— Ні в якому разі! Не треба!..
— Ні, треба! — категорично сказав Підмогильний, знову сунучи до Миколи Степановича гроші. — Треба реально дивитись на речі: може бути не тільки звільнення з роботи, а й усякі інші оргвисновки.
— Які оргвисновки? — не зрозумів спочатку Микола Степанович, а потім догадався: — Те, що з Титаренком і Качеровським?
— Може бути й це... Тепер такий час настає, — тихо промовив Підмогильний і раптом спитав: — Ви теорію циклічності Шпенглера знаєте?
— Ні, — відповів Микола Степанович, мимоволі дивуючись, коли цей майже ще юнак устиг стільки прочитати.
— Так от: ми вступаємо тепер у чорний цикл. Усе може статись... — сумно закінчив Підмогильний.
У кімнаті на якусь мить стало тихо. І раптом Микола Степанович дивно посміхнувся:
— А що, власне, я втрачаю, коли мене посадять?
— Волю, — коротко відповів Підмогильний, уважно дивлячись на обличчя Миколи Степановича.
— Волю... — іронічно повторив Микола Степанович і важко зітхнув. — А що то була за воля? Ми ледве-ледве зводили кінці з кінцями. А дружині треба молоко, жири... Я не пам'ятаю, коли я був у театрі, ми навіть до кіно не ходимо з ощадності. Я не маю змоги купувати книжки, передплачувати журнали. Передплачую тільки газету "Вісті" та й то для того, щоб не прискіпувались, що я ігнорую радянську пресу... Колись я шкодував, що немає дітей, а тепер думаю, як добре, що їх нема. Ну що б я робив з ними, чим би їх годував, коли життя дорожчає, а зарплата та сама?.. Я працюю як віл, а не можу дозволити собі з'їсти те, чого мені хочеться, й без кінця обдурюю свій шлунок чаєм, цебто підсолодженою водою... А дружина? Її треба б одвезти в Крим, у туберкульозний санаторій, а я не можу це зробити й почуваю себе винним перед нею, що в мене така зарплата... Так що ж я втрачаю, коли мене посадять і зашлють кудись у Соловки? Навпаки, там я принаймні звільнюсь відповідальності за свою родину, бо вже я не розпоряджаюсь сам собою...
Лице Плужника, теж хворого на туберкульоз легенів, потьмарилося, він ще більше підпер кулаком щоку й і широко розплющеними чорними очима дивився на старого бухгалтера. Підмогильний журно опустив долу очі й мовчав.
Микола Степанович раптом стрепенувся. Глянув на причинені двері, присунувся до Підмогильного й, лукаво усміхаючись, таємниче зашепотів:
— Я думаю ці дні, що мене можуть заарештувати, і ось, скажу вам по секрету: потай від дружини я купив собі , вчора півкіла сала. Добрячого сала, такого, як колись у селян було! Я сховав його тут, у шухляді, а ключ ношу з собою. Коли мене заберуть, я візьму його з собою і щодня їстиму в тюрмі по шматочку. Щодня! Не то що тепер, бо тоді я вже ні за що не відповідатиму... Тільки жаль мені моєї Марусеньки...
Він закрив рукою лице й важко зітхнув. З глибоким болем у нього вирвалось разом із віддихом:
— Ох, як мені її жаль!..
Підмогильний і Плужник мовчки потиснули йому руку й пішли.
На вулиці Підмогильний задумливо сказав:
— Мені здається, Євгене, що за останні дні старий справді трохи одбіг нормального глузду.
— Дуже характерна сцена: ця загадкова усмішка, цей дивний шепіт і, головне, сало під замком... Страшне! — І Плужник здригнувся від внутрішнього холоду.
Не розмовляючи більше, але думаючи про одне, вони йшли осяяними пізнім місяцем тихими вулицями заснулого Києва.