Усе, що тут говорив пан сотник Жук,— свята правда. Коли б я почув це тоді, як у Київській Академії вчився, я був би не повірив цьому. Там вчили нас і казали вірити, що московський православний цар освободив український народ з-під панування Польщі і польських магнатів, а нашу благочестиву церкву — від гніту та унії. Нам казали молитися за царя — спасителя і добродія нашого, і ми молилися за тих наших спасителів, ми молилися за божого помазанника. Не захитали цієї нашої віри слова нашого одного вчителя, старенького монаха,— вибачте, що не назву його імені, бо, може, він ще живий і я не хочу, щоби москалі його брали на муки. Він говорив нам, українцям, так: Москва — то наш небезпечний ворог, а цар — то кат нашого народу. І не раз переповідав нам нашу історію не так, як нас вчили. Та я тому не йняв віри. Потім з тою самою вірою в царя вийшов я зі школи, вернувся додому і на приказ батька пішов на Січ навчитися розуму. І там я не стрічався з москалями і віри цієї ще не втратив. Аж пішли ми на царицин приказ у похід на турка під Очаків. Січове військо, хоч мало своїх старшин і полководців, попало зараз під командування московських генералів. Аж тепер відкрилися мені очі. Москалі поміту-вали нами, мов помелом, поводилися з нами, мов з собаками, глумилися над нами і називали нас не інакше, як "хахлами", а нашу святу Україну —"хах-ландією". Нами затикали всі діри. Де найбільша була небезпека, посилали нас. Світліший посилав нас на приступи в найнебезпечніші позиції. Козацький народ гинув, мов скошена трава. А скільки нашого благородного лицарства погинуло від голодової смерті! Бо пани москалі тримали харчові припаси для свого війська, а нас заставляли живитися з добичницт-ва. А що ти візьмеш у голодного турка або татарина, котрий задовольняється куском сирої конятини? Кажу вам, панове, що турецька неволя, в яку я попався, не була така важка, як ця московська служба. Ті наруги, знущання, зневаги — що й на турецькій галері не такі муки. Я бачив не раз, як московські офіцери били по пиці наших поважних старшин. З окривавленим серцем я дивився і не було на це ради, бо за нами стояли московські наганячі з гарматами та мушкетами. Усе йшло на те, щоби нас, українців, якнайбільше вимордувати,— коли не турецькою кулею, то злиднями і голодом. Я сердечно Богові дякував, коли попався в турецький полон. Ні, панове,— москаль не буде нам ніколи щирий. А коли б знову коли до такого прийшло, що яка-там Лисавета сяде на царському столі і полюбить якого українського парубка, то наша доля з того не поправиться, бо знову дасть на гетьмана якого панича, що буде бенкетувати, як цей граф Розумовський, а його поплечники будуть правити Україною і лупити з нас шкуру, поки нам відберуть усі вольності, на котрі вже не раз нам клялися царі, а вольне колись і славне запорозьке козацтво-лицарство повернуть в наймитів та чабанів. Скільки-то вже земель наших роздав Петро між своїх поплечників по полтавськім розгромі! Цариця роздасть решту як не своїм коханцям, то між зайдів. Тому-то не можна нам, панове, нехтувати слів пана сотника і того, що тут сказав висланник донських козаків. Хоч були між нами і донцями суперечки і драчі за межі, але я шию за це дам, що це була московська робота, щоби нас з ними поріжнити, бо коли ми злучимо разом наші сили, то може Москві прийти трудніше нас побороти. Не раз ми разом воювали плече об плече проти бісурменів, попробуймо тепер піти враз проти нашого спільного ворога, москаля. Нам байдуже, які будуть потім порядки в Московщині — чи там буде царити який Петро, чи хтось інший,— річ у тому, щоби з нашої землі прогнати усяку наволоч і освободитися з-під московського ярма.
У козаків не було звичаю, щоби серед поважних старшин молодики забирали слово і говорили. Та тепер сталося інакше. Говорив з молодечим жаром молодик. У нього горіли очі вогнем, дрижав голос від схвилювання. Навіть батько, господар дому, не поважився перебивати синові та заставити його мовчати. Навпаки, він дивився в сина з великим захопленням і слухав його розумної мови. Мав велику охоту обняти та поцілувати сина при всіх, та якось не випадало це робити при стільки людях. Але батьківська гордість аж розпирала його.
Його виручив майбутній сват, сотник Жук. Він устав з осяйним лицем, обняв Петра, поцілував кріпко і шепнув в ухо:
— Щасливий я, що моя Степанида тобі достанеться, любий козаче.
А повертаючися до гостей:
— Бодай такі на камені родилися, тоді б не пропала наша мати Січ.
Гості забавлялися до вечора. Але веселий настрій у гостей вже минувся. Усіх опанувала турбота, що воно буде далі, коли не зарадиться лихові.
Тимчасом на майдані перед хатою молодь забавлялася по-свому. Прийшли музики і молоді стали танцювати. Пішов туди й Петро. Гадав, що тут стріне Степаниду, бо усе жіноцтво, почувши музику, вийшло надвір. Та даремно розглядався за дівчиною, її тут не було. Та він знав добре, де її знайти, і пішов у садок, до добре їм обом відомої калини. Те місце він дуже любив, бо воно нагадувало не одне любе та гарне минуле. Тут він сідав з любою дівчиною на розмову, скільки разів Степанида приїздила з батьком до полковника в гості. Така сама калина росла в садку сотника Жука на його хуторі, куди знову полковник приїздив з Петром.
