А Димцьо позлоститься і перестане, я його знаю. От з тим повстанням, то справді біда, але, може, то ще якось буде. Може, воно обійдеться і без нас.
І він завзято запихкав, тягнучи щосили люльку і пускаючи такі клуби диму, що його голова зовсім закрилася ними. Виглядав у тій хвилі, як правдивий гомерівський Зевес Хмарозборець.
V
У баби Митрихи горить у печі. У великих горшках, узятих із двірської челядної кухні, вариться "мандибурка"*, в інших кипить окріп на стиранку, пряжиться молоко, в ринці смажиться сир. Стара місить тісто на стиранку. Гриць, нарубавши дров, доглядає печі. В хаті тихо. Чути тріск смерекових полін у печі і булькіт окропу. Гриць з тихим усміхом дивиться в огонь, держачи в руках коцюбу. Стара Митриха, пораючися коло тіста, звичаєм глухих людей думає голосно.
— Отак, мої дітоньки! У старої Митрихи тепло. У старої в печі горить, у горшках кипить... У старої Митрихи вечеря смакує. Їджте, дітоньки, їджте на здоровля. Згадуйте доброго пана і доброго панича! Він наш порятівник, він наш опікун. Якби не він, то баба Митриха мусила би ходити по жебранім хлібу, бо баба стара, заробити не може, чоловіка вбила суха смерека в лісі, а свояків у баби нема, дітей нема, вуйків нема, стрийчаників ані тітчаників нема. Всі померли, саму бабу лишили на світі, саму, як билинку в полі. Га, най з богом спочивають. Може, баба Митриха нащось господу небесному потрібна, що її досі держить на світі. А ви, дітоньки, жийте! Поживляйтеся, а не нагваряйтеся!*
Гриць у важкій задумі слухав бабиного роздебендювання. Він чув його вже не раз і не десять разів, знав стару Митриху ще змалку. Коли його взяли до двора, вона опікувалася ним, як своєю дитиною, не давала робити йому кривди, заступала йому матір, котрій не раз цілий тиждень ніколи було навідатися до двора. Та тепер він, мішаючи щось у печі, нетерпеливо надслухував, дожидаючи панича і парубків. Сьогодні мала бути важна нарада. За дві неділі, 18-го лютого, мало вибухнути повстання. Панич сказав йому се по дорозі; та дорога була така тяжка і небезпечна, що годі їм було розмовляти багато, і Гриць сам не знав ще, що, властиво, мало статися і чого зажадає від нього панич. Для того він і додому не біг, поки не дізнається всього. На саму думку про повстання серце билося у нього не то радісно, не то тривожно.
Повстання буде! Підемо воювати! З ким і за що — про се Гриць не думав багато. І моторошно, і любо йому було подумати, як він обік панича йде в огонь, кидається на ворога, своїми грудьми заслонює панича від ворожих нападів, як вони оба здобувають ворожу гармату, як їх усе військо величає і хвалить.
Огонь тріщав у печі, прискав та сичав, а в Грицевій уяві свистіли кулі, ревли гармати, лопотів густо карабіновий огонь, розлягалися скажені крики. Він зажмурив очі і потонув у мріях і прокинувся аж тоді, коли розбулькотаний окріп почав збігати з горшка. Скрипнули двері, і ввійшов панич. Гриць витріщив на нього очі, немов бачив його перший раз в житті. І справді, таким він не бачив його ще ніколи. Панич був блідий, як стіна. Мовчки надійшов до стола і, кинувши шапку на лаву, сів, не дивлячися на Гриця. Від економа він довідався докладніше про все, що сталося сього вечора, і був мов убитий. Одно те, що селяни, очевидно, знали щось про близьке повстання, а друге те, що батьків нелюдський учинок викопав, як здавалося, пропасть між ним і Грицем. Гриць знав усе, знав у загальних рисах план і реченець вибуху. Тепер і він готов перекинутися на бік противників, зрадити все урядові, а тоді, очевидно, пропала справа. Панич не знав, що йому робити, як говорити з Грицем. Сей, очевидно, ще не знав нічого про те, що сталося з його батьком. Чи сказати йому се? А коли сказати, то як? І як доказати, що він, панич, не похваляє батькового вчинку, бридиться ним? Панич ішов до Митришиної хати і силкувався видумати щось, але, ввійшовши до хати і побачивши Гриця, він чув, що не видумав нічого.
