Коли дивимось: разом вирнув, і понесло його, як по східцях, а світліший як гукне: "Спасьон, спасьон!" От цариця глянула і дуже зраділа, не так за свій фрегат, як за людей, що не потонули. За ними вже й другі, менші судна пройшли, і як Потьомкін доніс цариці, що вся флотилія невредимо пройшла через пороги і стоїть біля пристані, то цариця звеліла представить їй того лоцмана, що правив її фрегатом. Як привели, вона його пита: "Чи ти, Півторацький, отаман над лоцманами?" А Півторацький упав перед нею на коліна та й каже: "Я!" А цариця: "Жалую ж, – каже, – тебе за твою вірну службу поручником!" А далі й пита: "Є в тебе діти?" – "Є, — одказав Півторацький, – син по тринадцятому році". – "Так і сина твого, – каже цариця, – жалую прапорщиком!" Обіщала і грамоти прислать на чини, і дворянство їм і їхньому потомству. Наградила щедрою десницею і других: рульовим дала по три дубельтові червінці, а простим лоцманам по одному.
– До котрого ж місця, – спитав я, – плила цариця по Дніпру і де висадилась?
– До Херсона, а звідтіля поїхала вже в Крим сухою путтю.
Після сього оповідання вернулись ми на постоялий двір, одправили бричку з кіньми в Нікополь, а самі, пообідавши, найняли дуб о чотирьох веслах з рулевим та й поплили в Купалівку, де колись був Батарьов кіш.
VІ
Вибравшись на бистриню, наш дуб помчало за водою, як на крилу вітренню. Правий бік Дніпра, окутий скелями і вкритий одвічним лісом, неначе біг до нас назустріч, а лівий, рівний і пологий, як рута зеленів, одмічаючись од блакитної річки піщаною полосою, мов жовтою стьожкою. Глянувши на предивенну Дніпрову уроду, весело стало на серці і вияснилось на душі, як ясно було тоді на небі і округи нас. Але старий дививсь якось похмуро: його чоло обізначалось якимсь смутком.
– Діду, – озвався я, – чого се так ти задумавсь? Глянь, як округи нас гарно!
Корж підняв голову, озирнувсь і тихо промовив:
– Гарно, паничу, гарно, та не первина мені бачить; повештався я тутечки чимало на своєму віку; колись обидва береги були наші, запорозькі! – додав він смутно і схилив на груди свою голову.
– Що у вас розказують про стародавніх запорожців? Відкіля вони взялись і коли тутечки осадились?
– Коли і як у сих краях Січ осадилась, не скажу, а давно, дуже давно, бо як мої предки прийшли у цю Україну, то вже вона, та Січ, була. Чув же я од мого діда і батька та і од других старих людей, що січовики ще за старожитних часів прозивались козарами; а од того, що осадились понад Дніпром нижче порогів, гетьман Хмельницький прозвав їх запорожцями. І хоч вони й жили під державою московською за часів Петра Великого, а в своїх розпорядках урядкувались од гетьманів. Хмельницький же, поставлений од царя замість Мазепи[19], знаходився тоді в Гетьманщині і орудував усім краєм і козаками. Землями ж наділив запорожців ще польський король, а землі тієї у нас таки немало було, хоч би з яке царство.
– А ти пам’ятаєш, які тоді землі належали до Січі?
– Як же, усюди доводилось бувать: не раз вештався по них, розвозячи по паланках прикази та ордери. А було де і розгулятися: землі наші на полудень простягались од Буга аж по Случ, а вниз по Дніпру до великого лиману, де теперечки Херсон і Миколаїв. На полуніч уверх по Дніпру до ріки Орелі, що впада в Дніпр біля м. Китай-города (за Ореллю вже починалась Гетьманщина). На схід сонця – од ріки Конки – знов було наше аж до донських козаків і кримських ногайців.
– Чи до зруйнування коша багацько було у вас слобід і зимовиків?
