Містер Брукс...
Б р у к с. Який у ній сенс?!
Уїнчелл. Прийміть ось це. Так. Дихайте глибоко. Війна, містер Брукс, була не така погана. П'ятдесят вісім мільярдів прибутку на вулиці не валяються...
Б р у к с. А що з цього? Якщо вже треба рятувати ці мільярди і цю війну від миру, або я вже збожеволів... Містер Скотт, скажіть одверто, як чесній людині...
Скотт. Що ви хочете?
Брукс. Я скажу вам одразу, чого я хочу і чого я не хочу. Я хочу того, чого хоче мій капітал. Якщо мир не дає йому росту, врятуйте його од миру, я не хочу миру! Хай його не буде. Нехай буде війна! Ви можете зробити, щоб росіяни не думали про мир? Зробіть це! Ви матимете пам'ятник із золота, як Авраам Лінкольй. Більше! Ми зробимо вам пам'ятник із золота, найдорожчий у світі! Треба рятувати цивілізацію. У нас же є атомна бомба, чого мл ждемо?!
У напівпідвальному поверсі посольства зібралися машиністи, посильні, шофери. Тут теж обговорюють приїзд нового посла.
— Проклята скотина, цей Брукс. Важкий, як сейф!
— Цього разу, мабуть, здохне.
— Не розумію, звідки в нього стільки ненависті до цих росіян? Все ненавидить, гангстер!
— Але ми теж ненавидимо росіян?
— Так. Але в нас це служба. Вісім годин — і все. А йому навіщо їх ненавидіти!
— А що з ним?
— Сідав у літак у Внуковому. Нараз почув по радіо промову... про мир. Ну, одразу ж у нього судина в голові — лусь!
— Так. Якщо радянські лідери говорять про мир, я гадаю, треба було б і нашому Трумену підготуватися до такої розмови. Це важливіше, ніж вудити рибу... (Кидає на стіл журнал з фото Трумена на рибній ловлі). Рибки скортіло в каламутній воді половити, дідько б його забрав!
— Кого це його?
— Взагалі.
— Взагалі ти менше базікай. А чому Трумен не може ловити рибу?
— Ну, нехай ловить, не чіпляйся до мене.
— Дуже багато ти тямиш.
— Припиніть політику! Однаково, ми ніколи не зрозуміємо, що робить угорі ця кліка.
— Не розумію, що ти маєш на увазі. Якщо політика лізе до тебе з кожної картинки:..
— Дурниці.
— Дурниці для дурнів. А я ще вчора, побачивши це фото, зрозумів, що Скотт везе війну.
— Я затикаю вуха!
— Я теж заткнув.
— Припинім теревені. Не забуваймо, що кожен третій з нас...
— Пізно.
Всі переглянулись.
— Чому третій? Зараз він так сказав, що вже всі...
— Слухайте, в мене голова тріщить. Чарлі!
— Пропоную легке читання. (Читає). "Щохвилини в США чиниться три серйозні злочинства".
— Щохвилини? Три? Ф'ють!..
— Так. "Федеральне бюро розслідування повідомляє: в 1946 році в США було заарештовано 759 600 злочинців. Середній вік заарештованих 21 рік". "50 000 школярок народили незаконних дітей".
— О-о! Дівчатка!
— Це все кінофільми, чорти б їх забрали! Надивляться розпусти, потаскушки!
— "Загальна кількість зареєстрованих злочинців США в 1945 році 6 000 000, тобто один кримінальний на 23 жителі".
— Більше!
— Зареєстрованих. Якось я читав, — дика кількість божевільних!
— 8 000 000.
— Припиніть політику!
— Яку політику? Я що сказав? Я сказав — 8 000 000 божевільних. Це не політика, а статистика.
— Де ти добув цей журнал?
— Не твоє діло. Слухайте. Якщо ми вже всі тут шпигуни, благаю, будьмо вільними людьми хоч один останній цей вечір. Ні слова туди. (Показує вгору).
— П'ять років Сінг-Сінга.
— Мовчу. Пауза.
Через півгодини лікар Уїнчелл знав уже про все, що говорилося в "нижньому поверсі".
