чи не чуть ще?
Насупив брови отець Полiєвкт: .
— Не чуть...
— А коли ж буде чуть?
— Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.
Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий такий.
— Ну, слава богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв прошеніє i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда.
"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi— хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, — аби цуцик!.. Де ж обiцянка хоч?"
Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.
"Так он воно що! — про Полiєвкта думає.— Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"
Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали.
"Убивцi! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".
Пригадалося їй i те, що нагорода у неї — євангелiя позолочена.
"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.
Другого дняi і ранок ще, а в хатi гризня.
Мати на батька:
— Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!
А батько:
— Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.
Вона знов про город йому.
"Чого ж тепер сподiваться менi? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"
Вийшла з хати, стала на порозi.
"Та що ж робить-таки?"— думає.
Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.
"Хiба знов до Полiєвкта пiти? — думає.-— Так... стоїть пак iти до такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба,.. в земську школу вдариться?"
Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.
"А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багатi, освiченi, не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?"
Прокралась до Сергiя Оленка.
Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.
Порiшили в недiлю сходить до Кочури.
XII
Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт їй на думцi.
"Чого я пiду, — думає, — коли служителi церкви такi!"
— Безсовiсна! — батько на неї. — Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума!
— Отож... — Палажка од печi. — Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!
А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати.
Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе празникове мов найчистiше, — надiла: приношене-таки й ситцеве.
"Нiчого, — думає, — до людей освiчених iду: не поди-йують".
На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.
Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає...
— Здрастуйте! — до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.
Вiн:
— Ху! Ухекався так... катаюсь... — Вийняв платок з кишенi, утирає лоба. — Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергiя.
Сергiй:
— А так... ходимо... — збрехав поки що.
— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?
— Не дуже, — Сергiй йому. — Книг немає таких. — Помовчав. — У вас там не можна б розжиться якої коли?
— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви... — звернувсь до Оленки студент.
Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю.
— Не стiсняйтесь,— студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?
— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.
— Хоч i зараз ходiмте.
Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала".
— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.
— Кончила.
— Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?
Помовчала Оленка, далi:
— Не знаю й що.
— Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.
Всмiхнулась Оленка:
— Не знаю тiльки, де б працювать.
— Чого?
— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.
— О! — зареготав студент. — Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.
— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?
— А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?
— А якби до вашого батька звернуться?
— Звернiться. Познакомлю.
Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.
— I вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi їх.
Дивиться Оленка. "Боже мiй,-— думає. — Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi їх!" — Помовчала: — А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?
— Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там.
"Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все..."
Серденько так забилось у неї.
Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться. "Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?"
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленцi боязко-радiсно.
Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!
-— Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.
Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.
— Снiдаєте вже? — студент до панiв.
— Еге, — хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, — знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку їздить поз їх, — чвякає щось та:
— А то ж що за люде? — на Сергiя та Оленку показує.
Студент:
— Та це... знакомі мої: учитель народний i... хоче у земство проситься, — показав на Оленку.
— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких; промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.
Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! — подумала. — I студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова однi... марнi, пустi".
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi такi.
Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.
— Здрастуйте! — Сергiй до його.
Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, — теж такої. " Познакомились " ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:
— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки
всмiхнулась.
Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.
"Та невже це така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi...