Олюнька

Тут була не дуже вигідна та безпечна позиція для пастухів. З одного боку цісарська гребля (а як стражник запише і подасть, то буде велика біда), з другого, знов, боку стережися кущів, що роз­сілися поміж сіножаті вздовж зо дві милі: як туди зайде худобина, ледве чи її відшукаєш.

Днина вибралася дуже погідна й тепла. Левонко завів забаву. Діти бавилися охоче й весело. Й Олюньчине личко роз'яснилося. Вона забула свої злидні, недоспану ніч, поранені ноженята, бігала з іншими і сміялася весело.

Товарина розійшлася по сіножаті шукати поживи, а одна Костева корова не сподобала собі чомусь того місця і наблизилася аж до верболозів. Левко по­бачив це здалека і покликав:

— Дмитре! Твоя Красуля пішла вовкам на снідання. А йди ж заверни, бо пропаде!

Дмитро Костів — то був чепурний п'ятнадцятилітній хлопець. Вій щойно розігнався розірвати ланцюг, і дуже йому не хотілося переривати забаву.

— Ану заверніть там котре мою Красу! — наказав він.

— А сам — не ласка? — відгукнули діти.

— Олюнько! Біжи ж! А скоро!

Олюнька не хотіла бути попихачем. Вона покрутила голівкою, здвигнула плечима й не послухала. Дмитро розлютився дуже, особливо на Олюньку. Вона була наймолодша з цілого товариства, до того ж сирота, отже, повинна слухати.

Дмитро почервонів як буряк, затиснув кулаки і прискочив до Олюньки:

— Підеш чи ні? Ти... знайдо зателепана! Олюнька зблідла, але не зрушила з місця.

Дмитро підніс кулаки і вже мав спустити їх на голову Олюньки, та в тії хвилі загарчав люто Лиско і вхопив його ззаду за ногу. Дмитро закричав не­самовито, схопив патик і погнався за Лиском. Олюнька зітхнула. Всі діти стали сміятися.

В тій хвилі надійшов від жидівської толоки якийсь хлопський парубчак. Він бачив цілу сцену і не втерпів, щоб не насміятися з "макогона".

— А во-во, як макогін пса б"є... ха-ха-ха! Добрий буде з тебе мига [10]!..

Дмитро залишив пса, побіг за хлопом. Тепер його позиція змінилася: всі діти

стали в його обороні.

Неприятель зразу не налякався Дмитрового костура; він обернув батіг "стар­шим" кінцем і дожидав нападу. Але коли побачив, що ціла громада шляхетсь­ких пастухів рушила за ним, він давай утікати. Хлопець біг просто до верболозів і тут пристав. З лозів повилазили хлопські парубчаки, котрих молода шляхта зразу й не бачила. Тепер, коли вона надто до них наблизилася, вони кинулися на неї.

— А макогони прокляті! А чорти рогаті! — (дехто з шляхетських хлопців мав на голові рогатівку).— А до Варшави марш!

Шляхетські діти кинулися навтікача, поки не добилися до греблі. Гребля була стрімка й дуже пригожа на оборонну позицію. Розум підказував, що найліпше задовольнитися обороною. Команду взяв Левонко. Він, побачивши, що діється, вирубав з верби кілька коликів, роздав хлопцям і всі стали відбива­тися. Тут хлопи не могли їм нічого зробити. Хотіли взяти шляхтичів при­ступом, але це не вдалося, і молода шляхта, набивши кілька гудзів на хлопських головах, відігнала їх.

Та хлопи приступили до облоги. Становище шляхти було дійсно прикре. Сонце стояло вже ополудні, товарина розбіглася бозна-куди, а тут ані рушити­ся з місця. Вони піддалися б, якби не тямили, що хлопи не пустять їх з цілою шкірою. Кілька шляхтичів пішли тихцем до Дністра, назбирали камінців і стали кидати ними до хлопів. Ті не мали такої амуніції і відстрілювалися хіба тим, що їм шляхтичі кинули. Але цей маневр не поправив долі шляхетської дітвори. Хлопи стояли, правда, в належнім віддаленні, але не гадали усту­пати.

