачів, проти панів і старшин. Оскільки в гайдамаччині, за всіма відомими свідченнями, діяли здебільшого мешканці не правого, польського, а лівого, російського узбережжя Дніпра і становили собою ядро стовпищ гайдамаччини, та й почали її взагалі лівобережці, тобто російські піддані, а польські приєдналися вже пізніше, то слід було б чекати, що грім гряне над головами тих, хто був причиною і бідності, і страждань цієї голоти, хто змусив її кинути рідні хутори і рідні дзвінниці та йти у степ з різнею та пожежами — саме над головами панів і старшин російського лівобережжя. А між тим буря знялася за Дніпром, на польському узбережжі, де, як ми вже говорили, було порівняно легше жити на той час південно-російському селянину.
Про те, що південно-російським селянам, які відійшли до Польщі, було легше під владою польських панів, ніж тим, які залишились під владою українських поміщиків з приєднанням Малоросії до Росії, на це є документальні свідоцтва. Що південно-російським селянам було погано, просто нестерпно жити, навіть при протектораті Росії, під владою своїх малоросійських старшин-гетьманів, сотників і поміщиків з тих же малоросіян, ми вже це бачили; але що цим селянам було порівняно легше жити під владою польських панів, ми зараз побачимо.
Після спустошливих війн Хмельницького, центр Малоросії обезлюдів. Це — правобережжя Дніпра, нинішні повіти черкаський, чигиринський і каневський, або взагалі західна Україна. Що залишилося на правому березі після тих війн, — все перейшло на лівий, російський берег. Столиця того краю — Чигирин — була зруйнована. З вцілілих, колись багатих поселень були перевезені на російський берег навіть дерев’яні церкви, які розбирали і складали на вози. Найпрекрасніша і найбагатша частина Малоросії тепер являла собою пустелю, якою лише вовки-сіроманці нишпорили та орли-чорнокрильці клекотом звірів на кістки скликали. Цю пустелю бачив південно-російський літописець Самуїл Величко у 1705 році проїздом на Волині і, подібно Ієремії пророку, оплакував безлюддя славної України. "Поглянувши знову, пише він, бачив просторі україно-малоросійські степи і розлеглі долини, ліси і великі сади, і красні діброви, ріки, стави, озера запустілі, зарослі мохом, очеретом, непотрібною дядиною. До того ж бачив у різних місцях багато кісток людських, сухих і голих просто неба і сказав собі подумки "хто суть сіє"? Тих усіх, про що кажу, пустих і мертвих надивившись, відболівши серцем і душею, як красна і сповнена всіляких благ земля і вітчизна наша україно-малоросійська у Пустелю стала, забуту Богом, і славні предки наші, які тут жили, у безвісті пропали".
Цю пустелю невдовзі оживили поляки і південноросійські переселенці. Почалося заселення Уманщини та Смілянщини — головного театру дій майбутньої гайдамаччини. Колонізаторами цієї розореної країни стали польські магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Сангушки та інші, хто був тут володарем маєтків до розорення країни. Вони сповістили усій Малоросії, як польській, так і переважно російській, що викликають поселенців на свої вільні, багаті землі, з обіцянкою новоселам пільг від усіх податей та господарських робіт. Це називалося викликати "на волю". Як і поміщики східної України, польські поміщики виставляли на своїх землях хрести з кілочками, що показували, на скільки років дається пільга, і з повішеним на хресті снопом хліба, цепом і серпом.
І ось потяглись українці на вільні землі з усіх місць, де їм було важко жити і де праця не забезпечувала безбідного існування. Хто повертався на батьківщину предків, які покинули правобережжя Дніпра в епоху так званої "Руїни", і селився на "слободі". Хто просто йшов туди шукати щастя, якого він не бачив на російському боці Малоросії. Кого спокушали обіцяні польськими панами довголітні пільги. Йшов на нові вільні землі заповзятливий мужик, тяглася й голота, бігли і нещасні, або, у чомусь маючи провину на батьківщині, хотіли сховати у Польщі свою буйну голівоньку, або просто ті, кого притісняли сусіди, ображали поміщики, словом усі, хто шукають нових місць, нових умов життя і нового кращого добра, як кажуть, добра добувши, кращого не шукають.
На нових місцях приймали і не зовсім чистих людей, як це було і при заселенні Поволжя, особливо іргизьких пустель розкольниками і всіляким набродом, який і складав згодом ядро пугачівщини. У цьому-то почасти й є зовнішня схожість пугачівщини і гайдамаччини, тож у першій, є підстави думати, згодом брали участь деякі з таких особистостей, які брали участь у гайдамаччині, але те, що у понизовій вольниці брали участь чада гайдамаччини, — це вже безсумнівно. "Східці" брали дійову участь у пугачівщині та понизовій вольниці; "східці" ж не останню роль відігравали і в гайдамаччині. Одним словом, і в тому, і в другому народному спалаху позначилося вільне, дике блукання народних елементів, які більш могутньою силою — урядовою регламентацією і тиском поміщицької влади — заковувалися у тісні і не зовсім зручні державні форми.