Хіба за це не варто?
Дедалі більше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче : безмежжя хлібів, а над ними — безліч білих крил у польоті... Мигтять, віражують, на льоту хапають, здзьобують кузьку з колосків. А грузовик їм, мабуть, здається суденцем, так і шугають над ним крилато-білі чорноголові красуні...
— Знаєте, як вони звуться? — вихоплюється Марійка Ситник, жвава, кирпатенька.— Середземноморські!
— Невже вони аж звідти? — Тоня чи не вперше за дорогу обертається до Віталика.
Хлопець відповів глухо:
— Вони і в нас на Смаленому гніздяться. При згадці про Смалений весь гурт хлопців і дівчат з сміхом звертає погляди на Кузьму, свого атлетичного складу однокласника:
— Ось кому Смалений впомку!
— Ось хто до нових віників його пам'ятатиме!.. Острів Смалений, найближчий із цілого архіпелагу островів, що належить державному заповіднику, вони відвідали ще пуцьверінками-п'ятикласниками під час однієї з екскурсій, що їх любить організовувати незмінний їхній біолог Василь Карпович, який і зараз їде з ними, тільки сидить не в кузові, а поруч з водієм, у кабіні. А тоді він пішки, походом повів їх на Смалений, який зветься так тому, що колись там баклани жили, влаштовували свої пташині ярмарки, і коли сідали, то стільки їх було, що острів ставав від них справді як смалений. Під час їхньої екскурсії бакланів на Смаленому вже не було, зате чайок та крячків не злічити, вони там гніздилися величезними колоніями. Коли баркас з юними екскурсантами причалив до острова і вони висипали в його зарості, то ціла хмара — біла! криклива! — знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що не переставало літати й кричати весь час, доки дітвора перебувала на острові. Крім чайок, були там качки-крохалі, і качка сіра, і велика, така славна пеганка, і морські голуби... Ідеш, а на землі ніде ногою ступити: гнізда, яйця, голенькі пташата плутаються в траві, одні вже вбираються в пух, а ті лише вилуплюються, пробиваються дзьобиками з шкаралупки до цього світу, щоб знятись і полетіти над ним, подивитись, який він є.
Екскурсія їхня тоді розбрелася по острову, а там лобода татарська вища тебе. Віталій, найменший в класі, почував себе в ній, як у лісі, продирався крізь щавель кінський, крізь бур'яни всякі — в небі сердита, криклива хмара птахів, а під ногами шурх! та шурх! — гадюки. Оцей Кузьма, що зараз сидить та регоче, як дорослий дядько, тоді був ненароком наступив на гадюку, і вона вжалила його в ногу — ох, як він галасував! Василь Карпович, прилігши, сам висмоктував з нього отруту, а за вчителем і Тоня припала — висмоктувала та спльовувала вбік, і всіх вразило, що вона не боїться, і в школі про це потім в стінгазеті писали, а вона тільки знизувала плечем:
— Пхи! Що тут такого? В мене батько чабан, він мене навчив.
І хоч Кузьма після того таки перехворів, температуру йому нагнало, і нога була як колода, але, бач, вижив, і тепер видно, що той укус на здоров'я пішов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя.
— "Красную Москву", Кузьмо, хоч би Тоні подарував,— жартує Марійка Ситник.— За невідкладну допомогу в будяках...
— Від нього діждешся,— нахмурюється вдавано Тоня, хоч очі налиті сміхом.— Боїться навіть у кіно повести.
— Ай поведу!
— Та ще чи піду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема!
— Іч, оса! Недаром кажуть, що в кожній жінці три краплі гадючої крові є...
— А скільки в тобі зосталось? Ох, як ти тоді репетував. Аж ніздрі зеленіли! Аж пуп вилазив!
На повороті їх силою інерції звалює в купу, падають одне на одного, вищать, лящать, а Віталієві хочеться, щоб ще більше було таких віражів, щоб дорога їхня не кінчалася, щоб Тоня частіше отак падала на нього гарячим тугим своїм тілом.
Та ось машина зупиняється серед хлібів, і всі учасники експедиції висипають з кузова, летять на землю порізані гумові скати, і Василь Карпович, сивовусий, бадьорий, гукає весело:
— Ану, розбирайте їх, оці ваші колеса фортуни!
І Віталик хапає саме те, на якому вони сиділи разом з Тонею, хапає і хомуток надіває на шию через плече. Колесо приємно пахне гарячою гумою та пилом тих невідомих доріг, по яких воно прокотилось, а пшениці, що стоять від обрію до обрію, теж пахнуть, аж п'янять, і створюють якийсь урочистий настрій. Колосся зблизька величезне, воно саме наливається, а по колосках блищать всюди темно-коричневі ґудзики занімілих кузьок, що їх чайки, в'ючись, схоплюють просто з колоса.
Василь Карпович розпоряджається, що робити, кому куди йти, а Віталія й Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, він посилає разом:
— Несіть і несіть он туди межівником, там поставите...
Тоня, підхопивши бідон із водою, подалася попереду, а Віталій із своїм скатом за нею, він так і несе його, перекинувши через плече, мов рятівне коло, але й коло це не рятує хлопця від того хвилювання, що збурило його, як тільки вони віддалилися від шляху і залишились удвох. Доки сидів з Тонею в кузові, почував себе так, ніби на одній парті з нею сидить, а зараз і слова не знаходить, власна ніяковість сковує його, і гаряча кров раз у раз бурхає в обличчя.