— П'ять років Сінг-Сінга,— сказав він, вислухавши доповідь інформатора, — цьому дияволу... Не знаю. Я придумав би для всіх їх який-небудь острів Святої Єлени... Ще хто?
— Чарлі Харт — стенографіст і обидва кур'єри.
— Банда. Всіх замінити пора. Все?
— Иєс.
— Гуд бай.
В консульському відділі посольства звичайний прийом одвідувачів. В приймальні переважно старі люди, дітей яких доля закинула в Америку ще до революції. Є й рідня воїнів Радянської Армії, що попали в полон і повтікали на Захід у сферу американського війська. Ось інженер Домонтович. Його син, загнаний Роммелем в Африку як військовополонений, якимсь чином написав батькові розпачливого листа з американського концтабору. Домонтовича приймає Джон Гревс.
— Пане Домонтович, ви тільки не хвилюйтеся...
— Як не хвилюватися!.. Це мій син, містер консул.
— Так, бачу (пробігає очима заяву), але... Отже, він попав у Марокко...
. — Так. Роммель загнав як військового полоненого. Ми вважали, що він давно загинув... І от... що ж це таке? Навіщо ви мучите його в таборі стільки років?
— Ну, це ми, звичайно, з'ясуємо. Він член партії?
— Ні.
— А ви?
— Ні.
— Ви поляк?
— Так.
— Живете в Росії...
— З дев'ятсот п'ятнадцятого року. Втік з Варшави од німців. Це моя друга батьківщина.
— Ви інженер?
— Так.
— Працюєте?
— В Сибіру на одному заводі.
— Великому?
— Так.
— Умгу. Ваша спеціальність не має відношення до... ядерної фізики?
— Пробачте. Хіба фізика має відношення до долі мого сина?
— Уявіть собі, може мати... Містер Домонтович, от якби ви заповнили, наприклад, цей маленький бланк. Тут усього шість запитань.— Простягає бланк.
Домонтович читає.
— Ви — не росіянин, позапартійний. І... батько мученика.
— Мені хочеться плюнути... А взагалі я почну з того, що ви — негідник! — сказав Домонтович, відкинувши бланк.
Останню фразу чують у кабінеті Марроу і Скотт. Марроу (до Скотта). Типовий випадок. Голос Гревса. Зрозумів... Тільки, будь ласка, не агітуйте мене за комунізм.
Голос Домонтович а. Яка гидота!
В кабінеті консула.
— Це не гидота. Це — життя, — з "сумною", вдаваною посмішкою сказав Гревс.— Ви ідеаліст, пане Домонтович. Ну!.. Гаразд. Підождемо, з'ясуємо. Де Сибір, де Африка. Можливо, ваш син виявиться більш практичним.
Секретар консульства Френсіс Дарлінгтон приймав старих людей.
— Пане секретар, чого ви од нас хочете? Ми топчемо ваші пороги вже півроку. Навіщо ви глумитеся над нашою старістю?
— Ніхто над вами не глумиться. Ви хочете їхати в Америку?
— Ні!
— Чого ви хочете?
— Ми хочемо перед смертю побачити дітей, так вони в Америці.
— Ну, будь ласка.
— Так чого ж ви од нас хочете? Які списки? Ми старі люди! Адже у вас теж є батько й мати.
— Так. Але якби мого батька й матір попросили зробити маленьку послугу за послугу...
— Яку?
— Список, ну, хоч би десяти "приступних" клієнтів.
— Знову... Що таке "приступних"? Я член профспілки!
— Ну... Ви були перукарем?
— Так. П'ятдесят років!
— В Дніпропетровську?
— Так.
— Так невже в вас не було клієнтів, котрі говорили щось політично не-е-е... незгідне? Я ж повинен бути чимсь гарантований, що ви не комуністи. Я на службі...
Нараз Дарлінгтон зблід. Побачивши, що в приймальню входить молода дівчина, він урвав розмову й хапливо вийшов.
Марроу викликає секретаря:
— Просіть міс Бедфорд.
— Иес, сер. (Виходить). Входить Анна Бедфорд.
— О-о! Міс Бедфорд! З приїздом!
— Дякую.
— Як прекрасно впливає на вас Азія! Чарівно! Казахстан...
