Але й стомлений чаркою Гриня завжди був у гарному настрої, і зараз він поблажливо звернувся до хлопця:
— От скажи: чого ти стоїш?
Сашко ніби й не чув тих слів. Стояв і трусився. Примерзлий сніг іскрився на шапці, туго стягнутій поворозками. З-під шапки виглядали тільки ніс і синювате підборіддя, запушене інеєм. Щось було в його позі холодне, уперте, звіркувате.
Хлопець мовчав.
Тоді Гриня шарпнувся, підскочив, силкуючись встати. Він був наче прив’язаний до кушетки: шарпався і падав назад. Лайнувшись, він таки скочив на кавалерійські ноги і, кривуляючи, ступив до Сашка. Простяг хлопцеві руку — скалічену — і поштиво, з усмішкою сказав:
— Будьмо знайомі, Грицан Петрович, общий батько. Що в-в-вас в торбі? Провєрім...
Гриня засопів, повіявши гарячим бражним духом. Він дихав Сашкові в лице, але той не ворухнувся, не кліпнув оком. "Ич, супиться",— пробурмотів Гриня й простяг до хлопця рожевенькі руки: похитуючись, став розв’язувати йому шапку.
Єва дивилась на них з кушетки і була, здається, вдоволена, але спідтиха, гаряче блимала синові: "Ти що? Озватися не можеш? Дядько жартує, а тобі наче язик одібрало!"
Гриня і справді ладком, жартуючи розв’язував мерзлі поворозки; руки його не слухалися, сприсали, і Гриня тицяв куксою хлопцеві під ніс. Весело бурмочучи, він таки здер із Сашка шапку й кинув на лаву; потім — через плечі й голову — заходився знімати з нього закоржавілу торбу.
Потріскувала мерзла парусина, рипів обледенілий ватник, Сашка роздягали, а він мовчав. Тільки був, мов крижаний,— не гнувся. І ще, коли б хто придивився, то помітив: лихим холодним вогнем поблискували Сашкові очі, ненависним поглядом він уп’явся в розхристані червонясті приймакові груди, в засмальцьовану тілогрійку.
— Хе,— сказав Гриня, запустивши скорчену п’ятірню в торбу.— Оце-то приніс! І на корж не буде. Сміття! Так, брате, матір не прогодуєш... Поздихаємо всі. Доведеться ставити могорич криворотому Шавлюзі, у того схов є в степу, пшеничка, з поліцаями вони ховали; обіцяв і мені Шавлюга мішечків зо два. Завтра піду потолкую...
Вже не перший місяць хвалиться Гриня, що піде до Шавлюги, розіп’ють вони перваку, і буде у них пшеничка — ярова, чиста, як золото. Він казав про це восени, казав перед новим роком, і ще мабуть, казатиме, а тим часом їсть глевтяки з того сміття, що приносить Сашко.
Гриня повалився на кушетку і вже оддалеки, з веселою цікавістю, поглядав на хлопця. Той стояв без шапки, без ватянки, без торби. Роздягнений, хлопець немовби усох. Тіло у нього було худе й незграбне, як у вовченяти, гостро випиналися суглоби. І на цьому кістлявому тілі, на тонкій шиї — трохи непропорційною видавалась велика лобата голова. Правда, груди були широкі й міцні, та й в усій постаті його вже вгадувався присадкуватий жилавий Кубенко, лобатий Мирон Кубенко, підривник з кам’яного кар’єру, теж мовчун і теж насуплено-впертий.
Гриня поглипав на хлопця, і стало Грині якось не по собі: з-під білих нахмурених брів зиркав на нього не Сашко, а наче Кубенко-старший, той, що зітхав і одмовчувався в парубоцькій компанії і зараз дивився на Гриню з холодним презирством.
— Ну! — лайнувся Гриня.— Ти чого на мене так вилупився? Думаєш, не знаю? А от, якщо ти такий розумний, скажи: де твій батько?
