Зоня сама й до Дарки пішла.
— Ти, слухай-но! Ходи покажеш мені й панні, де є розхідник.
— Я не маю часу! — понуро відповіла Дарка, кинувши скоса на Зоню темно-сірими очима з-під білих од вапна брів.
— Цьоця дозволила.
— Яка то цьоця? — так само понуро спитала Дарка.
— Ну, моя цьоця, пані Качковська!
— Ага, ключниця…
Дарка замахала квачем по стіні, не оглядаючись на Зоню.
— Що ж, підеш ти чи ні? — крикнула Зоня. — Та помалу ти з тим квачем! Ось на мене ляпнуло!
— То йди, Дарко! — сказала Ярина.
— Та відомо, йди, коли кличуть, — додала й мати з тривожним поспіхом, торкнувши Дарку ліктем.
Дарка оглянулась. За нею, трохи віддалік, стояла Юзя і так жалібно-тужно дивилась…
Дарка поклала квача коло відра, втерла обличчя рукавом, обсмикнула підтикану фартушину і подалась до хвіртки, мовивши через плече Зоні:
— То ходіть!
Юзя перейняла їх коло хвіртки і пішла поряд з Даркою, несміло-ніжно поглядаючи на неї, але мовчки.
— Та не біжіте так, — спинила їх Зоня, як вони вже були коло "офіцини", "на тім дворі", коло панських обор, — почекайте, я забула парасольку, на тім пастовні засмалишся, як циганка.
— Як ви-те будете по парасольки заходити, то я йду мазати, я не маю часу довго ходити, бо ще мені ключниця впосля виверне півзлітку, скаже — не цілий день робила.
При слові "ключниця" Зоня злісно стиснула губи, а Юзя почервоніла і швиденько заговорила:
— Ні, ні, пані Качковська того не зробить, вона ж дозволила, вона ж…
— Добре вам говорити… Я йду на пастовень, а хто як хоче, про мене!
І Дарка рішуче поступила наперед. Зоня було відстала і надулась, але Юзя щось зашепотіла їй на вухо і так заметушилась, що Зоня змилувалась і пішла за Даркою, закриваючись, як могла, хустинкою і широким рукавом блузки.
На самому сонячному місці пастовня яснів блідим золотом островок дрібного низенького, немов воскового, розхідника, серед моря барвистого маєвого моріжку
— Генде-о! — показала Дарка на той островок, і всі три почали рвати рясні зірчасті квіточки.
Але Зоня хутко відстала, сказавши, що вона не може знести цеї "шаленої спеки", одійшла собі на протереб і лягла там у холодку під кущиком.
Юзя провела її поглядом. Потім тихо, трохи тремтячим голосом обізвалась до Дарки:
— Що ти тепер робиш, Дарко?
— Бачите, розхідник збираю…
— Ні, не тепер… а завше?
— А завше, як завше: ходжу на роботу, вдома все роблю, бидло гоню.
Дарка говорила не дуже-то привітно, але все ж не так понуро та жорстко, як недавно до Зоні, скоріше смутно. Її очі розширились і нерухомо дивились на дрібненьку квіточку з розхіднику, що тремтіла в її руці.
— А Пріськи хто глядить?
— Пріська велика, нащо її глядіти? Та же Гапка менша є.
— А Гапки хто глядить?
— А наша Улянка! Вже ж Улянка безмаль шість літ має тепера — чи ж не догляне?
— А ти… а… а з ким ти тепер бавишся?
Дарка перевела очі з квітки на Юзю.
— Або мені є час бавитися? Хіба я мала?
— А тоді ж бавилася?
— Тоді!.. Та й тоді, як я там бавилася? При гусях та при дітях — то-то вже грання! Ну, та ще тоді можна було якось хоч у свято або втікачем.
— А тепер? Хіба й у свято не можна?
— Ні.
— А що ж ти робиш у свято?
— Що? По ягоди ходжу, по щавель, а що зберу, несу продавати. А то ще й з бидлом мати посилають, бо Іван все більше при конях, на нічліг їздить, а Ярина в свято на музики йде.
— А ти на музики ходиш?
— Мало коли.
— Чому?
— А хто ж буде бидло гонити?
