Як казав один поет: біда, коли заговорить Загнибіда. Настоящий хахол. Моє вам шанування. А що ж це наш славетний Тодось… Пане Тодосю.
— Зліз уже? — промимрив той же голос. — Господи, коли ти нарешті укоротиш йому віку.
— От темперамент! Вибачайте, панове, це — наша знаменитість.
— Загнибіда, не застуй мені сонця. Сядь!
Кооператор по-ведмежому присів на краєчок канапи і все так же запобігливо договорив:
— Це він про вас, пані. "Не застуй сонця". А! Це ж, панове, наш бард революції, наш славетний пан Тодось.
— Ви, може, підведетеся, Микито Опанасовичу. Знаєте, етикет, пані може подумати, що ми якісь мужлани.
Ніна Георгіївна, почувши сердитий голос із кутка, зніяковіла і хотіла вже повернути назад, але коли Загнибіда запобігливо заметушився перед канапою, поважно повторюючи прізвище відомого поета, вона розгублено опустилась на канапу і втупила свої очі в темний куток з такою цікавістю, ніби звідти мало з'явитися сонце. Те ж саме відчував і Лец-Отаманів. З паном Тодосем він зустрівся вперше, але його образами, його лірикою, його журбою жив уже з перших шкільних років. Ніна Георгіївна, як пані, могла чекати, що з нею пан Тодось сам заговорить, як мужчина, але Лец-Отаманові на це нічого було сподіватись. Він сам мусить не тільки повести, а й запам'ятати розмову, щоб її потім передавали із роду в рід і його нащадки. А може, пощастить ще й довідатися, що зараз творить поет, і бути першим вісником для інших. Лец-Отаманів думав, з чого почати, аж доки кооператор Загнибіда не просунув свою голову в куток і щось шепнув до пана Тодося.
— Тільки, будь ласка, не дихай на мене, я й так п'яний, — проговорив із кутка Тодось, соваючи ногами. — Перепрошаю, панове!
За цим із темної смуги на світло висунулося заспане, волохате, з розкуйовдженою бородою й зачіскою кругле обличчя. Старенький його піджак на зім'ятій сорочці, як і штани, був одного кольору й вигляду з його нечесаною головою і зім'ятим обличчям. Лупаючи заспаними червоними очима, Тодось обвів купе, зупинився на мить на обличчі пані, брови заворушились, потім черкнув поглядом по сотнику й втупився у вікно:
— Дме?
— Так, завірюха страшенна, — раптом втративши голос, ледве відповів Лец-Отаманів, але вигляд Тодося збентежив його. Він навіть подумав, що їх дурять з нудьги.
— А чого ви стоїте? — все ще лупаючи сонними очима у вікно, буркнув Тодось.
— Вибачте, може, ми заважаємо? — запитав уже більш вільно Лец-Отаманів.
— Поїзд чого стоїть?
— Пробачте, паровоз зіпсувався.
Тодось скривився, але, мабуть, не з причини зупинки.
— Там зосталося що-небудь? — спитав уже в кооператора.
У цей момент вагон здригнувся, всі нагло клюнули носами і колеса пронизливо завищали під підлогою. Лец-Отаманів і Ніна Георгіївна зірвалися з місця і разом вибігли до коридора.
— Вибачте, ми до свого вагона.
— Чекайте-но, ви ж не встигнете, а пані й зовсім загубиться в снігу, — проговорив професор.
Ніна Георгіївна збентежилася:
— Там речі мої, я навіть не встигла замкнути чемодан. Побіжимо, прошу вас.
Але поїзд смикнувся, зарипів і покотився прискореним ходом.
— Ну куди вам по такому снігу, — сказав Лец-Отаманів, — а за речі не турбуйтеся. До купе ніхто не зайде.
Вибачте, — проговорив він уже до дипломатів, — до першої станції будемо у вас.
— А, будь ласка, хоч і до Одеси.
5
Ніна Георгіївна все ще не могла заспокоїтися, нервово м'яла хусточку в руках і слухала вже неуважно. Загнибіда тупо дивився в темне вікно й чухав потилицю:
— Одеса, ой, Одеса. Біда нам буде, пане Тодосю, з вашим темпераментом. Ви хоч завтра перепочиньте від чарки, а то французи — хай вони зашморгнуться — дуже вже тендітні.
— Начхать мені на французів, — відповів Тодось. — Україна двох ваших Францій варта.
