— Ходімте.
Борис привів їх до Дробота. Сказав, хто вони й що запитують "Сліпці".
— Кажете, Ящук? "Сліпці". Не було такого. Про всяк випадок я ще передивлюся. — Погортав учнівського зошита. — Ні, немає. Та я й так пам’ятав би.
Вернулися до Борисового кабінету.
— Дайте нам журнал реєстрації надходжень.
Борис пішов і взяв у секретарки широкий тлустий журнал, де реєструвалися надходження всіх рукописів і відповіді на них. Кадебісти сіли за приставний столик і почали гортати журнал. Перший раз швидко, а другий — з лінійкою, пересуваючи її по рядках. Не знайшли.
— Мабуть, ще не надійшов. Ось вам наш телефон. Коли надійде, повідомте.
Вони пішли. І враз Борисові ніби полуда з очей спала: він згадав, що Дробот приносив йому цих "Сліпців".
— Що з ними робити?
— А що?
— Почитай, хоча б один розділ.
Борис прочитав. Це була оповідь про концтабори, не ті, сталінські, а нинішні. (СРСР заявив на весь світ, що в нас політичних в’язнів немає.) Розпочиналася оповідь з того, як з воріт табору виїжджає вантажна машина з тирсою і троє кадебістів штрикають тирсу довгими металевими списами, чи не причаївся там на дні в’язень.
— Ну, що будем робить? — знову запитав Дробот.
— Сам розумієш. Негайно одішли автору за адресою.
У Бориса взагалі погана пам’ять на прізвища, й оті Ящукові "Сліпці" просто загубилися в ній. Тепер же… Тепер же краще помовчати. Та й не стане він донощиком. Кадебісти прийшли через три дні. Й знову дивились журнал надходжень. Й знову нічого не знайшли. То була якась містика, якесь наслання, недарма — "Сліпці". Бо приїхали кадебісти з Тернополя й одразу знайшли в зошиті реєстрації запис. Він був серед інших, нічим не прихований. І записано, що автору рукопис повернено Дроботом. Зажадали відповідь Дробота. Він писав: "Шановний товаришу Ящук. Ваш матеріал цікавий, але він нам не підходить. Повертаємо рукопис".
За ту відповідь Борису був "втик" з ЦК. За те, що, мовляв, приховали і за таку відповідь.
Не встигли відітхнути від "Сліпців", як заварилося з іншим рукописом. Його приніс професор довоєнних часів Опанас Захарович Литовка. В рукописі розповідалося про університет тридцятих років, зокрема про тридцять сьомий, які тоді ідеологічні градобої стояли, як забирали людей, як жили їхні сім’ї. Написано так, що одірватись не можна, хоч здебільшого й про дуже тяжкі справи. Ось історик літератури, комуніст, який перейшов із Західної України, з Польщі в Радянський Союз. Він і далі працював на більшовиків, навіть і як таємний агент. Переходив кордон туди-сюди. Далі попав під підозру. Був викинутий зі стромовини — бистрини життя. Від нього всі відцуралися, його не навідували — тоді ніхто не заходив до тих, хто попав під підозру, — він помирав удома. У нього була така ж хвороба, як і в Миколи Островського: спочатку відмовили ноги, руки, далі — тулуб, поверталася тільки голова на шиї, а далі відмовила й шия. І ось він лежить на голому матраці посеред кімнати, й ще на підлозі стоїть телефон, все інше дружина продала, аби виручити якісь гроші на життя. А потім — смерть. Й стало ще страшніше (що є страшніше за смерть!), не було як поховати. Останній раз, як він ішов через кордон на той бік, то здав у НКВД пашпорт, а тепер без пашпорта не ховали. Дружина божеволіла. Її брат бігав по інстанціях. Врешті-таки повезли ховати: за катафалком, запряженим рябою конякою, йшла дружина (її брат побоявся) і ще двоє обтріпаних дядьків — їх прислали з поховальної контори винести труну.
