Але ж ви кажете, щоб я швидше йшла звідси.
У дверях кабінету з лійкою в руці з'являється Марія Андріївна: бачить сцену й одсувається назад, слідкуючи далі з-за дверей.
Мусташенко. Ну, я не сказав "швидше". І швидше писати не треба. А оттак... Повільно, спокійно, помаленьку. Оттак... (Раптом сильно стискує Люду за руки, так що кінці їх аж догори здіймаються, і рвучко відходить до свого столу).
Люда зараз же починає швидко писати.
Марія Андріївна (входить). Та квітка зовсім засохне тут у вас. Інна поставити поставила, а поливати нема кому. (Поливає, пильно непомітно оглядаючи Люду й Мусташенка).
Інна відходить од дверей і сідає на канапу з болючою посмішкою.
Мусташенко (ніби зайнятий аркушами, байдуже, спокійно). Полийте, полийте. Панно Людо, будь ласка, дайте мені той аркуш, що ми вдвох тільки що переглядали.
Люда. Цей?
Мусташенко. Не знаю, покажіть.
Люда підносить.
Мусташенко. Так, цей. Дякую. Я тут зроблю вставочку...
Люда відходить, сідає писати. Марія Андріївна, оглянувши ще раз Люду, виходить. Мусташенко, провівши Марію Андріївну очима, сидить якийсь час непорушно, гидливо скрививши губи й дивлячись в одну точку. Потім похмуро підводиться і, не глянувши на Люду, рішучим, поважним кроком виходить
у вітальню. Люда стурбовано дивиться йому вслід. Інна, зачувши рип дверей, швидко міняє позу й немов щось шукає в кутках
канапи.
Мусташенко (йде рішучою ходою, але, побачивши Інну, зупиняється). А, ти тут?
Інна. Шукаю мого гребінця з коронкою. Ти не бачив, Пан?
Мусташенко. Ні, не бачив. Але я тобі скажу, Інно, що я далі цієї твоєї вигадки робити не буду. Як собі хочеш... Інна. Через що?
Мусташенко. Не можу й не хочу. От і все. Я зараз вийду хвилин на десять перейтись, а ти в цей час, будь ласка, відпусти цю панну на всі чотири вітри. Чуєш?
Інна. В чому річ? Невже вона...
Мусташенко. Інно, не будемо про це говорити. Все це — негарне, гидке, понизливе, образливе! Розумієш? Я не хочу, й більше нічого. Здається... (Змовкає).
Входить Марія Андріївна з лійкою.
Марія Андріївна. Квітки мати — всі люблять, а послідкувати, щоб поливати, ніхто не догадається. (Йде до квіток).
Мусташенко. Яз тобою ще сьогодні хочу поговорити. Інна. Неодмінно.
Мусташенко (виходить у кабінет; сухо до Люди). Ви ігут дописуйте, я хутко прийду. (Виходить).
Люда дивиться йому вслід, задумується, раптом xana себе за щоки, потім починає швидко писати.
Марія Андріївна (поливаючи квітки). А треба, треба тобі з ним поговорити. Треба.
Інна (пильно глянувши на неї). А про що, Тамуню?
Марія Андріївн а. Та про що ж: про високу мораль, про філософію, про любов. Він же в тебе такий моральний, чистий чоловік. Професор, не якийсь собі легковажний студентик. Людина поважна. Аякже!..
І н н а. Ой Тамуню, я боюсь! От уже твої брови кусливо сміються.
Марія Андріївна (мовчить, підходить до Інни). Хочеш спокій у домі мати? Інна. Хочу.
Марія А н д р і ї в н а. То поклич сюди зараз оту ма-шинкову панночку, дай їй за місяць, дай за десять, двадцять місяців уперед, і нехай вона йде собі писати деінде.
Інна (здивовано). Через що?
Марія Андріївна. Через що? Через те, що твій філософ дуже пильно придивляється, як вона пише. Удвох уже починають писати на машинці.
Інна (сміється). Ну, Тамуню, бог з тобою!
Марія А н д р і ї в н а. Зо мною бог був і є, а от хто з професором твоїм, то це вже не так смішно. Кажу тобі: випровадь її сьогодні ж.