— А поки що вони на нас чхають, ой чхають, та ще й вимагають, щоб їм на здоров'ячко казали.
Лец-Отаманів устиг уже оволодіти собою і, запаливши цигарку, запитав ніби між іншим:
— А з цих переговорів вийде щось?
— Бог його святий знає, — відказав Загнибіда, чухаючи вже волохаті груди, — бог його знає. Полковник їхній, Фрейденберг, такого заспівав, що й гай-гай. Ви, каже, більшовики. Еге. Більшовики, каже, та ще й другого сорту, по-нашому — гатунку. Володимир Кирилович десь там ляпнув для годиться два слова про землю для селян, і вже вчепилися. Тепер в одну душу: пан Винниченко — більшовик. Геть його з Директорії!
— Володимир Кирилович навіть зареготав, як почув про це, — сказав скрипучим голосом професор. — Доручив передати французам, якщо вони цього бояться, нехай приїдуть і подивляться на наш режим, тоді, каже, напевне заспокояться.
— Вигадали теж, що ми розстрілювали добровольців[8]. За умову, що склали з німцями, присікались. Але найбільш обидно за нашого батька Петлюру.
— А хіба що? — насторожено спитав Лец-Отаманів.
— За бандита вважають нашого батька отамана в Європі, — зітхнув Загнибіда.
— Самі вони бандити!
— Їх нікому судити, голубчику. А доки Петлюра буде в Директорії, не хочуть підписувати умови. Ну не харцизи? А третього так просто щоб коліном з Директорії. Надто, кажуть, Бахусові уклоняється. Що й казати, пан Андрієвський таки козацького роду: п'є горілочку, як воду.
За кожною новою фразою Загнибіда дряпав короткими пальцями або потилицю, або живіт, ніби вигрібав із цих місць свої мислі.
— Не знаю, панове, як ви, — продовжував він, орудуючи вже обома руками, — а я вважаю, що це вже недалеко і до втручання в наші внутрішні справи.
— Та ви, пане Загнибіда, маєте аналітичний розум, — сказав редактор, лукаво підморгнувши до професора.
— А ви думали. Загнибіду не проведеш. Це так і список членів Директорії захочуть, щоб їм подавали на затвердження.
— Так це ж їхня перша вимога.
— О, чуєте? Я ж кажу, що вже й до втручання недалеко.
— А як відносно добровольців?
— От і про добровольців, і про поляків. В одну душу, щоб ми склали з ними угоду, а за це вони, мовляв, постачать нам амуніцію для армії. Аж на триста тисяч армії! Тільки бийте більшовиків, кажуть. Що ж, добре. На це можна згодитись. Погано, правда, що під їхнім командуванням і разом з нашими новими союзниками. Ну, це ще не так страшно, а от щоб ми просувалися посередині між поляками й добровольцями — це вже гірше, позаяк свою власть ми можемо наставляти тільки там, де пройде наша армія.
— Поляки, звичайно, підуть по Правобережжю, — вставив професор. — Од можа до можа.
— Так воно й буде, а добровольці — мабуть, через Донбас.
— А нам нехай залишається Золотоноша й Глухів? — спитала, нахмуривши брови, Ніна Георгіївна.
— Виходить!
— І ви гадаєте, що Директорія піде на такі умови?
— Дія, пані, обумовлюється завжди становищем, — озвався професор. — Та більшовики вже розголосили, так що це не є вже таємниця. Попередня угода уже з місяць як підписана з командуванням союзників і денікінців. А зараз ви самі бачите, яке створилось становище, треба на все йти, щоб урятувати Київ.
— Чому?
— А де ми візьмемо кулемети, гармати, навіть звичайні рушниці? Тільки в Антанти. Вони це добре розуміють, ну й зволікають, щоб більше виторгувати.
— А коли вони нарешті визнають уряд УНР? — спитав Лец-Отаманів, якого ця дипломатична гра починала дратувати.
— З цим вони не дуже поспішають. Давай їм контроль. Контроль над фінансами, над залізницями. Ми досі не погоджувались.
— І надаремно! За право називатися європейцями треба платити, — буркнув Лец-Отаманів.
— О, і я так кажу, — підхопив Загнибіда. — Нічого страшного. Років п'ять-десять покрекче Україна, а там дивись, добалакаємось з турками чи зі шведами, як робили колись гетьмани Дорошенко чи Мазепа, і коліном мусью.