Але тамта калина не в'язала стільки любих споминів, що ця. Тут він почув у свойому серці першу любов, тут перший раз виявив її своїй любій дівчині і тут почув від неї перший раз солодке словечко: "люблю". Тут перший раз пригорнув її до своїх грудей, тут перший раз обмінялися щирим молодечим поцілуєм. Такі спомини не забуваються ніколи...
Петро був певний, що під калиною застане Сте-паниду. Вийшов з гуртка тих, що танцювали, поза обрій світла, від ясних смолоскипів, у сутінок і побіг, на крилах полетів у садок. Перескакував кущі малинника та веприни, поки не станув під калиною. А там, під калиною, лавка. На ній сідав він з книжкою, приїхавши з Києва до батька на ферії. До нього підходив інколи батько і казав читати собі вголос. Та це були дрібниці, які не придавали важності ні кущеві калини, ні тій лавці, коли б Степанида не оставила тут інших сердечних споминів. Згодом лавка постарілася та перегнила, але полковник, відколи Петро пропав у поході, казав поставити тут іншу, нову, сідав на неї частенько і, згадуючи колишнє, сумував важко за сином, а то й заплакав гірко.
Петро, наближаючися до калини, почув легенький шелест. Ще один момент — і вже молодята були в сердешних обіймах.
— Петрусю, соколе мій сизий, як важко я скучала за тобою, скільки сліз виплакала! Про це нехай свідкує калина в садку у мого батенька та моя самітна кімнатка на хуторі.
— І у мене не сходила ти, моя ясочко, з ума. Серед кривавих боїв, серед граду куль стояв мені твій образ перед очима. Мені здається, що він заслонював мене перед ворожими кулями і завдяки йому я вийшов із тої халепи живий та здоровий.
Посідали на лавці обнявшися. В тій хвилі викотився на синє небо білолиций місяць і залив своїм мертвецьким сяйвом увесь садок.
— Ти, Петрусю, багато зазнав горя в турецькій неволі... З того, що я від старих козаків наслухалась про турецьку неволю, я уявляла собі, що тебе бісур-мани мордували на якійсь галері.
— Цього не було. То вже не ті часи і не ті турки, що колись були. Вони поводилися з нами як з російськими полоненими. Я зараз признався, що я українець, і турки добре знають, як москалі з нами поводяться. Росію вважають за найбільшого свого ворога, котрий хоче забрати їм усі землі над Чорним морем. Вони знають, що Росія зазіхає на Царгород і увесь Балкан, та що Росія бунтує їхніх підданців на Балкані. Тому-то Туреччина хотіла б приєднати козаків до себе. Знову цариця дає турецьким втікачам нашу землю, щоби собі приєднати балканські народи.
Нас повезли кораблями зразу до Хаджібея, потім у Варну, а на останку у Царгород, по-їхньому — у Стамбул. Там пускали нас, козаків, ходити на волі і чимало ми стрінули там земляків, які живуть ще з того часу, як козаки з Мазепою та Орликом повтікали у Туреччину. Я там стрінув старого запорожця Тимоша Селезіня. Він дуже мною зрадів; говорив, що знав добре ще мого покійного діда Андрія Кандибу. Але він не знав, що мій дід стояв по боці царя. Забрав мене до себе на житло і я помагав йому вести крамницю. Він там крамарює в християнській частині Цар-города і добре йому ведеться. Він вихлопотав у турецької влади, що мені було дозволено жити окремо від полонених. Якби не те, що я заскучав за вами усіма, то я остав би там на все. Там краще жити, як тут, під православним царем.
— А не силували тебе покинути християнську віру і збісурманитися?
— І цього вже там немає. Хто хоче по добрій волі потурчитися, то й добре, але не силують. Кажу тобі, що турки вже тепер не ті, вони видять у нас, козаках, своїх союзників проти спільного ворога — москаля. Ще не знати, що з того всього вийде. Коли нас взяли під Очаковом в полон і привели перед турецького пашу, він переглянув нас усіх — а в мене вдивлявся довго, хоч не було на що дивитися, бо я завдяки світлішому обдерся, мов гиря,— і заговорив до нас таки нашою мовою: "Ей! ви, козаки, великі лицарі, та коли б у ваших головах — трохи більше розуму, то краще би вам жилося, а попри вас і нам була б з того користь... Чого ви верталися з-під нас до царя? Ви наслухалися ласкавих царських словечок. Що вам з того, що він православний? У нас теж живуть православні і ніхто тепер не чіпається їхньої віри. Ви й не оглянетеся, як цариця зруйнує вашу Січ, забере вашу землю і обдарує нею своїх панів або й тих козацьких підлизнів, що рідну маму продають за ордери та почесті. Тоді ви знову прийдете під нашу руку, якщо цариця вас пустить, бо їй треба чимбільше кріпаків..."
— Та звідкіля турки так усе те добре знають? — те саме говорять і тато, і ти те саме говорив старшині...
— А ти слухала?
— Якже би не слухала? Як почула твій любий голос, то таки не втерпіла і вийшла під двері, та чула Кожне словечко. Зразу боялася, щоби пан полковник не нагримав на тебе, що ти між старшими мішаєшся до розмови, та цього не було. Усі тебе слухали уважно, а я аж горіла, чуючи, який мій Петрусь розумний. Знаєш, Петрусю, що мої тато й мама люблять тебе, мов рідного сина, і мені здається, що наше життя буде дуже щасливе.
Петро зітхнув важко:
— Ти, дівчино моя єдина, моя зіронько...