Вони стояли, сиділи, купками лежали на землі й жваво про щось сперечалися. Рушниці, як зайвий мотлох, у безладді стояли попід стінами.
— Якого полку? — спитав Туманов.
— Мокрого! Тут усі мокрі, пане поручику, а як наб'ють, то ще мокріші будуть.
— А ти не каркай! Печорського, пане поручику, а далі — Двінський, Онезький і Ладозький.
— Арловськіє, значить, — з докором проговорив Свир, — мабуть, дома робить нічого?
— А що там чувати, землячок?
— Наступати будете!
— От бачиш, а ми так, щоб навпаки. В окопах, бають, турки сидять. Бач, аж куди їх загнали — теж, мать, не по своїй волі тут страждають. Треба, перш ніж битися, перебалакати, що ми без анексій і контрибуцій.
— Правильно, Дорожка. Ідьом до батальйонного!
— Нехай мітинг сперва!
— Потому як ми на турків серця не держимо, що ми народ, що вони народ, однаково.
Купка солдатів із бородами, але без рушниць виперлась у поперечний окіп і, жваво розмахуючи руками, посунула до перших ліній. Туманов із своїми телефоністами, затиснутий між рваними сорочками піхоти, посувався разом, аж доки не виприснув до свого бліндажа, що примостився тут же, з боку ходу.
Два кроки попід однією стінкою, два — попід другою, над головою стеля з двох накатів брусків та з аршин землі і просто до Обринчевого лісу — дірка для бінокля. Таким був передовий пункт спостережника батареї "Л". Телефоністи негайно почали лагодити зв'язок, а поручик Туманов, повісивши на підпорки свої атрибути, приступив до вивчення ворожої території. Сонце вже випустило свої тремтячі стріли на вигнуту спину Диких Ланів, але в долині, де лежали "п'ять пальців", сивими пасмами впереміж із димом розстилався ще туман. Далі, поволі підвищуючись, щоб після третьої лінії знову опуститись у балку, починалися чітко окреслені, ніби розмальовані сепією, ворожі окопи. В бінокль було видно й темні чотирикутники грізних бійниць, але за ними панувала прихована тиша. І тому було незрозуміло, звідкіля бралися ті численні кулі, що, немов оси, сновигали поверх окопів. За лісом, як більмо на оці, застиг у повітрі німецький аеростат. Він прилип до голубого неба, як гусячий послід до пузиря, і здавалося, так залишиться назавжди. Туманов виглянув із бліндажа назад. Далеко позаду шанців зеленим горбом здіймався Риндівський ліс, у якому сотні командирських пунктів готувались зараз ригнути із-за лісу тисячами бомб, гранат і шрапнелей.
Телефоніст перервав його спостереження:
— Пане поручику, командир батареї!
Він узяв трубку:
— Я слухаю. Ага. За п'ять хвилин? Слухаю. А як пристрілку?.. Щоб не поплутати з другою батареєю. Секрет? Вибачте. З перельотів? Ага, добре. До речі, за лісом від Диких Ланів проскакала якась кіннота. Да, да, трошки. До Обринчевого. У нас — тільки сторожа, а решта тут ось, у третій. Настрій? Здається, бойовий! Але, Олександре Миколайовичу, вітер тягне в наш бік, і, знаєте, — щось непевне. Я вже протигаз надів. — Протигаз висів спокійно на розсосі, і Туманов із виглядом змовника підморгнув до телефоністів. — Да, да, тут не те, що у вас на горі. Нагорода? — У Туманова фосфоричними вогниками блиснули очі. — Та залиште! Готово? Гаразд… На слухай, — сказав він уже до телефоніста. — Тобі будуть із батареї за кожним пострілом кричати "постріл", а ти теж кричи за ними "постріл".
Передавши трубку телефоністові, Туманов із біноклем, що витанцьовував у його руках, припав до маленького віконця.
