Біля гармати робітники-артилеристи. їм хочеться спати. Стомленими очима обводять поле битви. Один з них підняв порожню гільзу, подивився, кинув... Спати.
Біля другої гармати двоє. Один, поранений у голову, витягає великого залізничного годинника. Прикладає до вуха, слухає, чи йде. Важкі думи. Чи не останню ніч стоять вони біля грізного свого верстата? Чи не востаннє світять їм зорі? Хоч, здається, й зірок не видно.
— Яка-то завтра погода буде?
Поволі накручує товариш годинника, думаючи про своє:
— Став. Думаю, що взавтра нам каюк. Став. Ішов-ішов — і став.
Гуркоче, посуваючись до "Арсеналу", ворожий важкий броньовик.
Застрочили кулемети в "Арсеналі". Вдарили гармати.
За броньовиком ідуть в атаку гайдамаки.
Тимоша Стояна майже не впізнати. Другу добу не випускає з рук кулемета.
Але на цей раз вдерлись гайдамаки в "Арсенал". Вже нічим було боронитись.
— Снарядів!
— Немає.
І потонуло все в диму. Ні снарядів нема, ні патронів. Замовкнув "Арсенал". У ворогів тріумф.
Дорого далася їм перемога, і ще дорожче заплатять реставратори історії за своє короткочасне торжество. Але — було так.
Впав "Арсенал". Лише на окремих ділянках чути ще стрілянину.
Недобра вістка лине з Києва, шириться робітничим світом. Радіють куцозорі реставратори історії, тріумфує міщанство.
П'яні гайдамаки йдуть у танок.
У дворі ведуть полонених арсенальців під високий цегляний мур. Попереду, спираючись на плечі товаришів, іде поранений вже літній робітник.
Вдирається в "Арсенал" нова зграя озвірілих гайдамаків.
Починаються розстріли.
Падають робітники біля своїх верстатів, обливаючись кров'ю.
Падають розстріляні в дворі, під кам'яним муром. Падають біля розбитих гармат.
У гайдамаків кашкети насунуті низько, не видно очей. Огидні жовна ходять на стиснутих щелепах. Повільний рух наганів у злочинних руках.
Падають батьки, брати, товариші, падають горді, непо-корені на землю. Не ждіть, сироти, матері, вдови, не питайте:
— Де батько?
— Де чоловік?
— Де син?
Пустка, сум і плач по убогих оселях, підвалах.
Ніч у дворі "Арсеналу". Падають, падають батьки й сини, падають у сніг і прах.
Поранений робітник з зав'язаними закривавленою ганчіркою очима. Зараз і він упаде. Черга!
Пустка в цехах. Завмерли верстати.
— Де слюсарі?
— Нема слюсарів.
— Де ковалі?
— Нема ковалів.
Триває знищення. Тільки дарма думає недолугий переможець з насунутим на самі очі козирком і наганом у руці, що бій скінчився. Не скінчився бій! Він тільки розпочинається. Вже кіннотники з півночі вриваються в місто.
А на останньому бастіоні "Арсеналу" посипає ворогів з кулемета Тиміш.
Підбігають до нього гайдамаки... Вогонь! Вогонь! Нема. Заїло кулемет у Тимоша.
Лютиться Тиміш, топче кулемет, випростовується і починає кидати каміння в наступаючого ворога.
— СтійІ— кричать гайдамаки, сторопівши.
— Хто з кулеметом?
— Український робітник. Стріляй!— Тиміш випростався, роздер на грудях сорочку й став як залізний. Страшною ненавистю й гнівом палають очі.
Три залпи дали по ньому гайдамаки й, бачачи марність нікчемних пострілів своїх, закричали, приголомшені:
— Падай! Падай! І самі зникли.
Стоїть Тиміш — український робітник.
[1928—1956]