Всі стали оподаль довкола. Настала тишина. Олекса спустив на хвилю очі вниз, потім, підіймаючи їх і поглядаючи ясно по товаришах, задекламував дзвінким голосом і з живою жестикуляцією ось який прощальний вірш:
Сьогодні сонце. світить ясно
В останній наш прощання час,
І в серцях наших нині красно,
Свобідно, хоть і сумно враз.
Та чи нам світ так ясний буде
І так свобідно у душі,
Коли упадемо натруди
Собі по довгому часі?
В нас дотепер плила і грала
Струя життя, несучи нас;
Чудовий край, сади минала,
Не замутилася ні раз.
Та чи така вона остане,
Чи не прийдесь нам їй на дно
Спуститься в намулля́ погане
І виплинути на... багно?
Донині праця була спільна,
В дружбі було нам мило жить —
В нас вироблялась воля сильна,
Щоб сміло в бій з життям вступить.
Не забувайте, браття милі,
В житті про приязнь юних днів,
Бо той на світі лиш щасливий,
Хто скрізь її знайти зумів.
Поет уклонився на знак, що декламація скінчена. Не чути було гучного плескання ані брава. Але очі всіх, звернені німо на підлогу, говорили ясно, що декламація молодого поета настроїла їх уми до поважних думок: глядіти в далеку, темну будучність. Перший Андрій кинувся Олексі в обійми. І пішли стискання і поцілунки, і знов гучніше зробилося в світлиці.
— Андрію, але ти напишеш деколи кілька слів до мене, не правда? — мовив Олекса, обіймаючи його за шию.
— Ще питаєш! — відповів Андрій.
— Ага, зажди, бігме, що так! — похопився Олекса, нагадуючи собі щось. — Знаєш що, Андрію, ми ще сих вакацій побачимося! Я думаю робити екскурсію по горах поміж народом. Треба мені її для своїх віршів, умисне заверну до твого Перегинська.
— Заверни, заверни, ручу тобі, що багато скористаєш, — відмовив Андрій, — а мені й моїм батькам зробиш тим немалу приємність.
Брязнула клямка, — увійшов старий Петрій.
— Слава богу!
— Слава навіки! Як ся маєте, пане Кириле? — крикнули хором хлопці.
— Вибачайте, паничі, що, привітавши, мушу зараз прощати вас. Пора в дорогу, Андрію!
— Я готов, тату! Бувайте здорові, товариші! До побачення, Олексо!
Але товариші не так скоро пустили старого і молодого Петрія. Андрія цілували, обіймали, а старого обступили і розпитували про роботи, про Довбущукових синів, котрі були також кілька літ їх товаришами, і про інші справи.
Але Петрій мало що говорив; він сказав лиш:
— Вибачайте, паничі, дорога до Перегинська далека; хоть би й рад, та не можу тут з вами довше бути. Треба поспішати.
І знов, обернувшися до сина, спитав коротко:
— Вже?
І Андрій, попрощавшися зі всіми, мовчки пішов за батьком. Поетичному Олексі аж сльози стали в очах.
Батько з сином мовчки перейшли вулиці міста. Андрієві видавалося, що його батько мов доля, невмолима, мовчазна цариця, але ласкава, з серцем, як батько. Оглядаючися на всі боки, він прощався зі всіми закутками, знайомими домами і особами, між якими жив довгі часи та з якими приходилося йому тепер розставатися і йти, куди його вела його німа доля. І старий Петрій мовчав. Він мав, видко, багато дечого говорити з сином по Дорозі, тому порядкував і укладав усе в душі, аби йому крок за кроком поволі вияснювати дорогу, якою має йти на будуче.
