Так що як хто й отримає перше місце, то тільки я.
— Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.
— Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.
— Тоді, звичайно. Але...
Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.
— Коли ви вже слухатись будете! — каже.— Усі вже їдять давно.
— А вудочки де брать? — ми в неї питаємо.
— Та у Сергія ж Анатолійовича.
Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив — посмутнішав трохи:
— Вам що?
— Нам вудочки.
— Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.
Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І знову ж заскиглив:
— Ну от... Ви вже, а я ще ні... І не скаже ніхто... Товариші називається... Ну й люди...
— Ти про що це?
— Про вудочки. Ви вже взяли...
— І ти теж ловитимеш?
— А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!
— Ой, держіть мене втрьох! — Митько сміється.— Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй — зразу вся риба догори животами спливе.
— От я скажу, які ви...— запхикав Славко й пішов геть.
Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув я на його вудку... Здоровенна! Грузило як кулак, гачок — хоч акул лови.
— І довго ти її вибирав, таку? — питаю.
— Ні,— відповідає,— в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилась.
— Зрозуміло,— Митько докидає.— Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.
— Ну чого ви до хлопця причепились? — тут Наталка підбігає.— Не слухай їх, Славку, це вони од заздрощів.
— Звичайно, од заздрощів,— Митько їй.—Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.
Славко насупивсь.
— Я,— каже,— тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.
Він засунув вудку під ліжко й подавсь копати черви.
Десь так надвечір одзиває мене Митько й каже:
— Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина таке може придумати!
— Цікаво!
— Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь — і звідки я такий розумний?
— Та говори вже швидше, що ти базікаєш!
— Слухай,— повторив Митько.— Сьогодні, після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра, на змаганні, ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.
— Ух ти! — кажу.— От молодець!
— А ти що ж думав!
Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його із глиною у десь роздобутій мисці.
— Це,— каже,— приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.
Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.
Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:
— За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен — ми більше за всіх наловимо!
— Ти бач! — здивувався Митько.— Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!
— Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?
— Ти ж чув...
Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! — у воду. І якась тінь над річкою.
— Ну й ну! — кажу.— Іще хтось приманку кидає.
— Бачу! — Митько у відповідь.— Ну й народ!
Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.
— І ці туди ж! — друг мій каже.— Піонери називається!
А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую — Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці — і ходу з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається.
— І Генка до річки побіг,— каже.— От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.
— Що ж то завтра буде, Митю? — я шепчу.— Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!
— Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!
Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.
Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.
А назавтра, по сніданку, вишикувались ми всі, учасники змагання, й подались на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко із акордеоном своїм у футлярі теліжиться.
— Ти навіщо акордеон тягнеш? — його питаю.
— А це тільки футляр!
— Він у футляр рибу складатиме,— Вітька сміється.— Все-таки більше влізе, ніж у відро.
Тільки-но завидніла попереду вода, як народ щодуху кинувсь уперед — займати свої здобрені приманкою місця. За мить кожен сидів на власному місці, мов усе життя лише з нього й ловив.
А Юрко з Вітькою ледь не побились.
— Це,— обоє кричать,— моє місце!
— То ж вони обидва тут рибу вчора приманювали,— хихотів Митько.
Лиш один Славко ходив, мов сирітка, уздовж берега, але його звідусюди гнали.
Зрештою хлопець знайшов якусь місцинку поодаль, приготував вудку і вмостився на футлярі.
— На землі,— каже,— сидіти — застудитись можна. А на футлярі — ніколи! І ноги не заболять.
Аж тепер ми зрозуміли, нащо він його на річку тягнув.
Підійшов і Сергій Анатолійович.
— Ач, як вам нетерпеливиться,— каже.— Змагання триватимуть дві години, бо о дванадцятій у таборі читатимуть лекцію на міжнародну тему. Приготувались! — він подивився на годинник.— Почали!
— Ну, тримайсь! — поплював на гачок Митько і закинув вудку.— Тепер встигай витягати!
Проте, як виявилося, триматися було не так уже й потрібно. Навіть зовсім ні до чого було триматися, бо ми просиділи хвилин із сорок, і за цей час ні в кого й разу не клюнуло.
— Що ж це таке? — занепокоївся зрештою Митько.— Нічого не розумію!
Він іще почекав, а тоді почав бігати від одного рибалки до другого й питати:
— Ну як, клює? А в тебе?
Навіть до Славка підбігав. Але той сидів на своєму футлярі, дивився непорушно на поплавець і повторював:
— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька.