– Ні, небагацько, ось які тільки й були. Почнем вгору по Дніпру:
1. Старі Кодаки – саме най стародавніше селеніе; воно стояло, як ще запорожців звали козарами. От що розказують про його старі люди. Старий Кодак був колись городом і належав до польської Корони, в ньому була і побережна кріпость, обведеная глибокими канавами і валами з підземними воротами. І теперечки ще, хоч посідали, а видко ті вали і канави[20]. В тій кріпості проживав тоді лядський князьок, ніби гершт який, і орудував цим краєм, населеним ляхами ж, почавши од польської границі по Дніпру до турецької – понад великим лиманом. Козари ж, як розказують, з великою силою народу вийшли із-за Києва, з своїм ватажком, кошовим Германом, і, осадившись по тім боці Дніпра, на полунощ восточную, близенько присусідились ік тому польському князькові. Кошовий Герман, побачивши, що для його люду тутечки мало простору, та ще маючи деякі і другі заміри, розділив своє військо на три часті: першу зоставив на цім же місці по сусідству з князьком, другу опоселив за Доном, а третю, – п’ятнадцять тисяч, – одібравши найзавзятіших, пішов з ними в Сибір, і всю ту дику пустиню при помощі божієй завоював і підбив під державу руську. Так од цих-то козар, що зоставив Герман біля дніпровських порогів, народились і всі приснославні запорожці[21]. Як же розмножились вони так, що стало їм тісно на тих вольностях, що Герман наділив, от запорожці і стали прохать польського короля, з котрим жили у великій приязні і братстві, щоб він подарував їм землі кодацького князька. Польський король приклонився на їхнє прохання і дав указ, щоб ляхи перейшли на другі землі, а запорожцям по їх малоземелію одступили свою шляхетну дідичню. Так лядський старшина, що жив в Кодаці з князьком, одібравши той указ, і притаївся з ним: бач, не хотілось віддавать кревної дідовщини; запорожці сугубою докукою та й приневолили короля таке слово ляпнуть, що багацько воно лиха наробило і ляхам, і січовикам по приказці: "Не займай чужого – свого не стратиш". Так, кажу, і ляпнув от яке слово: "Попужніть їх, – каже, – хорошенько, коли не хочуть ласкою віддать вам свої землі!" От і почали запорожці ляхів по-своєму частувати, та й пужнули так, що вже й сам король не рад був тому слову; наробило воно те, що з братів стали ми ляхам лютими ворогами, бо запорожці сім літ шкварили ляхів, поки не забрали всіх земель і не протурили їх за Случ. З того часу – до зруйнування коша, Кодаки зоставались у владінні запорожців, і досі слава об них не вмовкла по всій околиці, бо там ще тільки заховались стародавні запорозькі звичаї.
2. Село Лоцманська Кам’янка – так прозвана, бо там сидів зимовиком лоцман Камінь. Промишляв риболовством і проводив через пороги судна і плоти.
3. Селеніє Половиця; про неї вже тобі розказував.
4. Селеніє Дієвка – так прозвалась од козака Дія, що найперве сидів там зимовиком, а виселився він з Нових Кодаків.