Левонкові спало на добру гадку. Зловив за греблею тихцем якусь коняку, пе­ребрався через канал і погнав щосили в село до префекта. Префект послав по війта, сіли обидва на віз і поїхали робити справу. Така інтервенція причинила­ся до примусового миру. Війт почастував кількох хлопів палицею з-під своєї юрисдикції, й вони відступили від облоги.

Коли діти позганяли товар, що порозходився по корчах, сонце вже було низь­ко. Погнали худобу в село.

Та Дмитро не міг забути Олюньчиного непослуху й болю, якого йому завдав її псисько. Він почав ворохобити інших хлопців, що, мовляв, уся історія з хлопами вийшла через Олюньку. Товариші не любили Дмитра, називали його мами­ним сином, тож і не слухали його підмови. Тоді Дмитро рішився сам довести до кінця не скінчену рано справу. Він почав Олюньку ганьбити останніми словами та обкладати кулаками. Олюнька, призвичаєна до биття змаленьку, втікала від напасника, але не закричала ані не заплакала.

Інші хлопці стали в обороні Олюньки. Перший Левонко під'їхав до нього на своїй шкапі і шарнув його батогом по плечах. Пещений Дмитро не стерпів удару, він став плакати і кричати на весь голос. Левонко ще поправив. Дмитра взяла злість. Схопив прут та став ним цвікати то Левонка, то його коня.

Левонко не задумувався довго, зліз із коня, схопив Дмитра за комір і випарив бучиськом скільки міг.

— Та ти, ледаре, будеш сироту бити? Я тобі покажу, чим то пахне!

Тут знов мусили вмішатися інші хлопці, щоб визволити Дмитра з рук Ле­вонка.

— Чекай, чекай, я тебе запізву до префекта! — погрожував Дмитро.

— Ще тобі мало, бабин сину? Я тобі такого префекта завдам, що й рідна ма­ма тебе не впізнає!

Дмитро замовк, боявся, щоб Левонка гірше не розсердити та щоб він не взявся бити.

V

Дмитро Костів Полошинський немалу роль відіграє в нашім оповіданні, тож треба нам познайомитися з ним ближче.

В Пишнівцях ніхто не знав, звідки взявся там Кость Полошинський. Він за­йшов туди ще парубком, а що засвідчився шляхетськими паперами, то закут­тянська шляхта прийняла його до себе. Був це спокійний та роботящий чоло­вік. Він приніс із собою трохи гроша, купив хату з городом та кусень шляхетсь­кого поля й осів назавжди в Пишнівцях. У короткім часі оженився з шляхетсь­кою дівчиною і став господарем. Та, відай, не такої жінки він собі бажав, якою була Костиха. За кілька літ окульбачила вона Костя та поштурхувала ним.

У них було двоє дітей; Дмитро був старшим. Мати наділяла його щедрою рукою тими привілеями, які звичайно має найстарший син. Дмитрусь був усім у своєї матері, зате Кость сходив щораз більше на другий план.

Згодом стала Костиха відправляти чоловіка на заробітки. Заробіток у дво­рі був для Костихи замалий, для Костя — принизливий. Кость довідався, що при будові залізниці добре платять: зібрав свою мізерію в клунок і пішов до Го­родка. Жінка не противилася тому. І так діялося щороку. Кость робив тяжко ціле літо, а на зиму вертався із заробленим грошем додому. Та тут замість спо­кою і відпочинку заставав докори й занедбану роботу. Костиха все йому доко­ряла, що він дід[11], зайда, а вона зробила його господарем. Кость вишукував щораз нові джерела заробітку — раз, щоб жінці грішми губу заткати, а по-дру­ге, щоб утекти від її "любого" голосу. Він найнявся був різати дерево в лісі, а як та робота скінчилася, пішов аж до Борислава до копання воску. Одним словом, Кость був гостем дома. Костиха ґаздувала як знала.