Тоні ж як ніде нічого, подалася й подалася попереду, все далі між хліба, тільки шумлять в цупких пиріях ворсисті її шаровари, а зверху на них розвівається легеньке ситцеве платтячко. Тоня крутить головою — роззирається, русяве волосся блищить на сонці, воно зібране в жмуток, піднялося кінським хвостом, що, непокірно вигнувшись на потилиці, робить Тоню зараз чимось схожою на римського воїна. Було їй уже за той модний передчасний хвіст, критикували на шкільних комсомольських зборах, але до неї якось і критика не липне, вона й після того весела, безжурна, здається, тільки й жде атестата зрілості, щоб уже ні від кого не залежати і вільно крутити собі зачіски, які захоче.
А межівникові їхньому й краю нема, кудись він побіг аж за виднокрай, і тільки колосся хилиться звідти і звідси, та польова вика синіє, березка плутається під ногами, та червоне, росяно палає горошок...
Нарешті вона зупиняється. Ставить бідон і озирається навкруги. Висока могила-курган здіймається неподалік серед розриву хлібів, оборана, неторкана, в сивих полинах. Ніде нікого, тільки грузовик та цистерна визирають над пшеницями хтозна й де та віддалені голоси долинають — десь наче аж за обрієм перегукуються хлопці.
Небо чисте, тільки на виднокрузі ледь помітно проступають перламутрово-білі хмарки-оболоки. Недовге їхнє життя: як непомітно з'явились, так непомітно й зникнуть, розтануть до полудня. А зараз ще біліють, мов вітрила далеких фрегатів, обступають по видноколу цих двох, що на межівнику, чарують зір своїм вітрильним повногруддям.
— Ну, клади ж,— першою схаменулася Тоня.— Скидай того хомута.
Це вона про його колесо, з яким він так і стовбичить перед нею, ніби забув, для чого його сюди волік.
Віталій стоїть похнюплений. Йому стає жарко, якось аж млосно під її поглядом, наче це перед ним не Тоня, а якась незнайома дівчина, що розглядає його майже критично. Мовби її очима він глянув цієї миті на себе і побачив постать свою незавидну і як вуха горять, а це дурацьке колесо, він почуває, робить його ще меншим, йому здається, що Тоня блискає з-під чорних брів на нього аж наче з погордою, її, зіркооку, мовби дивує, що це за хлоп'я перед нею залізло у колесо і стоїть ні в сих ні в тих. Там, де мусив би стояти красень, полігонний лейтенант який-небудь, нахнюплено стоїть він, майже пацан, з віхтиком солом'яної чуприни на голові, з очима буденно-сірими, дрібненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих, ніби в солонцях...
— Отут кладімо! — виводячи хлопця з заціпенілості, вказує Тоня місце на межівнику.
Віталій, однак, помічає, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка, строгіша, не посміхається до Віталія так безтурботно, як, бувало, в школі, під час перерви.
— Та жвавіш повертайсь! Не снідав, чи що?
Віталій, почуваючи себе недорікуватим і безсловесним, мовчки скидає з себе свою завулканізовану гуму, слухняно кладе колесо в пирій, де вказала Тоня, потім, нахилившись, ще навіщось поправляє його, ніби це має якесь значення для чайок. Тоня діловито наливає з бідона води, зоставляє трохи, щоб і собі напитись, і одразу ж припадає до бідона й п'є нахильці, і, поки вона п'є, Віталій невідривне дивиться на неї, на її витягнуту до бідона тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, і вона, втративши свою ту сторожкість, щиро, дзвінко засміялась від холодного водяного лоскоту.
— Хочеш? — глянула вона й на Віталія, коли напилась.
І, передаючи йому бідон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець від того доторку весь спаленів і враз пройнявся якоюсь досі не знаною ніжністю до всього.
Пити йому, власне, не хотілося, але він теж став дудлити цю теплу вже воду, набрану сьогодні на Центральній з артезіана, а як напився, решту води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирію їхнє колесо фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, віднині в спеку з нього питимуть чайки. Обоє стояли над колесом притихлі, ждали, поки вода заспокоїлась, і поволі стало проступати з неї глибоке-глибоке небо і їхні напівзатемнені, напівосвітлені сонцем нахилені над колесом обличчя. Чайка пролетіла в небі, і її теж було видно у воді.
— Тільки чи найдуть вони цей наш водопій, Віталику, га?
Він прогув якимось ніби не своїм, згубленим голосом:
— Найдуть...
Після цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них під ногами небо, і вже й самі не впізнавали себе в ньому, були вони і вже ніби й не вони.
— Крейсер!
— Крейсер зайшов у затоку!
Це хтось гукає з Кургана, там уже, на самій вершині, зібрався гурт хлопців і дівчат; вони дивляться кудись у бік моря, а до них інші збігаються звідусіль, навіть Василь Карпович у своїм білім картузі подерся по крутосхилу кургану до гурту.
— Гайда! — гукнула Тоня й першою шугнула в хліба.
Незабаром обоє вони уже були там, серед однокласників.
Коли збігти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звідси видно далеко, видно, як степ маревіе на південь, а край нього на обрії ракетним сліпучим металом блищить смужка моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише коли-не-коли, найчастіше літніми ранками, буває, там з'явиться біле крило рибальського парусника, який потім довго-довго, цілу вічність, пропливає по лінії небосхилу...
А тепер, замість крила парусника, Тоня й Віталій бачать вдалині, просто посеред затоки, темну непорушну гору якусь.
Крейсер? Звідки він взяйся? Навіть не схожий був на корабель, дикою темною скелею стояв серед сліпучості, нездвижно вкарбований в просторінь моря і неба.