Вмийся мерщій, бо зараз їдемо.
— Вот пашутіл брат, как так можна пугать?
— От бачиш, що можна. Усякий жарт добрий, аби лише не болючий. На тобі кусок паляниці, таки вашої донської, бо ніколи їсти варити.
Зараз посідлали коней і пустилися в дорогу. Касян одмовляв півголосом молитву. Донець куняв на коні, а Івась розглядався по околиці. На небі зібралися сірі хмари, було тихо і вітрець не віяв.
Вже йшло до полудня, як Касян завернув коня направо і почвалував навпростець до Дніпра. На березі Дніпра Касян оставив коня і поліз в надбережні верболози. За хвилю заплюскала вода і Касян підплив до берега на байдаку, котрий був закритий верболозом і очеретом. Касян кликав товаришів, що стояли на березі:
— Злізайте з коней, та розсідлайте їх. Сідла і всі причандалля давайте у човен і самі сідайте. Коней заведіть у воду.
Донець з Івасем розсідлали коней і підвели їх у воду. Коли вже усе було зроблене, Касян заперся веслом об беріг і відбив човен на воду. Він зразу колихався, а далі поплив рівно щораз віддаляючись від лівого берега. Коні пустилися вплав. їх держали легко за поводи. Касян стояв на човні з веслом в руці вдаряючи ним то з одного, то з другого боку. Човен плив напівперек ріки на вскісь. На другім березі заплили в невелику річку, яка дуже крутилася. її береги порослі були комишем, верболозом, а декуди і високим деревом. Дорога була така крута і позавертана, плеса води розходилися в різні боки, то треба було добре знати місцевість, щоб не заблукати. Аж приплили до великого острова.
— Ось і Січ! — сказав Касян і прибив до берега. Відтак вискочив з човна і прип'яв його до кілка, яких тут було кілька повбиваних. Коні стали стрясати з себе воду.
Станули навпроти січових воріт. По обох боках сторчали на валах гармати. Коло воріт сторожив козак з мушкетом.
Козак сторожний відчинив ворота і впустив подо-рожних. Касян оставив коні донцеві і Івасеві, а сам пішов прямо до хати кошового.
Кошовий, побачивши Касяна, насупив брови і спитав:
— Куди ти так довго шлявся? Ти повинен тут бути найменше два дні скорше.
— Воно правда, батьку, та така мені пригода трапилась, що на цілу ніч степ туманом занесло. На-потемки я з шляху збився.
— Воно правда, що два дні тому страшна пітьма була. Ми се знаємо. Краще тобі було підождати, аж проясниться.
— А хто ж се вгадати міг? Я полагодив діло, як слід, пустився в дорогу, а тут туманом чортяка світ закрив. Я збився з шляху, та десь недалеко Лубнів заїхав. За Лубни я знаю звідсіля, що я тоді хлопчину татаринові конокрадові відбив, а хлопчина сей з Гаврилівки походить, звідсіля я те й знаю.
— Ну, добре. Я тобі повірив, тепер розказуй, як ти діло з донцями поладив.
— Добре поладив. їхній отаман звелів тобі, батьку, кланятись, та сказати, що вони до походу на
—
спілку з нами готові. Вони два полки в похід вирядять, значиться тисячу людей. Під ту пору не можуть більше, бо три тисячки свого війська пішло на царську службу, а тепер жнива наближаються, хліб збирати пора.
Отаман сказав, що за тиждень по святі Петра і Павла стоятимуть, як ти, батьку, розпорядив — біля Кінських вод...
— Коли лише не брешуть, то воно добре було б.
— Сього я не знаю, та ось зі мною донець на Січ приїхав. Утік татаринові з петлі та вночі до мене приплентався.
— А він знає о нашім поході?
— Я сего не скажу, бо й він нічого про те не говорив. Слід би його розпитати.
— Гаразд! Максиме,— каже кошовий до козака, що стояв біля порога, як посильний козак,— приведи сюди донця, та й сам вертай.