— Так! То — світ!.. А Вірменія!.. Це... я бачила розкопки царства Урарту... Це казка!.. — радісно усміхається Анна.— Мені подарували зерно пшениці — три тисячі років!
— Ви непоправні... Розкопки... Потрібні дуже спішно розкопки тут, у Москві. Ви містера Гревса бачили?
— Ні.
— Підіть до нього. Розкопки. Боже мій, ви — дитина. Чарівна.
Анна у Гревса.
Г р е в с. За час вашої відсутності ми трохи посунулись уперед, Анно. Віра Громова — не вчителька. Вона фізик. І якщо вона од вас це приховала, ви повинні зрозуміти. Це (показує фото одного з тих, що були у Громова на святі) її чоловік, теж фізик. Дуже видатний. Десь за Уралом. Ви догадуєтесь?
Анна. Вони в Москві?
Г р е в с. Так. Приїхали. Але звідки?.. Вам треба їх якось провідати. Дуже важливо, хоч би малюсіньку ниточку!..
В просторій квартирі доктора біологічних наук Громова гості. Старі друзі й співробітники, молоді науковці,— чоловіки й жінки. Входить відомий уже нам Громов Сергій Васильович, який допіру повернувся з Кремля. Дуже огрядний, з гучним голосом, широкими рухами, написаний широким пензлем росіянин. У старовину з нього вийшов би сподвижник Єрмака Тимофійовича або Дежнєва. Об'їздив півсвіту, хоч і прикидається кабінетним ученим. Сьогодні в нього свято: один із щонайбільших проектів, в розробці якого він брав участь протягом кількох років, прийнятий і схвалений, більше того, завтра він буде опублікований у пресі. Він щасливий. Він завжди говорив: працювати в такому ділі — вже щастя.
Помітивши Анну Бедфорд, що прийшла в супроводі лікаря Уїнчелла з його дочкою, швидко пішов їй назустріч:
— О! Розвідка!
— Добрий вечір, Сергію Васильовичу!
— Де пропадали півроку?
— В багатьох місцях. Урал... Ну, Крим, Вірменія.
— Вірменія?
— Так. Учора тільки приїхала. І от іду з лікарем Уїнчеллом — зустрічаю Віру!
— Дуже мило. Ви теж були у Вірменії?
— Вірменія! О, но, сер, — сказав Уїнчелл. З цього Громов зробив висновок, що він не знає російської мови або прикидається, що не знає.
— Я дуже рада. Я стільки бачила приємних людей... Як здоров'я?
— Дуже добре. Як ви? Додалося, читаю ось, неначе роботки? — хитро усміхнувся Громов, роздивляючись Уїнчелла.
— Ні. А в вас?
— Ну, в науці, знаєте, завжди щось є.
— Цікаво?
— Дуже. Велике пожвавлення в археології. Ваші вчені почали шукати Ноїв ковчег на Арараті. Причому цей Ной, виявляється, сів на міль якраз саме з боку СРСР. Як вам це подобається! Ну, величезні розкопки в Туреччині, Ірані, Афганістані. Але головне і найновіше сьогодні в науці — про життя.
— Що? Коли не секрет,— спитала Анна.
— Насуваються пустелі. І, мабуть, у зв'язку з цим у вашому посольстві прибавилось роботи, еге ж?
— Не розумію.
— Не в курсі діла? От тобі й на! Наміряєтесь перетворювати СРСР у пустелю й прикидаєтесь невинною. Ай-ай-ай!
— Ви, як завжди, оригінально жартуєте.
— Тату, не треба.
— Чому? В нас не міністерство й не ВОКС — приватна квартира професора. А приватні квартири наші теж цікавляться пустелями, дитинко.
З цими словами сподвижник Єрмака Тимофійовича по-батьківському обняв Анну Бедфорд за плечі й рекомендував гостям:
— Міс Анна Бедфорд з американського посольства. Розумниця. І цей... пробачте?
— Лікар Уїнчелл. Він не розмовляє по-російському.
— Прошу любити й ласкати. Ще Володимир Мономах сказав у заповіті: діти, любіть розвідників.
— Гостей, тату! Ну, неможливий!
.— Так, так. Бо вони розносять по всьому світу про дім добру славу. А я господар в домі й повинен турбуватися про його славу й догоджати гостям.
— Дуже мило.