Не змінюючи свого виразу, Гаврило повільно, ніби запрошуючи цим бути ще обережнішими, поманив до себе пальцем інших.
"Що там таке?" вирувало в думці в Юри.
Напружуючи всю свою увагу, щоб не шелестіти по траві, Юра підійшов до Гаврила і завмер на місці. Трохи вище по течії, в шістдесяти кроках від нього, на мілкому перекаті стояв, звівшись на задні ноги, великий ч-орний ведмідь.
Юра, як зачарований, дивився на страшного звіра, потім перевів погляд на Гаврила. Але той, хоч тримав рушницю напоготові, стріляти не збирався.
Раптом ведмідь нахилився і придавив щось у воді лапою.
"Кета", подумав Юра, коли ведмідь витяг з води велику рибину.
Звір куснув кету за голову і, з усієї сили змахнувши передніми лапами, жбурнув її позад себе на берег. Гаврило усміхнувся і, дивлячися на Юру, підняв палець:
— Тихо!
Ведмідь став на всі чотири і кілька раз тріпнув у по— вітрі то одною, то другою лапою, йому померзли ноги в крижаній воді.
"Фіззарядка!" промайнуло у Юри в думці.
Ведмідь раптом підняв передню лапу і застиг у чеканні.
Рраз! — пролунав гучний сплеск по воді, і нова рибина опинилася в пазурах дивного рибалки. Ведмідь, не оглядаючись, знову шпурнув кету на берег.
Мача, притулившись до Юри, не спускав з ведмедя очей, щоразу стискуючи Юрину руку, коли звір робив якийсь рух.
Волохатий мисливець знову нахилився над водою і, готуючись спіймати рибину, потихеньку вище й вище заносив праву лапу. Напружившись, він з силою ляснув по воді, але рибина зробила неймовірний стрибок, на метр підскочила в повітря і вмить сховалася в хвилях перед самим носом мисливця. Ведмідь заревів і, схопивши з води каменюку, жбурнув її вслід рибині.
"Сердитий який!" усміхнувся Юра і ненароком глянув на Гаврила. Приклавши рушницю до плеча, ороч уважно цілився, але зовсім не туди, де стояв ведмідь.
"Куди ж би цілитеся!" трохи не скрикнув Юра і побачив, що з лісових хащів вийшов на берег другий ведмідь, ще більший від першого.
Бах-бах! —■ прогримів постріл і, повторений луною, покотився по долині. Ба-бах, ба-бах, ба-бах.
Ведмідь, що ловив рибу, несамовито заревів і, крутнувшись на місці всім корпусом, плигнув на берег, і зник у лісі. А другий гріб лапами землю, розкидаючи навколо себе дрібне каміння і вириваючи шматки грунту з травою і цілими кущами.
Знову бахнув постріл, і ведмідь враз затих. Юра кинувся вперед, але Гаврило схопив його за плече:
— Еді!
Мисливці кілька хвилин стояли з готовими до пострілу рушницями, спостерігаючи за чорною тушею, що нерухомо лежала коло води, і прислухаючися до голосного тупоту і хрускоту гілля в лісі.
Коли, нарешті, все стихло, Ілля витяг великий мисливський ніж, вирізав довгу тонку жердину, старанно обстругав гілочки і передав Гаврилу. Той, тримаючи рушницю в одній руці, а жердину в другій, повільно пішов до перекату. Ілля зі зброєю напоготові, йшов за ним, а позаду нього, хвилюючися від нетерплячки, йшли хлопці.
Ведмідь лежав на другому боці річки. Мисливці, ловко перестрибуючи з каменя на камінь, наближалися до другого берега. Захоплений бажанням швидше дістатися до ведмедя, Юра раз по раз шугав у холодну воду, сковзаючись на відшліфованому хвилями камінні.
"Добре, що хоч лаяти буде нікому", усміхнувся він сам до себе, відчуваючи, як крижана вода наливається через халяви.