IV
ОПОВІДАННЯ ПЕТРІЯ
— Сину, — зачав Петрій, коли вийшли за місто, — маю тобі тепер, на твоїм вступі до нового життя, оповісти деякі річі, сказати тобі, що тебе чекає. Ти, може, уважаєш мене злим батьком, що я тебе тепер, як перед тобою саме відкривається широкий, вільний, світ, відбираю зі шкіл і замикаю в сільській тишині й самоті. Вір мені, Андрію, і мене серце болить, що тобі складається мала і незнана доля, та, якби то було в моїй силі, я би з цілого серця видав останній гріш, аби лише тобі придбати ліпшу долю. Але я не можу... Досі я ніколи не говорив тобі про те, та тепер приходить уже пора не лише говорити, але й робити.
Ти вже, певно, чув, що дід мій, Іван Петрій, був отаманом у Довбушевій банді, що був перший по Довбушеві і був його повірником. Він знав усі скриті місця, де Довбуш ховав свої скарби, про нього кажуть й люди, що він убив Довбуша, аби забрати скарби. Але так не було. Іван, мій дід, тайком змовився з Довбушем відлучитися від банди, залишити страшне розбійницьке ремесло, а зібрані гроші віддати на добро народу. Та так нараз се не могло статися. Вони оба боялися помсти загорілих старих опришків і поклали собі ще рік не відлучатися від банди. Се було ще за останніх часів Польщі, що ніяк не могла собі дати ради зі сміливим Олексою Довбушем. Але саме в тім часі наш край перейшов під австрійську владу. Зачали пильно слідити за славним опришком, назначили ціну на його голову, порозсилали по всіх усюдах рисописи. Тепер тяжко було сховатися. В самій банді зачалися незгоди і тайні підозрівання. Нараз Довбуш щез кудись, і слід пропав по нім. Банда розбилася, а мій дід довго ще ховався по лісах, поки не втихомирилася буря. Тоді вернув додому, до мого батька, і спокійно докоротав у нього життя. Про Довбуша він ніколи не згадував, про гроші і скарби також ні. Аж перед самою смертю відкрив синові всю тайну і зобов’язав його врочистою присягою ось до чого...
В ту саму мить тяжкі стогнання і приглушений зойк перервав мову Петрія. Андрій мимовільно здригнувся і оглянувся довкола себе. Та скрізь було рівне поле. Ніде не було видно живої душі, бо жнива ще не зачалися. Зойк усе повторявся. Поволі слаб, та ще більше пронизував душу, ще більше потрясав. Здавалося, що він добувається з-під землі тут-таки, під ногами подорожніх. Петрій урвав оповідання і пильним, бачним оком став поглядати довкола себе.
— Певно, комусь трафилося якесь нещастя.
— Коли ж бо тут нікого не видно, — шептав Андрій, почуваючи, що мороз іде йому поза плечі.
Петрій нічого не сказав. Зійшов з дороги і певним кроком подався до невеличкого кіпця, зарослого терням, що недалеко обертав до дороги своє лице, насторошене тернами. Машинально поплівся за ним і Андрій. Тихі зойки доносилися щораз ближче. Видно, нещасливий напружав останні сили, аби видобути із своєї груді ті приглушені, охриплі звуки. Подорожні мовчки добилися до кіпчика, за яким відразу добачили чорний, темний отвір у землі, з якого добувалися ті страшні, пронизливі до кості стогнання.
— Бачиш! — сказав коротко Петрій. — Тепер лише треба рятувати.
Той таємний, темний отвір — се була вузенька, колись досить глибока польова криниця. Та коли в ній вода висхла, всі про неї забули. Сподом засунулася, цямбриння обгнило і звалилося вниз. Тому, хто не знав місця, дуже легко було упасти в зрадливу безодню.
Андрій перший подивився до криниці. Темно в ній було, бо отіняв її оброслий тернами кіпчик. Але бистре око Андрія вмить доглянуло, що на дні рухалося щось брудно-сіре і звідти доходили ті жасні стогнання.
— А що? — спитав батько.