— Грицю, — обізвався він по хвилі зламаним, зміненим голосом, але не міг сказати нічого більше.
— Що вам, паничу? На вас лиця нема. Чи сталося якесь лихо?
Панич хотів розплакатися, кинутися Грицеві в обійми, сказати йому все, що сталося, і просити, на колінах благати його, щоби задля сього не покидав святої справи вітчини, а бодай не шкодив їй. Але його серце було мов стиснене кліщами, він не рушився з місця, з очей не потекли сльози, а уста ледво-не-ледво промовили холодні, бездушні слова:
— Нічого... ні... Чи парубків ще не було?
— Ні, не були, але я надіюся, що зараз поприходять.
— Ні, серденько, не поприходять, — почувся в дверях різкий, насмішкуватий голос. До хати ввійшов Осип, що через підхилені двері чув остатні Грицеві слова.
— Осип! — з переляком скрикнув Гриць. — А ти чого тут?
— А тобі що до того? — відрізав Осип. — Чого ти тут? Я тебе спитаю.
— Але ж тебе не прошено.
— Але я маю діло.
— Діло? До кого?
— Ну, до баби Митрихи! — глузуючи, мовив Осип. — Гей, бабо, бабо Митрихо! — кричав він над ухом старої. — Я вас сватати прийшов. Хочете замуж іти?
— Замуж! О, а хто ж мене, синоньку, візьме?
— Ха-ха-ха! — зареготався Осип. — Не каже баба: не хочу, тілько питає, хто її візьме. Я вас, бабо, візьму, чуєте?
Гриць не знав, що з собою робити, слухаючи тих Осипових жартів. Він в тій хвилі ненавидів його, був би викинув його з хати.
— Фе, Осипе! — промовив він. — Приходиш сюди непрошений, видиш, що панич ось тут, і навіть не поклонишся, тілько дурні жарти строїш.
— Панич ось тут? — похопився Осип. — А я й не бачив. Добрий вечір вам, паничу! — промовив, ніби й справді досі не бачив панича. Сей не відповів на його вітання, сидів, мов отуманілий. Осип обернувся знов до Гриця.
— Ти, Грицуню, на парубків чекаєш, — мовив він ядовито, підсолоджуючи голос. — Не чекай, моя киценько, вони не прийдуть. Коли ти мав їм щось сказати, то скажи мені, я перекажу.
— А чому не прийдуть? Відки знаєш, що не прийдуть?
— Бо знаю. Бо я сам наказав їм, аби не приходили. І тобі, любчику, кажу, щоб ти зараз забирався відси.
— Мені? Що ти, здурів, Осипе? Я тебе не розумію.
— А я тебе зовсім добре розумію. Видиш, голубе мій, я знаю не тілько те, що ти знаєш, але також те, чого ти не знаєш.
— Ну, та знай собі, що се мене обходить? — гнівно буркнув Гриць.
— А повинно би тебе обходити, борше ніж мене, Грицуню. Я знаю, що твій тато умирає і тебе дожидає, а ти, мабуть, того не знаєш, бо якби знав, то, певно, не сидів би тут і не заглядав у горшки бабі Митрисі.
— Мій тато? — скрикнув з переляком Гриць. — Мій тато умирає? Що ти говориш?
— Правду говорю. Нині по панщині мав від пана такий трактамент, що мусили його занести додому. А ти ще того не знаєш? Панич не мовив тобі нічого? То зле, то дуже недобре. Біжи, серденько, додому!
— Боже мій! — скрикнув Гриць і, немов сам не свій, хопив за шапку і прожогом кинувся з Митришиної хати.