Не доходячи кроків за шість до ведмедя, Гаврило зупинився. Ілля направив гвинтівку в голову ведмедя і застиг на місці. Юра дивився, як Гаврило обережно штрикнув звіра жердиною. Той лежав без руху. Гаврило штрикнув його ще й ще. Потім почекав кілька хвилин, тикнув останній раз і вийшов на берег. Він передав гвинтівку Юрі, поставив Іллю на варті обабіч себе і, витягши ніж, почав знімати шкуру.
— Екженє1 — радів* Мача.
— Екженє! — погоджувався Ілля.
Знімаючи шкуру на голові, Гаврило перерізав вухо і тихо промовив по-орочському:
— Кш! кш! Це не вухо тобі ріжуть. Це кедрівник шелестить на вітрі.
З тими самими словами він перерізав друге вухо і встромив ніж у горлянку, щоб спустити кров.
— Кахи, кахи! Це не горлянку тобі ріжуть. Це ти кашляєш, застудившись у холодній воді.
Ілля і Мача з острахом на суворих обличчях слухали Гаврилові заговори, повторюючи їх за ним. На думку орочів, ведмідь має надприродні властивості, і, колене додержуватися дідівських заповітів, звір обов'язково загризе мисливця.
Скінчивши білувати, Гаврило витер руки, дістав із шапки голку з червоною ниткою і зашив на шкурі дірки від очей.
— Батьку! Батьку! — сказав Гаврило, звертаючись до шкури, — це не я тебе вбив. Не сердься на мене. Тебе убив японець.
Сонце зайшло, в повітрі стало холодніше, берег облямувався тонкими крижаними пластинками. Юра, захоплений незвичним видовищем, незчувся, як у нього задубіли ноги. Він підстрибував, тупотів ногами і з острахом поглядав на блискуче слизьке каміння перекату.
Ілля, що зібрався йти по оленів, щоб перевезти здобич, глянув на Юру і щось сказав Гаврилові. Той усміхнувся, —схопив хлопчика на руки і посадив його на плечі Іллі.
За півгодини Юра сидів у юрті і, скинувши чоботи,
1 Екженє — великий.
грівся біля багаття. Мачина мати сушила його онучки і ласкаво погрожувала хлопцеві пальцем.
— Мама, — сказала вона і ще раз посварилася пальцем.
— Мама, — засміявся Юра і подумав: "Мами скрізь хороші".
Пізно вночі привезли м'ясо і шкуру, але в юрті ще довго не лягали спати — варили ведмежатину, пили чай, слухали оповідання Гаврила про полювання на ведмедів. Юрі, правда, було гірше, ніж іншим, — йому доводилося звикати їсти м'ясо без хліба і слухати оповідання, які він не розумів. Зате у нього було багато нових, цікавих вражень, про які він раніш міг тільки мріяти.
Нарешті під одним і під другим боком юрти повісили шкіряні завіски. Гаврило вмився і втерся жмутком дерев'яних стружок, що їх перед тим наскоблила Віра з цурпалка топольника.
— Дерев'яний рушник! — вирішив Юра. Втершись, Гаврило підвівся і сказав:
— Здорово!
Він потиснув усім руки і сховався під пологом. Один за одним всі присутні, умившись і поздоровкавшись, зникали під однією або другою завіскою. Юра, хоч і не розумів, чому тут здоровкаються замість прощатися, але теж сказав "здорово" і ліг з Мачею в широкий мішок з оленячого хутра. Крізь примружені повіки він дивився на Мачину маму, яка, залишившись одна, приготувала трісочок і стружок на розпал і, подоливавши води в чайник і казан, теж умилась і зникла під одною з завісок. Стомлений денними враженнями, Юра намагався щось пригадати і не міг.
"А, — нарешті майнуло в думці, — чому не забрали рибу, яку наловив ведмідь?" і, пригадавши це, вмить заснув.
ЗУСТРІЧ НА ВИДРОВІЙ
Ранком, коли Юра прокинувся, все населення юрти вже пило чай. Всі речі — постелі, казан, оленячі хутра, харчі і інше — були запаковані, зав'язані і приготовлені, щоб нав'ючити на оленів.
"Раненько!" подумав Юра, побачивши в дірку для диму ще зовсім темне небо.
