Дзвінкі, чисті роси виступили не лише на прим’ятій, стлумленій, прибитій траві: вони світилися на кінських гривах, срібною росою припали зброя і вояцькі голови.
Загриміли козацькі довбуші, обізвалися татарські тулумбаси, затріскотіли королівські барабани — знялися стяги, і все наструнилося. Ще мить — і, схитнувшись, лави почнуть свої дії, завирують. Вже вийнято з піхов шаблі й піднято наголо.
А Морозиха начеб знавісніла, знавіженіла: кинулася туди, на суворий клич сурм, на грізний грім барабанів. Чого їй заманулося? Що задумала? Зупинити кривавий бенкет? Вона бігла, наткнулася на живу непробивну стіну і зашпортнулась. Жива стіна безжально відкинула її від себе, збила з ніг. Жінка припала грудьми до землі й обіймала її своїми руками, щоб не розкололася…
В ту мить її син уже стояв у найпершому ряді — очолив військо. Високий кінь начеб завмер під ним, нашорошено стрижучи вухами. Козацькі лави примовкли, як безвітряне море. А він, у погнутому шоломі, в легкому панцирі, рука на руків’ї шаблі, був видний звідусюди — Морозенко. Дивився перед себе. Очі горять: вороги стоять напоготові — легка кіннота видобула шаблі, за нею крилаті драгуни, а десь у самій глибині — артилерія. Він скосив погляд праворуч: на розлогому пагорбі наметом стояли в литих панцирах король і Ярема Вишневецький. Слуги тримали їх коней. Йому було видно, як Ярема Бишневецький кивнув королеві, як король махнув рукою, — це був наказ. Кілька сотень легкої ворожої кінноти, крикнувши в один голос, навскач помчали на козаків, вимахуючи шаблями, розтинаючи з висвистом повітря. Земля здригнулася.
Морозенко міцно стримував свого коня за повід. Кінь гриз вудила, перебирав ногами.
— Не пора, — сказав полковник.
А панські шляхетські вершники, шаліючи, кричачи й рубаючи шаблями повітря, здавалося, ось-ось налетять і почнуть зносити голови. Вже чувся кінський храп і людське дихання. Морозенко не підняв своєї шаблі — жоден козак на коні не ворухнувся. Раптом ляхи повернули назад. З шквалом летіли, з шквалом і відкочувалися — заманювали козаків; самі розсіються, козаки налетять на крилату гусарію, і вона порубає їх ущент.
Морозенко скосив погляд ліворуч: на узвишші білів ханський намет, і хан, сидячи на подушці, спостерігав не стільки за своїми татарами й за козаками, як за польським табором. "Кєпек (собака), — по-татарськи подумав полковник. — Хитрий, винюхує, в кого яка сила. Хто перемагатиме, він на бік того й стане".
Вдруге, а потім і втретє мчала легка ворожа кіннота, заманюючи козаків. Король і Ярема Вишневецький сиділи на похідних стільчиках і чекали, але козаки не піддалися, не кинулися з мосту у воду.
Сколихнувся, зашумів ворожий табір — почався наступ.
Пора!" — сказав собі Морозенко. Пришпоривши коня, вимчав з лави і, осаджуючи його, високо підняв шаблю. Він сказав перед своїм військом — його могутній голос рокотав:
— Братове, не думайте, що я веду вас у бій за гетьмана! Не за Хмельницького, не за його полковників і старшин п’єте цю гірку чашу. Думайте про честь і славу рідної землі. Вона — наша мати. Звільнимо її або вмремо за неї. Хай ніхто не ухилиться від гіркої чаші, бо вона не промине ні нас, ні внуків, ні правнуків. Воля або смерть!
— Слава! — відповіло військо.
Він ще вище підняв шаблю, і вона зблиснула в перших променях сонця. Повернув свого коня і повів козаків на ворогів — лице в лице.
Здіймався, ріс і розширювався пил. Заворушилися, рушили, виступаючи, татари. Загула земля — дві супротивні сили котилися одна на одну валом. Ковано. Залізно. Тупо.