Очі крізь шестикратний "цейс" прилипли до "п'яти пальців", а вуха напружилися ловити сталеві звуки, що мусили зараз вирватись із тилу й затопити рівний дзвін сонячного ранку. На момент Туманов перевів очі на годинник, коротка стрілка стояла на п'яти, а довша насувалась на дванадцять. Десь, як дверима, сердито гримнула батарея, потім над головою пролунав свист і на ворожі дроти брязнула перша пара гранат.
Це був сигнал.
У той самий момент тисячі блискавок і тисячі громів потрясли небом і землею. За лісом ніби вибух вулкана роздер із гулом повітря і, мов ураган, мов смерч, ринувся до обринчевих позицій.
Над головою ходором заходили сталеві рейки й грабові колоди; земля посипалась на голову.
Рев і стуготіння зростали, дужчали, і все котилися вперед, в небо, в ліс, і розлягалися по долині.
— Постріл!
Земля все більше сипалась на голову й на діл.
— Раз, два, три… Господи…
Довкола вже дзвеніло повітря, наростав свист і брязк, і все разом нарешті перекотилося через голову й присмокталось до землі.
І вмить від Фердінандового Носа й до Диких Ланів земля луснула, ригнула лавою вогненних язиків, і німецькі окопи в хмарах диму здибилися догори.
— Постріл! — Телефоніст, як навіжений, намагався перекричати рев.
Хмари чорного диму простерлися над землею, а вниз градом сипалися каски, гетри, шматки френчів, колоди бетону, дерева, груддя землі. Все, що спадало, розміталось і палилось новим громом розривів і новим огнем.
Скалки від снарядів неслися по долині, вістрями рвали повітря і, сердито хуркаючи, стихали в землі.
А за лісом народжувалися нові й нові громи, зливалися з розривами в долині, виростали чорними вербами по шпилях і, мов плювками, плюгавили синє небо білими кубельцями шрапнелей.
— Шість, сім…
Приголомшений і враз оглухлий Туманов, щоб спіймати очима розрив своїх набоїв, машинально рахував:
— …Тридцять три.
І в цю мить на краю галяви враз чорною короною з золотими зубцями здибилась земля. Догори полетіло гілля, а вся зелена стінка край галяви, як підтята косою, упала на траву…
— Наша, наша. Перельоті — заверещав Туманов. За поваленим маскуванням неждано відкрилася дорога. По ній у безтямі скакала прихована кіннота.
З виряченими очима, щось викрикуючи від жаху скривленими вустами, повз його бліндаж бігла назад піхота.
— Перельоті.
— Перельоті — як луна, вторив телефоніст.
— Постріл!
Крізь рев, лязг і свист його надсаджені викрики неслися ніби з глибокого льоху.
— Постріл!
Раптом половина тривічного граба, що стояв серед галяви, знялася до неба, а решта, вмить скрючивши гілля, похилилася на чорну вирву і поринула в ній.
— Перельот!
— Перельот! Постріл!
Через голову, ніби важкі вагони трамвая, методично через кожні десять хвилин проносились із батареї "Л" двадцять три пуди сталі й сотні смертей.
— Перельот! У третю лінію!
— Перельот! У третю лінію! — вторив телефоніст. — Постріл!
Немов титанічне чудовисько, що його міг створити лише людський розум, поволі, але вперто наближаючись уступами, батарея намацувала правий куток першої лінії "п'яти пальців". Нарешті снаряд, посланий рукою солдата із тилу, ніби спущений на тросі, бухнувся в самий куток першої лінії.
Земля з вогнем і димом шугнула догори й зависла, а перед очима Туманова вирисувалася сіра, чотирикутна, схожа на дебелу скриню споруда.
Чорне око спереду дивилося просто на його бліндаж. Від несподіванки Туманов підстрибнув на місці, весь затрясся, мов у пропасниці, і на все горло закричав:
— Так! Вогонь! Кулеметне гніздо, так!
— Так! — ще дужче закричав Цацоха. — "Варшава", кулеметне гніздо, бийте… Постріл!