— Україна, панове, найкраща база для наступу на Москву, найкраще забезпечення флангу і тилу Донської і Добровольчої армій. Ми ж добре розуміємо, що для Антанти особливо важливо заручитися співробітництвом з Україною. Треба бути дурнями, щоб продешевити.
— Зате, коли б підписали умову, зразу б, матері його біс, одержали б аж два мандати до Ліги націй. А там уже стоїть питання про визнання нас.
— Ще тільки визнання? — здивувався Лец-Отаманів. — А чому ж у газетах пишуть про це як про факт уже майже оформлений?
— Як підпишемо умову, то й буде оформлений. Доки що торгуємося, хоч, звичайно, приємніше б оце котити замість Одеси в Женеву, але що ж ти зробиш. Скачи, враже, як пан каже. А головне, не хочуть і слухати про які-небудь гарантії визнання.
— Що ж вони кажуть?
— Найкраще визнання, кажуть, — факт підписання такої умови.
— А про кордони з поляками?
— А щодо кордонів з поляками, так, будьте певні, кажуть, що ми вас з ними помиримо.
— Галичину вже пообіцяли полякам, — сказав редактор. — Водять за ніс!
— От бачите! А з добровольцями ще краще придумали. "Про автономію ви, — кажуть, — і самі добалакаєтеся". — "Про яку автономію? — питаю. — Самостійна держава!" Сміється, лиха личина. "Ви ж, — каже, — надто маленька держава, щоб самостійно існувати". — "Отуди к бісовому батькові, — говорю. — Як же це так? Про що ж ми балакаємо? Тридцять п'ять мільйонів народу, та це ж більше за вашу Францію, — кажу, — а ви так із нами поводитесь". Так кинувся заспокоювати. Хотів було його згребти під себе, та думаю: задавлю ж одним духом. Хай йому трясця, щоб за нього та ще гріх на душу брати!
Ніна Георгіївна облишила вже терзати свою хусточку і слухала з напруженням. У неї навіть змінився вираз обличчя: зникла дитяча наївність, навпаки, воно враз ніби постаріло, риси загострились, лоб перерізала глибока зморшка, і здавався недоречним на цьому обличчі навіть легенький пушок пудри, як нарядна шапочка і муфта — неприродними. В купе сиділа вже допитлива, енергійна і смілива жінка, із тих, що самовіддано йшли на барикади, на смерть. Час від часу вона зиркала на присутніх і ніби дивувалась, що обличчя редактора і професора залишалися спокійними, чуючи страшні речі — Україна розпродувалась з молотка Франції, Англії, Америці. Розпродувалися надра, ліси, залізниці, народ, навіть переконання. Пан Тодось підпер голову долонями й мовчав, схилившись на столик, сотник Лец-Отаманів розгублено водив очима по дипломатах. Плечі його опустились, обличчя посіріло. За вікном сивими пасмами метляла завірюха. Ніна Георгіївна важко зітхнула:
— Мені здається, панове, такі переговори — ганьба і для уряду, і для цілої нації.
Професор кисло посміхнувся, а редактор відказав:
— Більше того, за законом з 28 січня Директорія без санкції трудового конгресу не мала права укладати з другими державами договорів, які б накладали на український народ ті чи ті обов'язки.
— І ніхто не протестував?
— Звичайно, протестували, — сказав професор. — Усі соціалістичні партії висловилися за негайне припинення будь-яких зносин із французами.
— І цілком правильно, — ствердив і пан редактор. — Завше етична, певна й незмінна, загалом єдина природна орієнтація — це на свою націю.
— Будемо казати — на хахлів, — двигнувши підборіддям, вставив пан Загнибіда.
— Так, — погодився й професор, — це єдиний певний шлях, на якому можна збудувати програму діяльності й утворити правдиву перспективу будучини.
— Але ж треба вміти не так везти, як поганяти.
— Це зрозуміло, орієнтуватися на свою націю можна тільки тоді, коли віриш в її історичну місію, в її будучину, коли упевнений в її силах.
— І ви їдете шукати цієї сили до Одеси? — запитала Ніна Георгіївна.
Пан професор засмикався, озирнувся на редактора і в замішанні відказав:
— Бачите, пані, Директорія і представники ЦК партій все-таки надіються на великодушність Франції й інших держав згоди.