— Ха-ха-ха! — зареготався вслід за ним Осип. — Ото драпцює, мов не знати на яку гостину!
А коли продудніли Грицеві кроки, Осип з тим самим ядовито-насмішливим лицем обернувся до панича і, стоячи насеред хати добру хвилю, мовчки дивився на нього. Панич сидів коло стола без руху, мов труп, з затисненими губами, з очима, спущеними вниз. Він чув і розумів усе, що сталося перед його очима, але був мов приголомшений і не міг здобутися навіть на одно слово.
VI
Стояла важка мовчанка.
Осип, очевидно, ждав, аби панич промовив перший. Та сей не озивався, не дивився на нього. Тоді Осип сів на стільчику оддалік від панича і, опершися ліктями на коліна, а голову взявши в долоні, немов споминаючи щось, немов казку кажучи якимсь малим дітям, почав говорити:
— Коли я був малий, то дуже любив наставляти пастки на щурі. Зловлю, бувало, таку бестію до пастки і маю забаву. Розпечу дріт і притулюю щурові раз до хвоста, потім до лапки, далі до рила, до ока, де попаду. А він усе: пі-пі-пі! А я регочуся, як він підскакує, в’ється з болю, пікає, крутиться, перекидається і не може дати собі ради. І так мучу його не раз день І два дні, поки не замучу на смерть.
Панич стрепенувся і плюнув, але не говорив нічого.
— А я й не знав тоді, — говорив далі Осип, — що той нещасливий щур у пастці — то я сам. Вийду, бувало, між сільські діти, почну з ними бавитися, а вони, скоро що, зараз до мене:"Панський собака! Панський собака! Іди геть від нас!" А мене так якби розпеченим дротом, але не в руку, не в око, а в саме серце. Прибіжу додому, хотів би пожалуватися мамі, виплакатися коло неї, а вона сама сидить у куті на припічку та й плаче, та й нарікає: "Ой, моя доленько! Чи на те ж я росла, як квіточка цвіла? Чи того ж я ждала, що мене на старість погонять на панщину, що отаманські канчуки будуть гуляти по моїх плечах?" Чую се і вже не плачу, сльози з горла капають назад у серце, і печуть там, і дусять, і вертять.
Панич понурив голову, але не говорив нічого.
— Але раз мав я за своє. Зловив щура і взявся мучити його, але якось дверці від пастки не були добре заперті. Як я припік мойого щура, як сей кинеться, як не відчинить дверець, як не скочить, та просто до мене, як не вп’ється зубами в мою руку!.. Я зверещав, прибігла мама, рятує, рве скажену звірюку від мене, та де тобі! Відірвала від руки, він за ногу вчепився, гризе, калічить. Ледво-не-ледво вбила його, а мене мусила водою відливати та хлібом, та павутиною рани затикати. Відтоді я зарікся щурів мучити. Ну, а нині хотів би й сам мати де з ким такий обрахунок, як той щур зо мною.
— Вороже тяжкий, чого тобі треба? — обізвався панич.
— О, тут якась жива душа відзивається! — промовив Осип, перескакуючи в веселий тон і випростовуючись. — Се ви, паничу, коби здорові були?
— Чого тобі треба від мене, говори! — мовив Никодим, не дивлячися на нього.
— Та я прийшов вам сказати, щоб ви не ждали на парубків. Вони вам красненько дякують за гостину, але більше не прийдуть на ваші вечерниці.
Панич закусив уста.
— Ну, що ж, не прийдуть, то як собі хочуть. Я їх досі не силував і далі не буду силувати. Чи стілько всього ти мав мені сказати?
— Ні, маю ще дещо.
І він присунув стільчик близько до стола, сів напротив панича і, дивлячись йому просто в очі, мовив притишеним голосом:
— Ви лагодитеся до повстання?
Панич зірвався зовсім так, як той щур, котрому приложено розпечений дріт до лапки.
— Хто? Я?
— Ну, не ви самі, а загалом, панове поляки...