Дмитро став виростати на парубка. Костиха не знала, де йому знайти місце. Пестила, прибирала, як панича, а годувала, що могла видумати найліпшого. То й не диво, що Дмитро був хлопцем гладким, гарним і мав значну силу фізичну. Дмитро, видячи, що мати не дуже шанує батька, став і собі мати його ні за що. Він зовсім не показував тої пошани, яку повинна мати до батька дитина. Кость зносив усе терпеливо — раз тому, що не міг вплинути на виховання сина, бо мало коли бував дома, а по-друге, що боявся язика жінки: вона все ставала в обороні сина. Зійшло на те, що Кость, якщо не був де в роботі, то був ніби найми­том жінки і її Дмитруся. Синок виріс на парубка і поводився всюди, як ба­гацький син; на це йшло те, що старий придбав літом. Дмитро був певний, що як одинокий син при старім батькові буде звільнений від війська, а відтак і оже­ниться скоріше, ніж його ровесники, котрих ждала кількалітня військова служ­ба. Тож уже тоді, як іншим парубкам і не снилася женитьба, він заглядав між шляхетськими дівчатами за парою для себе.

Доля старого Костя не була завидна. Ще було півбіди, доки міг робити, бо як пішов з дому на заробітки, бодай не чув кудкудакання своєї жінки і непошану-вання від сина. Але і те з літами скінчилося. Якось у Бориславі Кость, лізучи до ями, скалічив собі ногу. Мусив перервати роботу. Нога ніяк не хотіла гоїтися. Кость мусив вертатись додому з порожніми руками, бо весь час пролежав у Бориславі.

Костиха аж руками сплеснула, як побачила чоловіка на порозі не в тій порі, що приходив звичайно.

Кость був марний і пожовклий на лиці. Біль ноги, опухлої й пораненої, докучав йому немало, а тут мусив пішки прикульгати аж з Борислава.

— Та чого ж ти прийшов, неробо? — привітала його жінка.— В Бориславі тепер найгарячіша робота, а ти вернув додому. Що ж тут будеш робити? А ле­жачого хліба в мене нема!

— Хіба не бачиш, який я вернувся? — сказав Кость, постогнуючи, і присів на лаві.— Скалічив ногу, як лазив до ями, та не хоче загоїтися. Усе раниться та пухне. Пролежав три тижні в якомусь хліві, видав усе, що заробив, купував різні ліки, та нічого не помагало. Гадаю: піду додому, може, стара Яцева зро­бить якої масті та вигоюся...

— То так добре?! Як ще були гроші, то лежав у Бориславі, а тепер, як нічого нема, лізеш мені на карк... А з чого я тебе вигодую? Не видиш, що в мене діти, а достатків дасть бог?..

— Ну що ж я мав робити? — виправдувався Кость.— Таж тоді було ждати, аж зогнию під плотом.

— То було прийти скоріше! За ті гроші, що ти їх проїв, а може, пропив, мож­на було тут дати собі раду, а так гнити будеш та й годі.

— Та я ще зможу дещо робити коло хати,— обіцяв Кость.

— Ого! Вже ти зробиш, а я заспіваю, то поділимося разом... Гірка то буде тепер моя година!

На ту розмову надійшов Дмитро.

— Ого! Старий уже дома? Так скоро? — такими словами привітав батька.— Та щось ви, татуню, гуляли неабияк, коли відгуляли чобіт! — і показав на хво­ру батькову ногу, позавивану шматами і в якімсь старім черевику, либонь, знайденім на смітті.— А як там, тату, з грішми? Мені б тепер придалися нові пасові чоботи...

Ця бесіда сина виглядала на насмішку. Старий не відповідав ні слова. Він опер бороду на палицю й дивився в землю.

— Ого, будеш мати пасові чоботи! — сказала Костиха до сина.— Все про­лежав у Бориславі та проїв, а тепер приліз сюди, щоб його годувати.

Дмитро скривився на ті слова матері, та хіба не тому, що вона говорила про батька так нечемно.