Он біля криниці у траві незабудки — бачиш, які голубі?
— Угу...— киває Інна.
А через хвилину уже показує:
— Глянь, сьогодні небо теж із землі народилося...
І криниця, і донька навперебій розсипають свій сміх по неко-шених травах.
БЕЗОДНЯ
Можна під'їхати, тепер до села ходить автобус, але в таку духмяно-зелену теплінь чого гаяти час на зупинці? Та ще коли є коротка стежка.
Вирушив пішки. Знаю: спочатку йтиму полем, потім через перелісок, а далі попід горою, де кучерявиться густий ліщиновий пояс. В тіні ліщинника — джерело. Безодня. Споконвіку це джерело так називають. Вода в ньому непроглядно-синя, аж чорна.
Казали, ніби сюди впав з неба метеорит і це від нього утворилася безодня. А ми вірили, що звідси веде підземна протока аж до самого моря.
В дитинстві ми боялися безодні, сторонилися її. Якось моторошно робилося від її таємничої теміні. І галаслива наша ватага, завзято обносячи горіхи в ліщиннику, ніколи не всідалася на спочинок біля цього джерела. ...Поле... Перелісок... Гора...
А де ж це ліщинник?! Під горою голо-голісінько...
Вже потім завважую: ні, тут зовсім не так уже й голо, на місці ліщинника тепер ряботять пагони кукурудзи.
Збоку біля стежки — калюжа, напівзакидана усяким ломаччям. По тоненькій цівочці, що звідтіля в'юниться, здогадуюся: десь на її дні тліє живець джерельця.
Далі — знову кукурудзяні цибухи...
А де ж безодня?
Погляд мій знову зупиняється на жалюгідній калюжі. "Невже?!" — пронизує здогад.
А тоненький струмочок сочиться по сірій зморшкуватій землі, мов сльоза на старечій щоці.