Гарба лежав на рівному, перед самими окопами, він був суворий і довгий, як солдатська дорога. Стрільці винесли його з токовища, підстелили сіна, щоб м’яко спочивалось шахтареві. В узголов’ї Гарби сидів командир, мовчки дивився на друга і думав печальну думу. Думав про те, що вранці вони поховають забійника революції, покладуть його в крем'янисту подільську землю; над прахом виросте могила, трохи схожа на донецький терикон. Пролунає залп, і скаже тоді командир: він жив красиво й загинув красиво. Не дав ворогам поглумитися над пролетарською честю. Ані кровинки, ані подряпинки не знайшлося на чистім тілі бійця. Просто вибухло серце гнівом, як остання граната, та й розсіялось у порох.
— Спи, Гарба, — сказав лісоруб. — А нам чатувати.
Ротний поклав поруч солдата гвинтівку й повернувся на місце, у передній шанець, який націлився в пітьму, мов дзьоб розпластаного птаха.
Дванадцять бійців, забинтованих подертими сорочками, незрушно стояли над Бугом.
У червоній шкірянці лежав Гарба.
Прочахало липневе небо, канула ніч у безвість, і Марс піщинкою осідав на дно голубої затоки.
В далекому селі завалували собаки.
— Ідуть.
— Приготуйтесь.
— Скільки їх там на брата?
Низом стелився туман, по ньому пливли поплавці, вони випрямлялися, течія несла їх з горбів до мосту, то сунули тихо білопольські улани. Це був навіть не резерв, це були жалюгідні вишкребки розгромленого батальйону. Взвод, не більше, підремонтованих вояк. Вони йшли безладно, вже не горлали й не дзенькали острогами, їх наче силоміць пхала невидима рука на край урвища.
І досі гойдало панів з учорашньої косовиці.
Підходять.
Сотні кроків. Уже видно навхрест перев’язані груди офіцера. Видно чиєсь заскліле око з-під білої пов’язки. І раптом… лівий фланг… провалився. Заліг. Передні улани стали, завагалися та й собі — шелесь! — за копиці.
Пауза. Ротний гарячково мізкував. Як? Встрявати в перестрілку? По два набої на брата.
І знов, як і вчора, впало на притихлі окопи:
— В атаку!
— В атаку! — відгукнулось Гарбиним басом.
Сталося те, від чого спершу остовпіли наші бійці.
Гарба, він лежав горілиць, рипнув зненацька шкірянкою. Підняв кучмату голову, оглядівся. Стиснув ложе гвинтівки. Ривок — і шкірянка його блиснула на сонці.
— Братці, вугля! — крикнув несамовито. — За мною!
Закляклі улани, котрих уже косила багряна мста, сипонули, немов кажани од вогню. Їх звело й кинуло врозтіч нестямне благання:
— Тікай хто куди! То смерть!
— Рубай вугля! — насідав Гарба, червоні бійці летіли за ним, жменька гнала отару, шляхта очманіло тікала від мосту, і слід її покривався пилом.
— Словом, — пригадував батько, — то була класова битва, ми не підвели Мамая, стояли до сходу сонця, а тут і наш полк, разом шугнули в наступ, і Гарба був з нами. За Гарбу казали всяк: мовляв, такого не бува, щоб хтось натурально вмер, а потім, ні сіло ні впало, воскрес. (Ну, це як хто й для чого). Просто, казали, його оглушило в бою, звалила страшна косовиця. А я чомусь думаю так: Гарба достеменно поліг, я сам слухав серце — мовчало, та його окропила й підняла команда: "В атаку!" Як почув "в атаку!"— то не міг полишити хлопців одних, бо нам було трудно, і вернувся шахтар з того світу, ще й жартував: "Там, братці, на небесі, буржуйське багно, ніяких тобі революцій, а й скучив за вами…"
З дитинства
Самодержець Хома Гаврилович
Я ніколи не був у поліському селі Кривичі, досі жалкую за цим. Сходив чимало доріг, об’їздив чимало країв, та якось не випадало мені зазирнути в тихі місця, де минуло батькове дитинство. Але ніколи не бувши там, бачу виразно, мов на старовинній гравюрі, заповітний куточок землі. В цій картині панують світлі тони, ніжні тони біленого поліського полотна. Спокійне світле небо, світлі з жовтим відтінком кучугури пісків. Лише по горизонту — темна зубриста стіна соснового бору.