5. Місто Нові Кодаки – стояло ще за ляхів, а там як забрали його запорожці, то воно вигоріло дощенту з невеличкою церковкою, вкритою соломою і очеретом. Після цієї пожоги знов построїли церков і містечко та ще й кріпостію, по запорозькому кшталту, на диво осадили. Обвели кругом глибокою канавою, валом і рогатками в дві лави на сажень од канави. Опріч цього, збудували три башти; одну внизу над Дніпром, другу – нагорі од Дніпра, а третю – на полудень. На чотирьох вуглах були пороблені розкати і густо заставлені гарматами і мущирями, а скрізь поверх валу поставили кошелі (тури), сплетенії з лози і натоптанії землею до самого верху, неначе маківки. Ці кошелі були внизу в аршин завтовшки, а наверсі – в косову сажень, і так їх сплочали, щоб верхні краї сходились докупи, а спідні вкопували в землю навалу. Це задля того робили, що як стануть стрілять вороги по місту, то щоб кулі засідали в кошелях і не шкодили жителям, і війську, та й вартовим, щоб на валу без опаски можна було стрілять по ворогах в щілини, як в Бендерах – із-за стін. Дуже хитро та мудро, кажу, була осаджена та кріпость, в ті часи ніде, ні в якій землі, такої не було!.. Саме тоді, як вершили цими кошелями вали, приїхав я з коша в Нові Кодаки по своєму ділу. Побачивши, що люди роблять, я й собі зробив на пам’ять два кошелі і привіз паровицею на місто та, поставивши де треба, і насипав їх землею. Здається, не так давно це діялось, а теперечки, глянувши, де був той гмах, ледве й слід тієї будови побачиш.
6. Селеніє Сухачівка – теж прозвана од козака Сухача, що сидів там зимовиком.
7. Селеніє Тарамське – стоїть воно над самим Дніпром на кам’яному і скелистому грунті. Дорога побіля його та по селі дуже труська і трудна: як їдеш, то й підкинув тебе, і тарамтить; од цього й прозвали її Тарамське.
8. Селеніє Карнаухівка.
9. Селеніє Тритузнеє.
10. Селеніє Кам’янськеє.
11. Селеніє Романкове. Всі ці села добули свої прізвища од своїх осадчих, що сиділи там зимовиками в промишляли пахарством і рибальством.
Теперечки перелічу ще слободи по тім боці Дніпра.
12. Селеніє Самара – так прозвано, бо стоїть на ріці Самарі. Як стали ж селиться в ньому з Гетьманщини, то і прозвали Новоселицей, а теперечки, як розказував, городом Новомосковськ. Біля того селенія збудували запорожці общежительний монастир[22], той самий, що й досі стоїть. За Січі було в ньому ченців чоловіка з двадцяток, а постригались вони в Києво-Печерській лаврі і жили собі хоч подаянієм, а в достатку. Церква була дерев’яна, во ім’я святителя Миколая, од того і монастир прозивався Самарсько-Миколаївський, і дуже був багатий ризницею і церковною утвар’ю. Замість архімандритів поставляли в ньому то строїтелів, то ігуменів. Запорожці були дуже богомільні, поважали монашествующих і кріпко держались свого закону. По великих празниках зіходились вони на поклонєніє у цей монастир, і ченці приймали їх страннолюбиво, ради чого і витальниці[23] були побудовані. Запорожці були щедрі і на подаяніє монашествующим, і на украшеніє церков божих.
13. Селеніє Старожилая Кам’янка, вверх по Дніпру, навпроти Нових Кодаків.
14. Селеніє Петриківка.
15. Селеніє Могилів, прозване так од осадчого, козака Могили, що сидів там зимовиком.
Теперечки ще по ріці Орелі:
16. Селеніє Гупалівка, прозвана теж од осадчого, козака Гупала.
17. Селеніє Перещепине на стовбовім шляху в Константиноград; теперечки пограничне село з Полтавською губернею, а тоді, за Січі, — з Гетьманщиною. Так, бач, як ще урочище перещеплювало наші землі, то й того козака, що тутечки сидів зимовиком, Перещепою прозвали.
От тобі і всі старожитні селенія запорозькі, котрі ще були до зруйнування коша. А де на яких урочищах були ще зимовики, хутори, пасіки і козацькі курені, як у кочових ногайців, бо всі скотарі, табунщики, чабани і отарщики плентались по степах і жили собі по куренях; звали їх кошами, а про осідле життя і святі церкви і в думці собі не мали, бо тоді у всіх оцих сімнадцятьох селеніях, що я вилічив, було тільки шість церков; перша – в Нових Кодаках, друга – в Старих, третя в Самарі, четверта – в Карнаухівці, п’ята – в Романковій і шоста – в Могилеві.