Бінокль стрибав у руках Туманова і боляче бився об перенісся. Від нетерпіння поручик оскаженіло бив об землю каблуками й кричав ще дужче:
— Так! Вогонь!
— Так! Вогонь! Постріл!
Чотири снаряди по двадцять три пуди вже розбились об кам'яну скриню, але вона залишалася все така ж непорушна.
Нарешті Туманов закричав:
— Тріснула… Тріснула збоку! Ворушаться! Люди вилазять… Раз, два, три!
Він вихопив у телефоніста трубку.
— Люди, чуєш, "Варшава"! Скоріше вогонь! Вогонь!
Очі Туманова горіли, мов у божевільного. Трубка билась об вухо.
— Люди вилазять, чуєте, ще вогонь!.. — і миттю кинувся назад до віконця.
Скриня осіла на один кут, а в другому, немов у передсмертній агонії, розкрилася паща. З неї виліз останній чоловік і спустився в уже завалений поперечний окіп. Довкола них і над ними стогнала, горіла й дибилася земля.
— Постріл… раз, два, три…
Чотири постаті, немов п'яні, тримаючись за стінки, ледь посувались.
— Двадцять вісім, двадцять дев'ять, тридцять…
Через бліндаж прогуготів, мов пройшов поїзд, знайомий звук.
Чотири постаті, підтримуючи одна одну, все ще хилиталися в засипаному обвалами окопі.
— Тридцять три…
Раптом над їхніми головами спустилась ніби годована туша кабана.
— …чотири!
І догори полетіла золота корона в чорній оздобі диму й землі.
Коли розвіявся дим, на тому місці, де хилиталися чотири постаті, зяяла вже глибока вирва.
Туманов, ніби сам ранений, забігав по бліндажі:
— Так, так… Усіх до одного!.. Оце постріл, оце стрільба! — Він уже не говорив, а лише вигукував і, мов спекулянт на "теплому ділі", потирав руки. — До одного… Це ж просто поцілунок, а не постріл. За таку стрільбу тільки Володимира четвертої степені. — Цей орден вперше вималювався перед ним як щось конкретне, і він ураз засяяв.
Пропасниця ще більше затіпала його спітнілим тілом. Він уже не міг терпіти пауз:
— На батареї мнихаються. Кричи: "Скоріше!"
Телефоніст метушливо затицяв пальцем у кнопку:
— "Голта". "Голта"[5]. Скоріше, пожалуйста… Ага, ну… так розбігтися ж можуть… гаразд. Пане поручику, уже й сорочки поскидали, і вагонетку закинули… на руках подають… Як скоріше, так можуть луснути, бо гармати вже червоні, як жаровня.
— Скоріше!
Свир спідлоба глянув на скривлене обличчя Туманова, і в його зеленкуватих очах відбилось здивування. Таким свого поручика він ще не бачив.
У спорожнілому проході знову з'явилися солдати. Вони бігли, пригнувшись до землі, і проти бліндажа Туманова нерішуче зупинилися. Потім досередини просунулася бородата голова. До лоба рука притискувала сорочку, по якій юшилась і капала на землю кров.
— Нам би, братці, води, — проговорила несміливо заюшена голова.
— Кричи дужче: не чути!
— Чого тобі?
— Води, говорю, хоч крапельку, ми ранені.
Свир подав котелок.
— Уже й ранило, де?
— Ранило. — І вони задоволено посміхнулися. — От глушить, не можна й виглянути. Я тільки сказав: "Браток, бухнуло", — а він: "Де?" — та тільки зирк через козирок, а воно його по лобі тільки — брязь, а мене під скулу тільки — дзінь… І в акурат тепер уже додому. Кажуть, наша якась — тяжолая. А на цигарочку, землячок, не можна? — Але рев глушив його слова, і він більше говорив для себе: — Стерво, на півтори версти, кажуть, плюється.
На проході, затуливши рану кашкетом, стояв його приятель.