Коли почало світати, чоловіки пішли по оленів, л жінки розібрали юрту і зв'язали полотнища замші в зручні пакунки. Два собаки шукали їжі біля вогнища, а жінки розставляли вряд залаковані речі, щоб зручніше було вантажити.
— Дивись! — гукнув Юра і показав на ряд найвищих гір, які здіймалися на обрії. Вчора вони приваблювали око темносинім кольором, а сьогодні враз стали білі.
— Цукор, — сказала Мачина мати і засміялась. Юра вдивлявся в незаймано білі гори. Вони здавалися
ще суворішими і неприступнішими в своїм білім покривалі,, і згадка про батьків знову різнула хлопцеві серце.
"Що чекає мене в тих горах?" сумно подумав він.
Пригнали оленів. Через годину Юра їхав верхи на олені з такими гілчастими рогами, які можуть тільки снитися школяреві. Йому знову було весело, і засніжені шпилі суворих гір. що виблискували тепер на сонці, ніби манили його до себе, в глиб невідомої країни.
Півтора десятка оленів, зв'язані довгими віжками, нав'ючені господарським скарбом, один за одним посувалися понад річкою під доглядом жінок.
Хлопці скоро покинули валку, пустивши своїх оленів риссю. Вони їздили наввипередки, потім зупинялися, від'їжджали вбік від стежки, пропускали валку вперед і знову доганяли її. Все цікавило їх по дорозі.
— Водоспад! — крикнув Юра, і хлопці півгодини милувалися з невеликого водоспаду, який дзвенів, падаючи з розколини в скелі. Хлопці рвали кедрові горішки або, виїхавши на тундрове плато, збирали червоні брусниці.
Гори, такі однакові здалеку, тепер дивували своєю різноманітністю. Чорні, як обгорілі черепки, стрімкі і суворі, раптом поступалися перед невисокими схилами, вкритими густим зеленим кедрівником, а через сотню кроків у прозорій воді річки знову відбивалися розсічені тріщинами кам'яні плити. Сіре, жовте, зелене, чорне, рожеве і плямисте каміння, усяких розмірів і всякої форми, то підступало до самої води, залишаючи тільки вузеньку стежку, то виднілося ген-ген, виступаючи з гущавини кедрівника.
Раптом річка круто повернула вбік, хлопці виїхали за кам'яний виступ і побачили три юрти. Через півгодини вони вже пили тут чай.
Населення юрти з цікавістю оглядало руського хлопчика, а Мача не встигав відповідати на запитання. Одна з жінок сказала кілька слів чоловікові, який, очевидно, був господарем юрти, і вийшла геть. Незабаром вона повернулась, а за нею, стогнучи і крекчучи, вліз до юрти дідусь з сивим, аж жовтим волоссям.
Здорово! — сказав дід і сів до вогнища. Кілька хвилин він мовчав, гріючи руки і набиваючи люльку. Зробивши затяжку, він уважно подивився на Юру і спитав:
— Руський?
— Руський, — відповів Юра.
— Де ти тут узявся?
— Ви знаєте російську мову? — скрикнув Юра і підсунувся до дідуся.
Той усміхнувся:
— Трохи знаю.
Юра, поспішаючи, став розповідати йому, про свої пригоди, а дід час від часу перекладав іншим мешканцям, і ті то зітхали, то скрикували від здивування, то сумно похитували головами.
Раптом знадвору почувся шум. В юрті на мить замовкли, прислухаючись, а через хвилину Юра побачив знайомі обличчя. Приїхали Гаврило та Ілля.
— Дідусю, навчіть мене говорити по-орочському, — прохав старого Юра.
— Хе-хе-хе, — засміявся той, — давай хоч зараз почнемо. Кажи "джу".
— Джу, — повторив Юра.
— Джу — це юрта. Мача і собі промовив:
— Юрта.
Всі весело розсміялися:
— Школа та й тільки!
Дід сказав ще кілька слів, і Юра повторив їх по-орочському, а Мача по-російському.
Юра старався запам'ятати нові слова.
"Орочську мову я вчитиму вдень і вночі, — подумав він.