Єва штурхнула Гришо під ребра, щоб не чіплявся до хлопця, але той сердито вихнув плечем:
— Не, хай він скаже! Де твій батько, чуєш? — Гриня зробив багатозначну паузу і проказав:— Утік твій батько, от! І твій, і всі батьки втекли. Драпонули за Волгу. Герої. А жінок покинули на німців, на поталу врагу. А Грицан Петрович не втік. Грицан Петрович зостався. І вся тяжість — на його, на Грицана Петровича, плечі. А Грицан Петрович — каліка.— Тут Гриня потряс скаліченою рукою, пальці якої зрослися в один маслак.— Бачиш, каліка Грицан! — Він щодалі розпалювався, очі його мокро заблищали.— Та мені, щоб ти знав, медаль положена. Медаль! Ось сюди! — Гриня вдарив себе в груди і хитнувся до стіни.— Медаль!.. За мужеську доблесть. Ясно? Ти, думаєш, легко на твоїх глевтяках обійти всі двори? І щоб люди остались довольні? Е-е, сонливий ти, ні біса не понімаєш. А підростеш, сам попробуєш мого хліба, тоді скажеш: точно! Грицану Петровичу медаль положена! Один був, як перст, на весь куток, а не здався!
— Го-о-споди! — промовила Єва співучим, дошкульним голосом.— І що воно хвалиться? І кому воно треба, оте нещастя, ота лиса неміч? Хіба що Санька, та Фроська, та крива Зося і приймають таких.
— А ти не приймаєш? І ти приймаєш, бо то не життя — без мужського тепла. А-а,— махнув рукою Гриня,— не слухай, Сашко, її, дурна баба. Йди сюди та випий краще чарчину з холоду.
Гриня засопів, просовуючи скалічену руку за пазуху, під повстяну тілогрійку. Полапавши там, витяг зелену, якусь стародавню плескату пляшку, мабуть, ще з петрівських часів, заткнуту качанчиком. Побовтав нею.
— Давай посуду! Бігом!
— Тобі аби випить! — втрутилась Єва і докинула ревниво: — Де ти цю пляшку доп’яв? Санька дала?
— Ну, Санька,— спокійно буркнув Гриня.— А що? Я ж знав, що в тебе ні грама нема, от і прихопив. Санька зразу в крик: "Не дам! Іди до іншої, до кращої, хай тебе там і вгощають!" — Гриня перекривив Саньчин голос.— Погиркала, погиркала, але добра душа — налила. Тільки засопіла ображено: "До кого йдеш? До тої безкровної?"
— Це вона про мене? — аж позеленіла Єва.
— Про тебе. А про кого ж,— сказав Гриня.
— Щоб їй добра не було! — зірвалась Єва.— Безкровна! А сама? Таке муре — страшно глянуть, хрестись і тікай, а бач — інших гудить. І ти золото,— вже напала на Гриню.— Ні, щоб до однієї пристать і жить, як усі нормальні люди живуть, так шалаєшся по дворах — тьху!
— Ну-ну,— поморщився Гриня.— Тільки без ревнощів. Зараз врем’я таке: війна. Не ти одна безмужня, тищі таких. Треба якось ділитися...
— Ага, ділитися! То йди ділись! Йди, щоб я тебе більше й не бачила! — І Єва маленькими кулачками загупала Гриню по спині.— Йди геть, зараз іди, не треба мені посміховиська!
— Тю, здуріла,— знизав плечима Гриня. І збрижив свою ніжну лисину, показуючи тим, як він не любить жіночого вереску.
Поки вони пересварювалися, з-під кушетки виліз старий сірий кіт Шахтьор (так назвав його Мирон Кубенко за те, що той любив спати на припічку і завжди вимащував свою морду в сажу). Кіт мляво й печально пройшовся по хаті, понюхав криві Грицеві черевики і по-старечому закашляв. Усю зиму він ходив простуджений.
— Тпруцьки! — гримнула Єва і штовхнула кота ногою.
Шахтьор, мов п’яний, перевальцем почалапав до Сашка. І потерся — жалісливо, як це робить стара й хвора істота — об Сашкові ноги. Хлопець (у нього теж ворухнулась безпричинна злість) хотів був відштовхнути кота, але це вже зробила мати, і, може, саме тому, наперекір їй, Сашко зігнув свій болючий перемерзлий поперек і взяв кота на руки.