І н н а. Та за віщо?
Марія А н д р і ї в н а. За те, що твій чоловік обнімає її за плечі і пригортається щока до щоки. Буде з тебе? Інна. Коли ж це було?
Марія Андріївна. Три хвилини тому назад. Ти собі тут сиділа, а вони за отою стіною пригортались. Навіть дверей у кабінет добре не зачинили.
Інна регочеться, обнімає Марію Андріївну.
Марія Андріївна (визволяючись). Тобто так віриш у свого морального філософа, що аж смішно тобі?!
Інна. Тамуню! Абсолютно не вірю. Постривай, постривай! Що ти бачила, як він близько нахилився до неї, я в це вірю. Але, Тамочко, це пояснюється просто: він без пенсне здалеку погано бачить. Запевняю тебе! Зо мною це раз у раз бувало, як я йому переписувала. Бувало ввесь ісхилиться над моїм плечем. Щоб Пан?! (Сміється).
Марія Андріївна. Ну, скажи мені, коли ти така мудра: як люди пишуть на машинках?
Інна. Ну, як? Пишуть собі,.та й годі.
Марія А н д р і ї в н а. А ти бачила, щоб їх хто-небудь ззаду ще за лікті підтримував?
Інна (весело, жваво, здивовано). Та невже Пан підтримував?! Правда?! Ну, який же, дивись!.. Виграв! Уяви собі, Тамуню, ми побилися об заклад: він жалівся, що панна Люда занадто старається, спішить, хоче показати, що вона справжня переписувачка, й через те робить багато помилок: "Просто, каже, хоч бери за лікті її притримуй". А я йому сказала, жартом, розуміється: "А ти візьми коли-небудь та й притримай її". А він на це: "І, їй-богу, притримаю". Я почала сміятись. Ну, уяви ти собі Пана з його соромливістю, який бере панночку за лікті! А він образився, що я сміюсь, татарська кров спалахнула: "А давай об заклад, що притримаю!" — "Давай!" І так-таки тримав за лікті?! Як слід? І довго? Бо я сказала, щоб не менше хвилини тримав, навіть тоді, як вона писатиме. Довго тримав, Тамуню?
Марія Андріївна (збита з пантелику). Гм!.. Може, й... Ну, коли ти кажеш, що бились об заклад, то, може... Тільки щось воно...
Інна. Але ж який Пан, виграв!
Марія Андріївна. Ну, то я раджу тобі все ж таки не битися об такі заклади. Коли б ти бачила його очі після того, як він "об заклад" тримав лікті тої дівчини, ти б була обережніша.
Інна (з веселою цікавістю). А які, які очі, Тамо?
Марія Андріївна (сердито). А ти з мене забавки не роби собі! Молода ще. І дурна...
Інна. Тамуню, їй-богу ж, я не з тебе сміюся! Мені з Пана смішно. В його після пенсне бувають раз у раз такі якісь не то сонні, не то наче п'яні очі. Правда, неначе п'яні?
Марія Андріївна. Еге ж: "після пенсне"!
Інна. Ну, Тамочко! Не думаєш же ти, що я...
Марія Андріївна. Я думаю, що ти занадто віриш у твого Пана. От що! А я вже давненько помічаю, що щось між ними є. Ой, є! Хоч мої очі й старі, але я й без пенсне ще вмію дещо бачити. Може, він із тобою для того й об заклад побився, щоб...
І н н а. Ну, Тамуню, я ж тобі кажу, що я сама перша накинула йому цю думку! Ти, їй-богу, супроти Пана несправедлива. Ну, хіба ти можеш сказати, щоб за вісім літ він коли-небудь чи поглядом, чи рухом, чи як-небудь зрадив мене з якою-небудь жінкою? Можеш?
Марія А н д р і ї в н а. Та ні, цього не можу сказати, але ж...
І н н а. Ну, так як же ти можеш раптом такі підозріння до якоїсь переписувачки? Скільки було всяких жінок, і раптом тільки ця... їй-богу, мені аж образливо за Пана й за себе. Тобі щось здалося, а ти вже...
Марія Андріївна. Ну-ну, добре. Нехай так. Може, й справді помилилась. Вибач. А йому нічого не кажи. Ще через цю дурницю та неприємності можуть вийти. Мабуть-таки, й мені доведеться загнуздати в пенсне свої очі,— щось вони вже...
