Він сказав:
— Ну, що ж? Перебув єси школу?
— I доходжу до кінця,— додав пан.
— Проба твоя скінчилася. Може, хочеш вернути назад до життя, до свойого двора?
— Кинений під колеса суспільної машини, розтрощений і роздавлений, мав би я жити дальше? Ні, не хочу. Бажаю кінця.
— Ну, то до побачення!
Але пан сидів, потонувши в думах, і не чув тих остатніх слів. Надія на життя, на давніше життя, так давно вже щезла з-перед його очей, що в першій хвилі при словах юнака він навіть не міг повірити в її існування, в її можливість. Але зараз у слідуючій хвилі віджили ще давні спомини, з понурої темряви виблисла не знищена любов до життя, і він мимохіть витягнув руки в сторону юнака і крикнув:
— Ах, ні!.. Прости мені!.. Хочу жити! Хочу вернути до того, чим був. Хочу любити, терпіти і боротися!..
Але юнака вже не було при нім, а слова його, незрозумілі і дивні, викликали тільки нові прокляття серед старих богомолок.
— Чорта кличе, щоб його спас... Хоче жити, розбишака!..
— Се ж божевільний! — мовили інші. — I таких людей вішають, замість віддати їх до шпиталю!
— Вовка, чи здорового, чи скаженого, однаково треба вбивати. А в оцьому разі особливо треба дати відстрашливий приклад іншим.
I звільна, як різнобарвиста ріка, посувався величезний похід вулицями, чимраз більше наближаючися до страшного кінця.