Це був перший рух Сашка. Досі, в снігу і в кризі, він стояв на порозі, як мертвий.
З Шахтьором у руках Сашко й посунув у свій куток — туди, де між піччю й пристінком було втиснуто тапчан. Він прочовгав по хаті, так і не глянувши на матір та приймака. Знав, що вони провели його недобрими позирками. "Бач, носа одвернув і не поздоровкався".
"Хай.— подумав Сашко.— Хай зляться".
Ліг, як був, у штанях і піджаку. І, вже лежачи, засовав ногами й скинув із себе валянки, розмотав зашкарублі онучі і вткнувся в подушку, накривши голову шапкою. Тяг на плечі ряднину, батькове пальто, всяке дрантя, проте холод тільки зараз, здається, пробирався до кісток, підламував ребра, аж боліло серце, стискаючись в мерзлу грудку. Сашко потяг до себе й кота, притулив його до грудей, і вони трусилися вдвох, марно намагаючись зігрітися.
Мати погасила тріски в чавунчику (трісками вони світили), задмухала вогонь і, боса, зашльопала по долівці. Ось вони там, за пристінком, сварливо зашепотіли з Гринею. Лаючись і, видко, штурхаючи його межи плечі, мати допомагала роздягатись п’яненькому, і щось вони поминали при цьому Саньку й пляшку горілки, і мати вже підвищила голос: "Хватить мені! Тільки стида від тебе!.." — а Гриня забурчав нервовіше: "Цить! Бо двину раз і піду!", і вони чи турсались, чи тихо билися у темряві, Сашко вже не дослухався. Холод зморив його остаточно, і він неспокійно заснув.
Мабуть, скоро й прокинувся. В хаті було ясно й холодно, як надворі. Тільки під грудьми у нього, де скоцюрбився кіт, якийсь клубочок тепла. А в ноги студить, звідкись піддуває, і наче проціджена крізь іній, ллється в хату білувата сутінь. Вгорі до шибки примерз ріжок холодного місяця.
Сон пропав зовсім. Сашко прислухався: на кушетці посопували двоє — Гриня й мати. "Гриня,— заклацав од холоду Сашко.— Знову цей Гриня". Хлопець сперся на лікоть, звів погляд на стіну. І зараз видно було сірий квадрат. Сірий квадрат портрета, що висів над кушеткою... Батько. Очима в стіну. Наче смертник. І Сашкові страшно стало, він уявив собі, як це людині стояти впритул до стіни, зіницями в глину, в пісок... аж білі кола в очах.
Він спустив ноги, холод побіг по литках, але хлопець присилував себе встати. Сторожко зробив крок, потім ще, прислухався — пі, таки сплять.
Тепер найгірше: якось вилізти на кушетку.
Налапав дошку під матрацом, просунув туди ногу і, косуючи оком на скуйовджену купу лахміття, від якої пахло чужим потом, зіп’явся над кушеткою. Дошка зарипіла, і тонкий скрипучий звук продер йому по спині. На мить перехопило хлопцеві дух, але тут же він сказав собі: "Ну їх!" — і, вже не остерігаючись, потягся рукою до стіни її перевернув портрет. У хатньому присмерку не можна було розгледіти батькового обличчя, тільки світліли на фото якісь плями, вгадувалося широке, і теж світле, батькове чоло.
"Ну, як, Сашко, холодно?"
"Холодно".
"А мати?"
"Біда. Краще мовчать".
І вони замовкли.
Сашко ліг на тапчан, у вистуджену постіль, і поклав під серце твердий клубок гіркоти. Цей клубок, очевидно, довго муляв би йому, не давав би заснути, але рядом по-старечому глухо закашляв кіт. "йди сюди",— покликав Сашко. Як і звечора, він притулив кота до грудей, і коли той звично замуркотів, Сашко подумав: "Тепер засну..."
4
Єва належала до тих жінок, про яких важко сказати, скільки їм років. Худа, безгруда, з маленьким безбарвним личком, вона скидалась на дівчину-підлітка, якій ще треба набирати тіла, добріти, розповнюватись.