— Чому ж Ярина не чергується з тобою в свято? — наставала Юзя, по-давньому проникаючись інтересами своєї приятельки.
— Мати кажуть, що Ярина вже дівка, то їй впадає йти на музики, а я ще мала.
— Та ж тільки що казала, що не мала?
— То як до чого! — Дарка всміхнулась уперше за всю розмову, і то смутно. Але Юзю та усмішка все ж підбадьорила.
— Слухай, Дарко, чи ти ж собі справила таку спідницю, як то була в мене, пам’ятаєш?
— Ей, де там! Мати з димки пошили — та й вже.
— А ти, Дарко, знаєш що? Ти от увечері прийди, так коли-небудь, ну, може, й сьогодні, то я тобі ту спідницю дам, мамця позволить. Спідниця ще добра, але я з неї виросла… А, правда!.. тож і ти виросла…
Юзя якось засоромилась. Але в Дарки щоки спалахнули й очі заграли і вже не здавались темними.
— То нічого, панно! Я надточу коло коміра, в нас так роблять, з-під каптана не видко! То коли, кажете, прийти?
— Увечері, як доїтимуть корів. Я тоді буду вчитися в своїй хаті… сама… ти прийди під вікно.
— Може, нехай би ліпше мати пішли?
— Ні, ні, Дарко, ти прийди, ти сама, сама! Прийдеш? — Юзя нишком сіпнула Дарку за рукав і заглянула їй в вічі.
Дарка всміхнулась, не так, як перший раз, а немов розцвіла, аж Юзі пригадались найвеселіші хвилини з їх колишніх таємних забав: жидівська гойдалка… совгання по сіні…
— Добре, прийду! — і Дарка весело, зважливо кивнула головою двічі.
— Ой, чи хутко ви там? Тут комарі заїдають, — протягла немов заспаним голосом Зоня, ліниво встала з-під куща і, звільна переступаючи, подалась до них.
— Та вже, вже досить! — спішно гукнула їй Юзя і побігла назустріч. Дарка пішла повільніше.
Дорогою додому всі три йшли поруч. Юзя посередині, Дарка несла в фартушку розхідник. Сонце припікало, дівчата розімліли, якось не говорилося. Як прийшли до будинку, Юзя казала нести розхідник до її покою, де було складено й все інше зілля на Юзиному столику поверх книжок та зшитків.
Юзя сіла писати на довгастих папірцях слова: "А słowo stało się ciałem i witało między nami"[60].
Зоня сіла там же при столі, закладала ті папірці вузенькими смужечками, зв’язувала в каблучки й брала їх за основу для маленьких віночків, вплітаючи в кожний віночок по кілька стебел з кожного розбору зілля і квіток. Віночки виходили в неї дуже зграбненькі та малесенькі, мов для королеви ельфів. Дарка, поклавши розхідник на стіл, не пішла з кімнати, а стала за стільцем у Юзі й задивилась на роботу панночок, на Юзину з цікавістю, на Зонину з похмурою заздрістю.
Згодом Зоня вийшла до салону, щоб ущипнути кілька гілочок мирту й розмарину на найменший зелений віночок, що мав прикрасити завтра найсвятішу святиню — "монстранцію" з св[ятими] дарами. Ледве причинились за нею двері, Дарка пошепки обізвалась до Юзі:
— А дайте-но, панно, й мені того папірка, нехай-но я зроблю одного віночка.
Юзя дала їй папірця, глянувши перше на двері. Дарка почала його закладати незручно, мнучи й каляючи пальцями, замазаними у вапну та зеленину. Нарешті папірець порвався, але Дарка не посміла просити другого і почала вити віночка на зелені, замотуючи на ній квітки й зілля просто стеблами без ниток. Вінок виходив великий, пелехатий, але Дарка хапалась вити скоріше і ні на що не вважала.
Зоня увійшла в кімнату, співаючи побожний гімн "Do serca Jezusa"[61] (їй хотілося взагалі співати, та напроти такого свята не годилося співати її звичайних веселих пісеньок), але, глянувши на Дарку з вінком у руках, урвала спів і залилася сміхом.
— Ой, панно Юзечко, прошу подивитися, що вона зліпила! Якесь чепірадло!.. Нащо ти переводиш зілля? Хто тобі позволив? — звернулась вона до Дарки вже без сміху.