Небо, ліс і піщана горбиста рівнина — це лише тло.
Потім бачу дорогу.
Ну, яка дорога в пісках? Порізана колесами, вона кривуляє між чахлими кущами сосняка, то повзе на горбик, то шкандибає в долинку. Це навіть не дорога, а розтоптана канава, клята й переклята всіма їздовими і від того ще більше зморщена. Поруч неї, старої бабусі, вистрибують веселі онуки — стежки, вони мережать сипучі плеса, викрутасами обходять поодинокі деревця й збігаються в одне річище біля трухлого від старості, обваленого місточка. За містком починається село.
Поліське село. Ішли жінки з грибами, пісок та болото, пісок та болото, нарешті й суха місцина, тут, кому де заманулося, й присіли вони спочити, обклавшись корзинами. Отаке й село. Купками. Хата, потім жовта залисина, потім ще самотня хата. Кожен двір обнесено високою дерев’яною огорожею. Тут все із дуба, із сосни, із берези, із граба. Все із лісу. Загляньте в двір. З колод рублена хата, важка, аж угрузла в землю. Колись був добрий тес, та вже почорнів, поточив його шашіль. Смола затверділа на лутках, зелений мох заквітчав і дах, і стіни, і сирі підмурки. Далі — хлівець, теж дерев’яний і зелений від моху; он жердяний загін для скотини; чорний, аж слизький зруб колодязя, на ньому важке, міддю оковане цебро; в глухому кутку — повітка для воза, там і колоди, і збруя, і всякий реманент. Оце й усе хазяйство.
В огорожі, що захищає селянина від злого сусідського ока, диких свиней та вовків, є потаємний вихід до низу, тобто на земельну ділянку. Земля тут яка? Той же пісок, трохи бурий від гною, без гною ніщо не росте, навіть кукіль. Але й гірко угноївши, трудно виоравши, пітно висапавши той сухий безплідний клапоть (і все це не раз і не два на рік), ледь збирав селянин пуд бараболі (вона для поліщука і хліб, і сало), мірку вівса для коня та вінок цибулі, щоб, зиму говіючи, колись до сліз нацибулить голодну душу і солоною росичкою вилить обиду на вовче життя.
За дворами й левадами — глевка низина. Корчі, мохові острівки, цілі озера густої, як дьоготь, стоячої води, замулені річечки. Царство непролазних поліських боліт.
Хлюпне зеленню травень, і забринить, затанцює болотна синь від комарів. Вони сунуть хмарою на село, чорними кетягами забивають коням храп, виїдають очі, липнуть до всього живого, вербові гілки аж обвисають під тягарем мошкари, свині зариваються в пісок, корови гасають, мов чорти, по болоті, собаки хижо клацають зубами, місця собі не знаходячи, нема спасу ні худобі, ні людині. І в гарячому сні чується тобі невідступний комариний писк.
Та відлютує мошкара, чорним дощем опаде на землю, і настане тепла й тиха ягідна пора. Вся дітлашня тоді — в лісі. Їж досхочу, гуляй досхочу. І роти, й животи, і колінця, і руки — все барвисто сміється від чорниць та суниць, від малини й ожини. То вже поліщуцькі святки.
Ніколи не був я в Кривичах, та бачу село, бачу дідову хату. Вони постають із запашних батькових оповідок. І вчувається мені, як скрипить у піску підвода, важко ступають коні, брязкають повідки об дишло. То мій дід, Хома Гаврилович, з цілою свитою покірних синів урочисто повертається на обід.