Максим метнувся надвір і прикликав донця.
— Куди ти, козаче, вибрався?
— Меня паслал наш атаман в Сєч запорожскую па дєлу.
— Я кошовий Січі, говори.
— Я уж сам довольно панял, что ти кошовий. Вот мнє приказано тєбє, батько, далажить, что два наші палка в сілє па пятісот человек, в неделе па святцах Петру і Павле стаять будуть возле Конскіх вод... больше людей паслать не возможно било так, как три тисяча наших прізвал цар к себе на службу, а под ету пару хлеб сабірать нада.
— Я се вже знаю,— каже кошовий.
— Чому ж ти мені сего не сказав? — питає Касян.— Я ж тобі говорив, що від донців ваших їду.
— Ізвені, брат, я не мог. Меня паслалі к кошевому, а я не знал какой ти челавек, можна лі тєбє па-вєріть, не знал, врош лі ти, ілі правду гаваріш?
— Тьфу на твою голову, от що сучий москаль вигадав.
— Пачему ти брат мене ругаєш? Не велено било то і не гаваріл. У нас нельзя язиком молоть перед пєрвим з краю, как баба.
— Воно гарний звичай, нічого казать,— говорив кошовий.— Ти, Касяне, не сердись, бо у всякого народу свій звичай є. Тепер ви собі подайте руки, як на добрих лицарів пристало... Візьми його, Касяне, у свій курінь, та угостіть як слід, бо то посол.
— Спасібо, батько! Да у меня здесь зємлякі суть...
— Роби, як знаєш, а ти, Касяне, покажи сего хлопчину,— говорив кошовий уже геть подобрівши.
— Я його приведу,— сказав Максим і метнувся прожогом на двір.
Кошовий поглянув крізь вікно і ось що побачив: Максим прилетів до Івася, схопив його в обійми і став цілувати щосили. Відтак, не даючи йому прийти до слова, підняв на руки, мов малу дитину, і приніс у хату.
— Се мій рідний брат,— каже Максим кошовому, а сам аж горить з радощів.
— Хіба ж, ти Максим будеш, Чорноусенко? — питає Івась та й кинувся йому на шию.
— Нічого я тепер не дізнаюсь,— говорив кошовий,— йдіть собі з Богом, та потіштеся з собою... Ми вже опісля...
— В мене сьогодні служба посильного,— каже Максим,— мені не можна відходити до вечора.
— Я тебе звільняю, хай хто інший прийде. Ти вже пильнуй свого братчика, а то ходитиме самопас, мов теля. Ти, Касяне, добре діло заорудував, йди собі та відпочинь.
Вийшли усі разом. Донець пішов шукати своїх земляків. Максим вів за руку Івася, розпитуючи за батька та Гаврилівку. Касян каже:
— От, синку, швидше найшов брата, чим надіявся. Тепер тіштеся. А тобі, Максиме, кажу, що гарний хлопець твій братчик і розумний з біса, з нього кошовий виросте. Коли б ти чув, як він Кодака здобувати хочеі Хитро!
— Та я з радощів забув свою повинність,— каже Максим, звертаючись до Касяна,— спасибі тобі, товаришу, що мені брата із сирівця татарського освободив...
Він подав Касянові руку і сердечно стиснув, а опісля обняв його і поцілував.
— Завіщо тут дякувати? Так само зробив би кожен, у кого серце козацьке, християнське б'ється у грудях. Та я радий з того, що гарного хлопця врятував. Ходи сюди, хлопче. Я вже тобі не дядько, бо ти ріднього брата знайшов, а він має до тебе право. Здоровий будь, ми не раз будемо бачитися, та коли б наші дороги і розійшлись, так не забувай за мене.
Касян обняв його кріпко і поцілував.
— Ти таки будеш мені дядьком, я ніколи не забуду, що ти для мене зробив,— він поцілував Касяна в руку.