І н н а (сміється, обнімає Марію Андріївну). Ми тобі, Тамуню, знаєш, такі великі, круглі, як у шоферів, окуляри купимо. Добре?
Марія Андріївна. Та не інакше... Ну, піду я вже спати, нехай очі спочинуть, може, краще бачитимуть. На добраніч, професорше! (Цілує Інну).
І н н а. Добраніч, Тамуню. Спи добре.
Марія Андріївна. А все-таки поглядай за професором! (Виходить).
І н н а. Добре, добре! (Сміється, голосно наспівує, підходить до рояля, бравурно грає з нахмуреним, задумливим лицем).
Люда то швидко пише, то, задумавшись, непорушно сидить. Зачувши спів і гру Інни, повертається всім тілом у той бік, потім схоплюється й рішуче йде до вітальні, немов із якимсь твердим наміром. Але на півдорозі зупи-няється,схиляє голову, стоїть так і тихо вертається назад. Сівши за столик, кладе голову на машинку й сидить. Інна встає і швидко йде в кабінет. Люда хапається писати, зачувши стукіт дверей.
Інна. А Панас Михайлович іще не прийшов? Люда. Ні, немає. Панас Михайлович казав, що зараз прийде.
Інна (привітно). А ви все пишете? Пізно ж уже.
Люда (не дивлячись на Інну). Треба неодмінно на завтра переписати...
Інна. Ну, як пишеться тепер? Панас Михайлович вами нахвалитись не може. Каже, що нізащо не розстанеться з вами.
Люда (раптом підводиться і, не дивлячись на Інну, з усиллям). Я, Інно Василівно, хочу вас просить... Я не можу більше служити в'вас. Я прошу мене...
Інна. Що-о?! Оце маєш! Через що? Важко вам?
Люда (живо). Ні-ні, мені зовсім не важко!..
Інна. Образив вас хто-небудь?
Люда. Ні, ніхто не образив. Усі зі мною так, як із рідною... І ви... особливо...
Інна. Ну, так у чому ж річ?!
Люда. Я... Мені треба додому... Я скучила...
І н н а. За ким же ви скучили? У вас, може, наречений є?
Люда. Ні. Але... Ну, я просто не можу... Я поїду додому.
Інна (пильно вдивляється в неї). Ну що ж, коли не можете, то силою не вдержиш. Мені дуже-дуже шкода, що ви хочете йти від нас. А я вже думала: от ми літом виїдемо на село, на дачу, вам там буде вільніше. Ну, що ж робити? Але я все-таки сподіваюсь, що ви ж не сьоґодні-завтра покинете нас. Тиждень-два ви ще поживете з нами? Ми ж мусимо знайти іншу переписувачку. Правда?
Люда. Я б завтра вже хотіла виїхати...
Інна. Та чого ж так раптово?!
Входить Круглик.
Інна. Ну, ми ще побалакаємо. Добре?
Люда сідає до писання.
Круглик (з порогу кричить). Інно Василівно! Вибачте за пізню візиту, але вечір такий чудовий, що я насмілився приїхати спокусити кого-небудь із вас проїхатись на автомобілі за місто. (Цілує руку Інні). Панні Люді моє вітання! А де ж Панас?
Інна. Вийшов трохи пройтись. Він зараз прийде, підождіть.
Круглик (уважно поглядаючи на Люду). Нема коли ждати, дорога Інно Василівно: місяць такий бездоганно прекрасний, бузок так пахне, що аж моторошно, що ви сидите в хаті. Панно Людо, кидайте ви тарабанити оту філософію, та їдьмо з Інною Василівною та зі мною в поле!
Інна. Панні Люді нема часу, а ми ходімте звідси, не будемо заважати їй докінчити роботу. Ходімте! (Бере його під руку й веде з кабінету в вітальню).
Круглик. Ну що ж, мушу скоритися такому насильству. (Пильно дивиться на Люду).
Інна. Розуміється, мусите! (Виходять).
Люда кладе лікті на стіл, бере голову в руки й сидить так, потім береться писати і знову задумується.
Інна.