— Там щось є. Зачекайте тут, а я по тім цямбринню раз-два злізу вниз і ближче придивлюся, що се таке, — сказав Андрій і спустився по крухих і спорохнявілих цямбринах на дно темної пропасті.
— Уважай, сину! — напоминав згори батько.
Ледво-не-ледво Андрій дібрався на дно і побачив перед собою скорченого чоловіка. Лиця його ані віку не було можна розпізнати в сумерці. Дотикаючися руками там, де думав, що то голова нещасливого, налапав щось мокре і, піднісши руки догори, переконався, що се була кров. Нещасливий, видко, й не завважив зовсім, що не сам був у страшній ямі. Він уже легко стогнав і хропів. Видно, життя його гасло.
— Тату, тут якийсь чоловік конає, — крикнув, здригнувшися, Андрій.
— Тягни його наверх! — велів батько.
Андрій легко підняв нещасливого вище себе. Се був або малий ще хлопець, або худий, як дошка, старший чоловік.
Петрій схилився, досяг його згори руками і витяг наверх. Незабаром і Андрій виліз із криниці, і оба аж здригнулися, побачивши перед собою страшилище. Старець літ, може, 65. Лице його було страшно худе, запале і мало барву щойно зораної іловатої ріллі або, як кажуть, зайшло цілком муравицею. Сиве волосся позлипалося від крові, а руки стирчали, як поламані граблі, на яких, мов довгі зубці, видніли сухі і покручені ревматизмом пальці. Очі заплили кров'ю; вони були страшно витріщені та поражали скляним, мертвецьким блиском. Уста були сині, як гнилі сливи, а напереді стирчали всього-навсього два чорні зуби. Сухі, як дошка, груди ледве-ледве підіймалися, — знак, що нещасний ще дихав. Ціле тіло судорожно корчилося, так, як корчиться жаба, котрій відрубали голову. Батько і син з першого погляду відвернули очі від того виду, від тої страшної людської руїни. Але зараз-таки добре серце перемогло відразу. Вони рішилися затягти нещасливого до себе додому, хоть до Перегинська був іще немалий шмат дороги, а сонце хилилося вже геть-геть із полудня. Андрій скочив до поблизького потічка і приніс води. Напівумерлого старця покроплено й облито водою, обв'язано його рану, котру він, видно, вибив собі на голові, падучи вночі в криницю. Нещасливий, як догадувалися Петрії, цілий день, від ночі аж дотепер, мучився в тій страшній пропасті серед безлюдного поля і не лише не мав сили вилізти з неї, але навіть піднестися. Щастя ще, що впав головою, котру собі перед тим розбив о цямбрину, в м'яку глину на дні і там його рана заліпилася, бо інакше він, певно, був би задля упливу крові не діждав рятункової руки. Одначе удар сам був дуже сильний і небезпечний, нещасливий старець, хоч підвівся при помочі Петріїв на ноги, ненастанно стиха стогнав та воркотав якісь, як здавалося, слова, котрі, однако, переходили в невиразні тони, що роздирали вуха. Очі його обернулися в стовп, нічого не бачили, і Петрії, взявши його за руки, як стій помалу повели його з собою. Свіже вечірнє повітря та зимна вода покріпили його видно, бо перестав стогнати, але стан його ні в чім не змінився. У його висохлім тілі все ще було чути ту саму дрож і корчі.
Довго йшли, вони мовчки, ведучи нещасливого старця. Старий Петрій кілька разів заглядав бистро в очі старцеві. Йому здавалося, що вже десь-колись бачив те обличчя і ті риси, але не міг пригадати собі, де, коли й як. Андрій знов рад був звернути розмову на давню тему, бо сподівався, що з неї роз’ясниться у нього в душі багато дечого. Але на його питання Петрій відповів, що мусить ждати догіднішої пори. Ще лише такими словами доповнив переднє оповідання:
— Довбущуки думають, що справді мій дід, Іван Петрій, забив Олексу Довбуша і забрав його великі скарби.