Весь у латах, лише вузький проріз для очей, гостра піка наставлена своїм жалом — хоробрий гусар мчав просто на Морозенка. Якщо не проткне наскрізь, то скине з коня. Смерть під кінськими копитами ще ганебніша. Полковник теж мчав на гусара. Піка викинулася наперед, але Морозенко звернув свого коня, махнув шаблею, відтяв гусарові руку, і його піка стала сторчака з землю.
Потекла перша кров.
Морозенко з’являвся там, де найтісніше. Він єдиним поглядом визначав хід битви, начеб тримав у своїх руках не зброю, а терези долі. Обличчя палає пристрастю відваги і перемоги. Молодий, чорновусий — він прекрасний. Його шабля зблискує, як сонце, і сонце зблискує, як шабля.
Заляскали самопали і гаківниці. Татарські стріли пересилювали тьохкання багатьох куль.
Козацтво напирало.
Морозенко не знав пощади. Він вривався у десятьох. Рука німіє. Шаблюка здіймається і рубає до сідла наліво, шаблюка злітає і рубає до сідла направо. Очі налились кров’ю — він жахливий. Він нещадний.
Легка панська кіннота не витримала. В діло вступила драгунія. Запанцеровані воїни спішувалися, наганяючи страх і відчай. Татари не гнулися. Піша-пішаниця — козацька сірома, підібравши у вбитих списи і шаблі, шукала способу, щоб проткнути ворожим коням черева, звалити рейтарів на землю й дати їм останньої хльори.
Ревнули гармати. Дико, скажено заіржали коні. Битва застогнала.
І тоді, у вирішальний час, полковий писар, осадивши коня, хапнув Морозенка за руку: ядро поцілило в ханський намет. Хан живий, але татарва відступає.
Полковник підвівсь на стременах — на узвишші від ханського намету не було й сліду. Ліве крило оголилося. Королівське військо хлинуло туди, щоб тиснути козаків у болота, до річки. Садять і садять гармати.
Чорним гнівом зайнялось Морозенкове обличчя, і страшні стали його чорні очі: зрада — це поразка. Він відчув її. В грудях похололо. І він заскреготав з люті зубами, наказуючи, вивергаючи слово за словом:
— Вивезти, врятувати гармати!..
Примчав осавул. Його черконуло, зачепило шаблею по правій вилиці. Обличчя кривавилось, кров скапувала з вуса. Він казав:
— Як ти вивезеш? Як ти їх врятуєш? Наше праве крило подалось. Нас загнано в пастку. В болотах нам усім жаба дасть цицьки.
Полковник зняв шаблю, блиснувши нею над головою осавула:
— Мостіть болота возами, кожухами, трупами… На руках, а винесіть гармати! Винесемо, врятуємо — гармати ще прогримлять нашу перемогу над панством, а не винесемо, не врятуємо — самі себе загубимо і нашу справу!
Осавул не злякався погрозливої шаблі. Покусуючи кривавий кінчик свого вуса, прохрипів.
— Винесемо… Врятуємо… — і помчав.
— Ми не здамося, аж ви не переправитесь! — крикнув Морозенко, женучи, пускаючи свого коня в гущу, в самісінький тлум, де бряжчали шаблі й хряскали кості.
Писар не відставав від нього. До його сідла спереду і ззаду були прив’язані два барила, і він весь час запитував:
— Полковий скарб… Що робити із скарбом?
Полковник начеб цього не чув. Врубавшись у ворожу лаву, валив ворогів, і вони падали, як дерево. Повертаючи голову через плече, зрідка кидав:
— Гармати переправляють?
Писар відповів: так, і казав, що козацтво в лещатах.
Морозенко сам це добре знав: відчував на своїй шкурі, як лещата стискаються й стискаються. Він вже не гнав уперед, заохочуючи за собою дужих і сміливих. Він відбивався. Його кінь відступав, важко осідаючи на круп.