— Та нічого… нехай… — прожебоніла Юзя і, почервонівши до болю, схилилась, немов пишучи.
— Чи то панна Юзечка дозволила їй?
Юзя промовчала. Зате Дарка обізвалась.
— А що там дозволяти? Або то мало того зела на городі? Чи ж я не збирала розхіднику так, як і ви? ще й більше!
— Ну, ну, мовчи-но ти! Роздерла губу від уха до уха! То казала: "Не маю часу", — а тепер стала собі та й стоїть, а робота нехай почекає! Я цьоці поскаржуся!
— Не вельми я боюся вашої цьоці! — одрізала Дарка, проте кинула недоплетеного вінка на стіл і вибігла геть.
— Нащо було так?.. Нехай би собі… — несміливо прожебоніла Юзя.
— Ай, я не зношу таких грубіянок! — палко заговорила Зоня. — Та й пощо їй тут бути? Якби ще яка порядна чистенька дівочка, а то — з курної хати!
— Відки Зоня знає, з якої вона хати?
— Але ж прошу! Таж від неї за милю чути стухлим димом! Фе, аж досі чую, — Зоня помахала хусточкою в себе перед носом, далі відчинила настежи вікно і викинула в нього Дарчин вінок. Дарка те бачила, бо власне білила стіну близько вікна.
Юзя сиділа, одкинувшись на стільці, склавши руки на колінах, і нерухомо дивилась у вікно.
— Панна Юзечка вже всі папірці надписала?
— Всі.
Короткий і приглушений тон того "всі" стривожив Зоню: вона ще не чула такої нотки від Юзі.
— Чому ж панна Юзечка не плете віночків? — запитала Зоня, немов запобігаючи ласки.
— Так.
— Але ж прошу сказати чому?
— Бо Зоні не сподобається, і Зоня викине за вікно. — У Юзі вже тремтіли губи, і голос ледве проривався, так що той ущипливий тон, яким вона хотіла це промовити, зовсім не вдався, а вийшло жалібно, плаксиво, зовсім по-дитячому.
— Панна Юзечка гнівається на мене?
Юзя вже не мала голосу відповісти.
Зоня заглянула їй в лице, Юзя спустила тремтячі вії.
— Панна Юзечка гнівається на мене, на свою Зоню? І за що ж? За тую хлопку? Хіба ж не правда, що з курної хати всі речі димом відгонять? Чи ж я винна, що я не зношу диму? І що ж я тій дівчині зробила? Що не дуже гречно заговорила? Таж вона предці не граб’янка!
Юзя таки здобулася на голос.
— Fräulein Therese казала, що треба бути гречною до всіх, навіть до челяді. Вона казала, що так поводяться всі аристократки. Хіба ж ні? Зоня повинна те найліпше знати, бо Зоня виховувалася з граб’янкою.
Зоня злегка почервоніла, але ще завзятіше заговорила:
— Ніхто не може бути гречний до грубіянок. Чи панна Юзя вважає, що кожна хлопка має право мені як хоче говорити, а я їй повинна гречненько кланятись за те?
— Але ж Дарка Зоні перша не зачіпала, — тихенько і немов не Дарку, а себе виправдуючи, сказала Юзя.
— Було послухати, як вона говорила зо мною ще спочатку! Я її кликала, як добру, а вона мене мало не з’їла! І перед всіма хлопками, аж мені встид було!.. А панна Юзечка забула, як те оприскливе дівчисько визвірилось, коли я хтіла піти по парасольку?.. Та що маю говорити? Панні Юзечці то все одно. Нехай бідну Зоню хто хоче ображає, панна Юзечка ще й гнівається, що вбога сирота Зоня не вміє бути гречною, як граб’янка. А як же було Зоні брати приклад в граб’янки? Перед граб’янкою всі на пальцях ходили, а Зоньку годували штурханцями по кутках, бо за неї ніхто не вставився б. Зонька мусить все од всіх приймати, на те вона бідна…
— І Дарка ж бідна, Зонечко, — благальним голосом промовила Юзя.
— Чим вона бідна? Має хату, до роботи звикла, має батька-матір, має завжди де притулитись.