Й інші епізоди, досить моторошні, а були й трагікомічні. Замість одного чоловіка забрали іншого, сусіда, переплутавши двері, й не захотіли слухати, що він не той, який у ордері, — виконували план. Спогади написані яскраво, просто блискуче: Борис із захватом читав їх, зачитував уривки, прочитав і Діні, вона змружила очі: "Й ти думаєш, що їх надрукують?" — "А як же, про це говорив на двадцятому з’їзді партії Микита".
Набрали першу подачу. Але цензор навідріз відмовився підписати їх до друку. Так вони лежали ще два місяці. А потім до редакції прийшов автор спогадів Литовка й сказав, що він, ректор університету та парторг ходили до секретаря ЦК партії з ідеології Василя Васильовича Защіпки й переконали його, і той дозволив друкувати. Тоді Борис сам відніс верстку цензору — Івану Харитоновичу, й розповів про відвідини Литовкою і іншими Защіпки, й той сказав, що дозволяє публікувати.
Іван Харитонович зсунув на кінчик носа окуляри, подивився понад них на Бориса й прорік:
— Мені такої вказівки не було.
Тоді Борис (за підштовхування Литовки) спробував додзвонитися до Защіпки. Це було до ката важко, але таки додзвонився. Защіпка вислухав і мовив (він не вимовляв літеру "р"):
— Не лізьте попелед батька в пекло. Палтія накаже — полізете.
— Я ж казала, — вдома Діна.
А Дробот, якому Борис переповів це, мовивши "отака вона історія", підсумував:
— Будь-яка історія — жінка продажна, з ким спить, того й славить.
— Ну, то з ким спить наша?
— З ЦК.
* * *
Діна крутнулася перед дзеркалом, поправила зачіску:
— Я пішла.
— Куди?
— Остання консультація.
— Ти ж не надовго. Ми сьогодні їдемо в село.
В село — це до його батьків, її матері, її діда та баби. Пізніше Борис пригадав, що Діна була якась особливо збуджена, тривожна, але тоді не зауважив нічого. Він скупився на дві хати: оселедців, ковбаси, цукру, цукерок, пряників, і став ждати. Коли ждеш, час взагалі повзе гусеницею по листу. Вийшов у сад. Він уже майже порожній. Тільки на крайній, під парканом, груші-дулі дві груші в порепах, на них лазили оси. А поруч — кущ глоду, яріє червоними рубінами і земля під ним устелена великими багряними краплями. Вернувся до кімнати. Спробував читати Ремарка "Чорний обеліск" — не читалося. Почав хвилюватися — Діна вже повинна бути вдома. Знову вийшов у сад, далі — за хвіртку, вернувся. Час летів, як схарапуджений кінь. Третя година. Їхній поїзд о третій. А потім час зупинився. Замлоїлося в грудях: "щось сталося". Тривога розросталася, він навмисне не дивився на годинника, а коли поглянув, була шоста. Далі тривога заполонила його всього, в скроні стукали тупі молоточки, серце калатало. Й кожна наступна хвилина ставала мукою: "Нещастя, з Діною нещастя". То сідав, то зривався, то вибігав за хвіртку. Сад спохмурнів, темні тіні лягли від дерев на землю, ворушилися там як живі. Не ставало сил. "Треба бігти, але куди? Куди — в міліцію". Й розумів, що там його тривоги не приймуть: ну, пішла з дому жінка, ну, затрималась, жінки, вони такі — вернеться. Співав і вже замовк вечірній шпак. Над садом креслили чорно-синє небо кажани. Враз він схопився, пронизаний думкою: треба їхати в гуртожиток, до дівчат, з якими жила Діна. Може, вони щось знають.