Розійшлись. Касян, йдучи, обтер рукавом сльозу з ока і говорив сам до себе:
— Ось притча. Гадав, що собі сина придбав, як й інші товариші, що його на доброго козака виведу, що на старості літ потіху матиму, коли доживу, і не везло. Знайшовся брат, а на його боці право... Шкода! Розумний хлопець... Го! го! Головатий... Ну, не повелось... що ж робить? Така моя доля. Ніколи у мене не було роду, та й не буде... Годі! — Касян пішов до куреня.
Тим часом Максим водився з Івасем, мов кітка з малим котятем. Водив його по січовім майдані, по куренях, показував січові вали, частоколи, показував січову церкву, канцелярію, попівство, завів під школу, в якій гуділо, мов в улію. Завів у майстерню, де січові ремісники працювали.
В саме полуднє висипалася з січової школи дітвора різного віку і росту. З сміхом, криком, розбігались по майдані. За ними вийшли вчителі, а далі показався і сам шкільний отаман. Був одягнений в довгий халат і ніс під пахвою грубу книгу. Йшов з великою повагою і поволі... Максим зняв перед ним шапку і поздоровкався.
— Що це за младенець? — запитав Максима, показуючи на Івася.— В школі я його ще не бачив.
— Це мій брат. Припадком на Січ попав. Його татарин піймав, та добрий козак Касян Бистрий в степу відбив. Ніяк було відвезти додому, то привіз його в Січ.
— Дуже гарно. А ти, младенче, обучен юж грамоті?
— Я ще нічого не знаю. У нас школи нема, я коні пас...
— Благо єсть і полезно младенцу, а даже отрочати премудрости науки устивої приобрісти себі. Провид-нє господнє ізведивше тебе із татарського сировця указиваєт тебі путь праведний. Но к тому нужно єсть ціломудріє... Приведи, козаче, младенца сего по імени єго послі обіда в школу, аки подобаєт.
Отаман пішов далі, погладивши Івася по голові, а той питає:
— Він якось так балака, що не розберу нічого?
— Вчений чоловік, то й по вченому балака. Вчись й ти, то сам так забалакаєш... Тепер ходімо на обід у курінь, а опісля тобі треба йти в бурсу між школярів...
— Хіба ж я не буду з тобою жити?
— Як би тобі це сказати? І разом, і не разом. Разом будемо на Січі, хіба що мене куди-небудь пішлють, а в курені зі мною тобі не можна жити, бо ти ще дитина. Але я з тобою буду бачитися...
По обіді в курені, де Івася вважали гостем, повів Максим свого братчика знову по Січі. Вони вийшли ворітьми у другу частину Січі. Тут жило саме військо запорозьке, уся січова старшина. За валами тої частини розложилось, так сказати б, січове місто. Тут кипіло інше життя. Довкруги майдану стояли малі домики, а далі шатра з усякою всячиною. Тут заодно ярмарка, торг. Народу всілякого, мов в муравель-нику. Крамарі пороставляли свої крами. Між ними ходять покупці. Такий тут гамір, що Івасеві аж голова закружляла. А які тут різнородні люди, які одяги!
Ось зараз з краю стоїть бородатий москаль у довгому халаті, припрошує покупців та прихвалює свій крам. Побіч нього сидить мовчаливий турок над своїм крамом. У нього пістолі, шаблі, рушниці, ятагани. Турок сидить собі на землі перед своєю будою, покурює люльку і ні пари з уст: хочеш, мовляв, купити, то купуй, а ні, то йди собі з Богом. А далі косоокий татарин продає багату одежу, пояси цвітисті, шовкові. В другому кінці вірменин носатий продає золоті пер-стені, гаплички тощо. На протилежному кінці торгується татарин з козаком за коня. Татарин прихвалює, прицмокує та пробує з конем різні штуки.
У другій стороні цього базару якісь кумедно одягнені люди всіляку чудасію показують. Перекидають собою, мов м'ячем, через голови, на головах ходять, якийсь чародій виймає іншому з волосся дукачі, горячі кулі на носі носить, огонь з губи пускає.