Йому, слабкому, та плавба давалась нелегко.
— Подався до своїх... до хазяїна...— гіркота прозвучала в тих словах.— Здогадався, що ми відпливаємо й хочемо забрати з собою.
Товариш зітхнув. І за якусь мить спитав:
— Слухай, ти його бачиш? Бо я не бачу. Зник.
Я також не бачив. Можливо, нам заважав хоровод сонячних жмурів, що танцював на гребінцях хвиль? А може, стомившись, він знову пірнув під воду й ось-ось випливе?
— Не бачу! — розпач дзвенів у лункому голосі товариша. Всією своєю постаттю він тягнувся туди, на середину річки, де щойно виднілась голова собаки.
Мружачись, ми вглядались у дніпровський плин — і марно. Морозець дернув мене по спині, морозець непевного остраху.
— Гайда в човен!
Він гарячково завів мотор, і човен, якого я підштовхнув руками і вже скочив на плаву, застояним жеребцем узяв із місця в кар'єр. Очі в товариша, який кермував човном, були гострі, як ножі, й сіріші, ніж будь-коли. Інтуїтивне чуття непоправного війнуло холодом у мою свідомість. Простір води розмотувався перед нами, як сувій, і ми летіли по цьому сувої все далі й далі — в надії, в сподіванні.
Товариш збавив оберти мотора, сказав хрипко:
— Годі... Так далеко він не міг запливти.
То нарощуючи швидкість, то зменшуючи, наш човен став прасувати поверхню Дніпра в різних напрямках. Вода текла голубувато-зеленою густою плоттю, зрідка траплялись галузина, вирваний жмуток жабуриння, а то порожня пляшка, перевернута денцем догори.
— Потонув,— нарешті висловив товариш думку, що сиділа в нашій свідомості.
Та ще якийсь час ми ницяли по воді в марних пошуках.
— Ось тобі й гончий пес... Ось тобі й полювання з гончим псом.
Товариш бубонів наче знетямлений і уникав зустрічатися зі мною поглядом. Пропливли трохи за течією — може, його встигло знести? Повернулись назад до острівця — може, якимось чудом врятувався?.. Острівець самотинно темнів плямкою залитого багаття та ще білозубо всміхався смугою берегового піску.
— Не віриться,— бубонів товариш.— От не віриться — і край.
І справді, хіба можна було повірити в справжність того, що сталось?
Дніпро — вічний, могутній, мовчазний — знав таємницю, але хіба коли він виповідає свої таємниці? І зараз мовчав напруженою течією, мерехтінням зайчиків, заростями очеретів по берегах. Скільки він знає, цей сивий і завжди молодий дідо-всевідо, скільки тримає загадок, приховує драм, не зізнається про нещастя — і, може, в цьому й криється велика мудрість великої ріки?!
А часом не переплив на той берег, до лісу?
Цей здогад пробринів у моїй свідомості чи й справді був висловлений моїм товаришем? Не знаю, а тільки наступної миті човен, ведений дужими руками, з надсадним ревінням долав річковий простір, який на скаженій швидкості здавався твердим, горбкуватим, і човен наче по груддю стрибав, наче по каміняччю підскакував. Мабуть, так мчить в атаку торпедний катер. Товариш міцно стиснув губи, і на його вилицях чи піт виступив, чи тремтіли краплини води.
Берег наближався, ліс виростав, намети в затінку дерев збільшувались. Мало не врізавшись човном у пісок, товариш різко загальмував, розвернувся — і тепер ми пливли вздовж пляжу, на якому хлопці з дівчатами грали в м'яча. Точніше, було два натовпи, що підкидали два м'ячі. Крик, вереск, сміх, глухі удари долонь, розпашілі обличчя, пітні, блискучі торси, тугі стегна, гострі груди, жилаві шиї, барвисті плавальні костюми. М'ячі злітали догори, опускались, летіли вбік, зринали свічками, падали сухим листом. На нас ніхто не звернув ніякісінької уваги, бо, звісно, хіба мало човнів тут пропливає за день...
Розглядались між дерев, між наметів — собаки ніде не було видно.
Ми вже поминали табір, коли одна з дівчат (чи не ота, що нині припливла на острівець?) безвільно опустила руки, вийшла з гри й довго дивилась нам услід...
Бігли сувої голубувато-зеленої води під нашим човном. Дніпро, вечоріючи, тепер прибрав інших барв, інших відтінків, що стали насиченішими, глибшими, пристраснішими, проте не втратив своєї ясної і світлої життєрадісної снаги... Ген-ген іще білів наш острівець-вітрильник, та чим довше віддалялись від нього, тим нижче він западав у води дніпровські, танучи на обрії, аж поки зовсім розтанув, зник у вохристому надвечірньому серпанку.
Отже, повертались додому. Сидячи поруч із товаришем, я краєм ока подеколи ловив його твердо окреслений профіль, бачив на зверненій до мене щоці чи то слід від сльози, чи то краплю дніпровської води, кинуту зустрічним вітерцем. Дніпро смеркав, ми їхали в глибину його смеркання, в безмежні надра прозорої печалі, в чарівну пустку літнього світу, який, здається, збіднів на звучання якоїсь дивовижної струни, на якусь неповторну мелодію...