"Де мати? Що з нею?.." — майнуло йому. Тинькнула, пролетіла перед очима куля, обірвавши цю думку.
А Морозиха з сліпцем-кобзарем, з обозниками гатили мочарі й твані. Вила королівська артилерія, а вони чавкали в болоті. Гармаші тягли гармати, вимощуючи собі шлях возами, гарбами, січеною лозою, кожухами. Падав кінь і ставав помостом. Падав козак і ставав помостом. Вони тягли гармати по кінських і людських трупах — на той бік річки, на сухий берег. Гнізна зачервонилася…
Під копитами полковницького коня зачавкало болото. Морозенко оглянувся: лещата стиснулися — його полк танув як свічка. Ще залишалося кілька сотень, може, три, а може, й менше, та й ті загнані в трясовину, але він збагнув: регіментова артилерія врятована. Треба битися, треба стримати наступ, щоб хлопці-гармаші відійшли далі, далі. І, піднявши шаблю, крикнув:
— Козак живий не здається!
На нього гнав рейтар — очі хижо блищали з-під налобника. Він відвів назад свою руку, щоб із силою вдарити Морозенка шаблею, але полковника захистив сивоусий козак, вирісши перед ним на своєму коні.
— В битві старий молодиться! — гукнув він і впав, зарубаний.
Чвиркнуло болото — рейтар зупинився. Зупинялася також і драгунія, боячись, що трясовище не здужає витримати її важких обладунків. У ту ж мить залишки полку ступили на шлях, вимощений гармашами й обозниками. Коні по коліна грузли в тванюці.
— Шляхетне панство! Потопимо всіх лайдаків у багні! — це подав клич Ярема Вишневецький.
Рейтари, проте, не зрушили з місця, але легкі кіннотники й навіть піші шляхтичі, відчуваючи блиск перемоги, кинулися, як відчайдушні здобичники.
Козаки накладали головами. Їхні трупи і трупи їхніх коней встеляли й до них встелену тілом гатку.
Вже їх було сотня. До річки пробилося ще менше. Кінь Морозенка витримав: не спіткнувся, не застряг у багні — переплив річку і виніс полковника на той берег. Добувся на сухе писар. Переправлялися ще.
Морозенко пильно зорив на схід: "Де ж гармати?" — вдалині, на обрії тільки хмарка куряви. Тоді він обернувся, глянув на гатку, яка страшно ворушилася, якою гнала шляхта, і буркнув:
— Добре, їй-богу, добре…
Писар його квапив утікати: ще можна втекти!
Морозенко кинув:
— Куди! — зіскочив з коня і нагнав його, але кінь не вступився.
Лави ворожого війська зупинилися півколом за річкою. Загони переправлялися вгорі течії, внизу поодинокі шляхтичі, піші й вершники сягали річки страшною гаткою.
Сонце давно звернуло з обіду й, безхмарне, яскраве, хилилося до заходу.
— Скарб! — сказав Морозенко одне слово.
Писар відв’язав барильця. Морозенко пробив денця руків’ям шаблі, взяв одне, підніс угору, підійшов до річки й висипав золото у воду. Взяв друге і сипав золото у воду проти сонця і на очах всепанського війська на знак того, що золото для козаків ніщо, пусте.
Багатотисячне шляхетство вражено зойкнуло, і той зойк, видобутий начеб з одних грудей, відгукнувся глухою луною.
Відразу ж посипалися кулі. І падали козаки. Їх залишалося десять. П’ять.
Діставшись річки гаткою, кінні й піші шляхтичі кидалися у воду, але ні один не вихоплювався на берег: Їх стинали або проколювали списами.
Згори виплив човен. Морозенко зі своїм військовим писарем потопили зухвалих панків. Писар теж пірнув на дно. Морозенко залишився сам.
Наспіли загони, що переправилися через Гнізну.
Морозенко стояв у човні й бився навсібіч — сам проти всієї королівської сили.
Він був з шаблею і списом.