— Стара! Відчини ворота!..
На возі — копа свіжого сіна, на копі — Хома Гаврилович. Ні, вони не правлять кіньми. Віжки в руках старшого сина. Хома Гаврилович поважно сидять у духмяному кріслі, звісивши довгі ноги.
Вони — батько.
На княжий гук Хоми вибігає мати, прудка русява жіночка. Вона відчиняє скрипучі дубові ворота.
— З обідом будьте здорові! — низенько вклоняється мужу, пропускає воза, пропускає свиту синів. Шестеро козаків ідуть за возом по зросту, один одному в потилицю.
Підвода стала посеред двору.
Сини кріслом сплели гнучкі свої руки, і в те крісло опускаються з високості могутній батько. Спустилися, ще й трошки посиділи на синових руках, прижмуривши апостольські очі. Все на батькові, як і на синах, саморобне, домоткане: довга на випуск матіркова сорочка, штани в "гармошку", ноги вкутані, мов лялечки, до колін онучами й замотузовані, на ногах — плетені личаки. Штани й сорочка з пекучими рубцями, від них криваві рівчаки під пахвами, зате ж і міцна одежка. В лісі, бува, зачепишся низом сорочки за дубовий сук — сук трісне, а сорочка ціла. Добре полотно, поліське. Гляди, в одних штанях від парубкування до смерті й проходиш.
Увага, батько стали на землю.
Кряжиста постать. Лляна нечесана борода закриває аршинні груди, світлі пасма волосся обрамляють високе суворе чоло, обличчя ніби витесане з граба, спокійне, міцне, з глибоким рум’янцем.
— Федько, розпрягти коней… Йване, згорнути сіно.
Батько не підвищують голос, та муштровані сини хапцем виконують отчий наказ.
Коло зрубу жде господаря мати, вона з рушником і важким березовим кухлем. Перші підходять Хома Гаврилович, за ним лаштуються в шворку сини.
Тут свої порядки й звичаї, заведені з діда-прадіда.
Ось мати набрала з жолобка теплої води, почала зливати батькові. Руки в Хоми шкарубкі, вони човгали, як терпуги, коли сам Гаврилович терли мозолясті долоні. Довго, зі смаком полоскали батько пампушисті щоки, червонясту потріскану шию. Змочили білу апостольську голову, хлюпнули з пригорщів у розхристану пазуху, смачно крякнули і —: хап! — зловили поданий рушничок. Після батька умивався білочубий Федір, старший син, йому зливав молодший. Так по черзі підходили всі до жолоба. Вже й помилися, але ніхто не розходився, не галасував, навіть не обмовився словом. Як прийшли, так і стояли мовчки за батьком. Висвіжені водою, Хома Гаврилович сказали повагом:
— Прошу до господи, — і пропустили дітей у хату.
Польська господа. Висока, але похмура, наче обкурена димом. Віконця маленькі, сліпі од пилу, заліплені комашвою. В хату сочилося жовте світло. Стеля й стіни, оббиті сосновою дранкою, давно покоробились і потемніли. Пахло смолою й сирістю, в щілини проглядало чорне нутро старезних стін.
Добру половину житла займав важенний стіл, тесаний з дубової плахи; його ноги-підпори були вбиті в землю, а вже потім стелилась дощана підлога. Круг стола — такі ж міцні дерев’яні лави.
Парувала бараболя на столі, всі чекали батька. В просторій господі було тісно, бо зібралось тут ні мало, ні багато — шістнадцять душ: сини й дочки, зяті й невістки, онуки й онучки. Нікого не випускали Хома Гаврилович з-під своєї руки, щоб не ділити землю. Що ти відріжеш від куцої свити?.. Ось батько пройшли у дальній куток під святі образи.