Сів у десятий трамвай і там сотав трагічні думки. Була одинадцята. Прорвався крізь чергову, підбіг до кімнати. Застукотів кулаками. В кімнаті — вже спали. Двері прочинила й стала в них, тримаючи поли халатика, Дуся — дівка тлуста, дебела, негарна з лиця, старша од всіх дівчат — до інституту вона вже працювала муляром. Бориса чомусь не любила. Й він не знав чому. Мабуть, Борисів вигляд сказав їй багато про що. А тут ще Борис залопотів: "Її немає, вона загинула, я зараз побіжу в міліцію". Дуся подивилася на нього примруженими очима:
— Біжи додому. Вона прийде.
— Де вона?
— Ну, прийде, приїхав знайомий, — на це слово натисла, — з Молдавії.
Борис пішов по сходах, як ошпарений пес. Двоє почуттів змагалося в ньому: одне — якоїсь полегкості, що Діна жива, а друге — несосвітенної кривди, лютої ревності, злості.
Діна була вдома. Переглядала щось у шафі.
— Де ти була?! — з порога закричав Борис, намагаючись не зірватись на вереск.
— У… п… подруги… зат…трималась.
— У подруги в штанях! З Молдавії.
Далі він пам’ятав погано. Кричав, кидався найдошкульнішими словами, які тільки знав, погрожував кулаками й нарешті вирік:
— Все. Розводимось. Завтра. — Й твердо далі: — Завтра розводимось, завтра.
Діна плакала. А тоді впала на коліна й обняла його за ноги…
— Я… вже вагітна од тебе. Ой…
— Звідки я знаю, що од мене.
— Ой… Він по-дурному закохався в мене. Він — пацан. Приїхав, я його не кликала. Ходили по Володимирській гірці. Він плакав…
Гіркота була страшенна: вона зустрічалася з хлопцем там, у Молдавії, після того, як вона з Борисом вирішила одружитися. Це зрада. Страшна зрада. Цинічно майнуло в думці латинське прислів’я: "Цнотлива та, якої ніхто не домагається". Розсердився на себе за цинізм. За все.
— Розходимось. Завтра… заяву.
Діна ридала.
— Мама… Це вб’є маму. Вона не видержить.
Ці слова і вирішили… Він не міг стати причиною смерті Параски Юхимівни.
В ліжку Діна знову припала до нього. І він брав її жаско, грубо, майже люто. А тоді лежав з розплющеними очима й думав: мабуть, правий Фройд, що людиною володіє секс. І думав: як тепер житиме. Як любитиме Діну. І чи ще любить її. Й чи є взагалі в світі любов. Справжня, велика. В друзів її не бачив. Та й не можна побачити. Можна. І згадав… у них у селі… Він тоді ходив у п’ятий чи шостий клас. Все село говорило. Була дівчина Валя. Казали — гарна, він не пам’ятає та й по-справжньому не знав її. І хлопець, Микола, який вчився в технікумі механізації. Він кохав Валю. Вона не відповідала на його кохання, нехтувала ним прилюдно, втікала з клубу, щоб її не проводив. Й одного разу він пробрався до неї в садок, було літо, вікно було відчинене, Валя стояла навпроти дзеркала й чи то зачісувалася, чи то милувалася собою. Тоді в селі було багато зброї, лишилася після фронту, й він вистрілив у неї з гвинтівки. А тоді і в себе, тут же під її вікном.
Борису здалося, що він заздрить Миколі.
* * *
Перші дні Борис почувався кепсько: було кривдно й соромно за свою слабкість і за ту майже істерику перших митей, втікав то на роботу, то в книги. Діна ж малася стримано, спокійно, як і раніше. Стояла біля вікна, він дивився на її різьблений, аж величавий профіль, і туманів від того, хотілося щось зробити, сказати щось різке, й розумів, що це ні до чого.
Й думав про неї, що мав її не за ту, якою вона була. Мав її за мрійливу, екзальтовану, такою хотів її бачити й такою вона йому здавалася. А вона була зовсім іншою. Спокійною, врівноваженою, впевненою в собі, в своїй красі, холодною.