— Ти краще за своїм поплавцем слідкуй,— порадив Митькові Сергій Анатолійович.— А то тільки людям заважаєш.
Митько посидів трохи над своєю вудочкою, а тоді знову став бігати й питати:
— Ну як, клює? Га? А в тебе?
Отак він бігав і питав, аж поки не зачепив ногою нашу коробочку з горохом, і вона булькнула у воду.
— Ех ти ж, розтелепа! — розсердився я.— Добігавсь! З тобою рибу лише полохати, а не ловити! Що тепер на гачок насаджувати?
Але тут Сергій Анатолійович підвівся:
— Візьміть у мене кілька черв’яків. Та й скоро вже кінчатимемо.
Ми знов закинули гачки, але риба так і не клювала. І не тільки в нас — ні в кого. Лише Сергій Анатолійович спіймав одного пічкурика, але він ловив не для змагання,— адже він не піонер,— а просто для себе.
Декотрим така риболовля скоро набридла, і вони пішли собі назад у табір, а дехто, тобто Митько, Славко, ще три хлопці і я, сиділи й сиділи, хоч сонце вже пекло аж-аж. А Славко все примовляв:
— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
Зрештою Митько заявив:
— Я читав, що деякі заводи спускають у річки отруйні виробничі відходи і від цього вся риба дохне. Мабуть, і на нашій річці десь є такий завод. Даремно ми стараємось.
— А як же той пічкур, що Сергій Анатолійович упіймав?
— А в нього, мабуть, здоров’я найміцніше було, і він ще не встиг.
— Що не встиг?
— Ну, здохнути...
— Знаєш що, Митю,— сказав я, коли до кінця змагання лишилося кілька хвилин.— Я, здається, здогадався, чому кльову немає.
— Ну?
— А тому, що ми всі накидали таку силу-силенну приманки, що в цьому місці риба просто об’їлася за ніч. Вона тепер навіть дивитися на гачки не хоче не те що хапати їх.
Митько подумав-подумав і каже:
— А що, правильно! Якби ж це тільки ми кинули, то вона й ловилась би. А так...
І тут Славко як закричить:
— Риба! В мене! Ура!
Ми помчали на той крик, дивимось — лежить на землі Славко і сміється од щастя. Але, як з’ясувалося, він не од щастя сміється: просто Славко придавив рибинку животом, і вона його лоскотала.
Зрештою хлопець підвівся, і ми побачили: борсається у траві карасик із долоню завбільшки.
— Оце здорово! — Вітька гукає.— Глядіть, як він його спіймав!
Дивимось ми: гачок, отой самий здоровенний гачок, карасика за хвіст зачепив.
— Це він, коли закидав,— Сергій Анатолійович пояснює,— рибу й зачепив випадково. Таке іноді буває. Але ж усе-таки спіймав! Значить, переможець — Славко. Переможець і кращий рибалка табору!
А через кілька днів на стіні їдальні ще й фотознімок Славків прикріпили — поруч із знімком Черевика, нашого кращого бігуна, і колективним знімком першого загону — переможця у конкурсі пісні. Ще й підписали: "В’ячеслав Денисюк — кращий спортсмен-рибалка І зміни". Правда, фото було без рибки. Митько сказав:
— Таке рибище й на знімку не вмістилось би!
Зате Славко вмістився весь: стоїть із футляром від акордеона у лівій руці, вудкою у правій і посміхається.
Пліт
"Ух, як у таборі було",— написав я на початку своєї правдивої оповіді і нізащо у світі не відмовлюсь од своїх слів.
Чого ми тільки не робили!
І конкурси проводили, і змагання, і в ігри всякі грали, і в похід ходили, і навіть допомагали сусідньому колгоспові полуницю збирати.
Все робили.
Але найбільше нас вабила річка. Добре, що вона поруч була. Погано тільки, що ми до неї не часто ходили. Часто ходили, кожного дня, але нам хотілося частіше, бо ми дуже любили природу.
Ну, Митько й придумав.
Після тихої години у нас, як правило, була спортивна година. Ми йшли за їдальню, на майданчики, і вибирали, що хто хоче: бадмінтон, баскетбол, пінг-понг. Ми з Митьком спершу теж грали — то в баскетбол, то у теніс. Але потім вирішили, що нашу любов до природи найкраще сполучати із футболом. На футбольному полі завжди було найбільше людей. Грали всі охочі— хоч двадцять чоловік, хоч сорок: ділилися на дві команди і грали.
Ми з Митьком записувалися до різних капітанів, а трохи згодом непомітненько тікали з поля безболісно для обох команд.